На війні загинули два рідні брати з Вінницької області – 24-річний Мирослав та 21-річний Богдан Вишневі. Вони обидвоє загинули 12 числа з різницею у 5 місяців.
Старший був молодшим сержантом полку “Азов” на псевдо “Джиксер”. А молодший, на псевдо “Бодя-Вишня”, був добровольцем. Про братів Вишневих розповіла їхня мати – Світлана Вишнева, – пише 24 канал.
Що відомо про полеглих захисників
“Джиксер” загинув під час бою на околицях Маріуполя 12 березня 2022 року. Молодший, “Бодя-Вишня”, пішов у ЗСУ добровольцем в перші дні повномасштабного вторгнення. Він загинув під час виконання бойового завдання в селі Андріївка на Херсонщині.
Як розповіла Світлана, Мирослав був більш серйозний і продумував кожен крок. А Богдан – “більш шустрий” – зробив роботу та побіг далі.
Мирослав, який був в “Азові”, дуже любив мотоцикли. З малих років він мріяв про байк. До слова, саме тому він мав псевдо “Джиксер” – це марка спортивного байка.
Я була проти такої техніки, казала, що дуже ризиковано через швидкість. А він казав: “Мамо, ти не розумієш: це такий адреналін, що не передати”. І ще у нього був такий вислів, що люди – це ті ж самі мотоцикли, лише по-різному за тоновані. Богдан теж любив техніку, але з малих років він любив їздити на мотоблоці. У нас своє господарство було, ми в селі жили. І він сам собі вигадував якусь роботу, аби лиш їхати, – сказала вона.
У 2018 році Мирослава призвали до строкової служби. Там він почув про полк “Азов” і вирішив стати саме азовцем. Він вирішив не закінчувати на строковій службі. Коли його взяли в “Азов”, він був дуже радісний, тому що дуже цього хотів.
Богдан теж відслужив “строкову” і повернувся додому. Коли ж почалася повномасштабна війна, то Мирослав зателефонував братові і сказав, що треба йти захищати свою країну.
А так як вони були дуже близькі, то він не міг не послухатися. Спочатку він збирався їхати до Мирослава у Маріуполь. Але в перші дні не можна було нікуди виїхати, тому він пішов у військкомат. Зразу був на Одещині, потім у Миколаєві, а потім вже на Херсонщині,
– розповіла Світлана Вишня.
Сини Світлани загинули з різницею рівно у п’ять місяців та дата в дату. Мирослав – 12 березня, а Богдан – 12 серпня. Тепер дванадцяте число для родини прокляте.
Мирослав загинув у Маріуполі на околицях міста. Військового нагородили орденом “За мужність” III ступеня (посмертно).
Був обстріл. Він пішов на свою позицію ще з двома побратимами. Вони побачили, що туди потрапив ворог і пішли туди, а там була засідка. І от розповідали хлопці, що, коли вони прийшли і побачили тіло, то зрозуміли, що Мирослав ще в останні секунди відстрілювався,
– розповіла жінка.
Богдан дуже переживав смерть брата, хоч і не показував цього. Хлопці були дуже близькими. Він хотів помститися за Мирослава та казав, що тепер має жити за двох.
За пів року жінка втратила на війні меншого сина. Богдан зателефонував матері 11 серпня і сказав, що вони йдуть на завдання, що все буде добре. Він сказав, що його не буде на зв’язку днів 3 – 4 і щоб його не шукали – він сам зателефонує, коли повернеться.
Пройшло три дні. Дзвінка немає. У тій частині, де служив Богдан, був мій знайомий. Я йому зателефонувала, спитала, чи повернулися хлопці із завдання. Він промовчав. Я повторила запитання. А він протяжним голосом спитав: “А що тобі ніхто не дзвонив?”. Я зразу сказала: “Кажи, що трапилося?”. А він сказав: “Немає більше Боді”. Я не повірила, подумала, що це якась помилка. І збиралася їхати до військкомату, щоб вияснити все. Але не встигла: військкомат сам мені зателефонував і сказав: “Ваш син загинув”,
– сказала жінка.
Тіло Богдана привезли за два дні. А Мирослава матір шукала понад рік. Він загинув він 12 березня 2022, а поховати його вдалося аж 27 травня 2023 року.
Останки Мирослава було знайти дуже складно
Жінка зазначила, що тіла, серед яких було тіло Мирослава, привезли з Маріуполя – вони були в рефрижераторі, який спалили росіяни. Окупанти намагалися знищити рефрижератор з тілами азовців. Виявили рештки Мирослава після тривалих аналізів ДНК Світлани та її колишнього чоловіка.
Наразі Світлана Вишнева живе заради пам’яті про своїх хлопців. Вона переконана, що повинна розповідати про них, про їхні подвиги й нагадувати, завдяки кому ми живемо. Однак від втрати оговтатися важко.
Зайдеш у будинок, а там все нагадує про них. Пішла на кладовище – все про них. У соцмережах теж все про таких хлопців, як вони. Одне лише тримає – пам’ять про них. Мої сини були сміливі, відважні, віддали найдорожче, що у них було – своє життя – за те, щоб ми жили, за Україну, – додала вона.
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
