“Стаємо тими, на кого можна обпертися” – як спільнота “Молодь за мир” допомагає українцям пережити жахи війни

19099

Де би ми не були, ми часто стикаємось з горем людей, які нас оточують. Але взаєморозуміння, підтримка і любов завжди переважують горе. Особливо тоді, коли ми обираємо не шукати їх деінде, а створювати власноруч. 

Так роблять молоді учасники волонтерського руху «Молодь за мир» всередині всесвітньої спільноти Sant’Egidio, що уже багато років поспіль змінює світ на краще. SantʼEgidio — організація, що діє у понад 70-ти країнах світу, зокрема, в Європі, США, Китаї, Пакистані. Учасники спільноти з усього світу дуже допомагають Україні зараз, надсилають кошти, їжу, листи, одяг, щоб допомогти українцям, які постраждали від війни.

Учасники українського ж об’єднання допомагають людям без житла, особам з інвалідністю, літнім людям, дітям-сиротам, багатодітним сім’ям, біженцям та іншим людям у вразливому становищі. Окрім підтримки переселенців у західних в центральних областях, ця спільнота надсилає допомогу і до прифронтових міст, де зараз люди цього найбільше потребують. Особливо, коли це стосується медичного забезпечення і ліків, вони співпрацюють напряму з лікарнями, які можуть безплатно надсилати їх у близькі до лінії фронту міста.

Євгенія Токовенко працює головною координаторкою руху у Львові.

В першу чергу дивуюсь і запитую в Жені про те, як їй вдається нести на собі таку енерго- і ресурсозатратну ношу, чи не вигоряє від волонтерства, на що чую відповідь :

“По-перше, я не зовсім волонтерка, як і ніхто з нас, це ключова відмінність нас в принципі. Тому що ми — спільнота. Це реально як сім’я. Ми не прийшли, знаєш, попрацювали та до побачення, забули одне про одного. Ми вчимося дружити не тільки з тими, кому допомагаємо, а й між собою. В цьому секрет успіху, ніхто не робить щось сам, не тягне все на собі. Ми все робимо разом, підтримуємо, звісно, є важкі моменти, але через те, що ми друзі, ми це долаємо. Окрім цього, ми християнська спільнота, ми вчимося брати свою енергію і мотивацію з Біблії. В нас, наприклад, коли ми роздаємо їжу на вулиці, завжди є молитва за цих людей.”

На питання про те, що найбільше подобається в її діяльності координаторка відповідає так :

“Найбільше подобається те, попри те, що війна все руйнує, я можу будувати. Будувати суспільство, нове і мирне, там де я є, підтримувати людей, які страждають від війни, зцілювати їхні рани, допомагати їм пережити ці страшні часи. Я рада, що можу дати свій вклад, будувати нове інше майбутнє, особливо для дітей, бідних людей. Вертати надію тим, хто її втратив. Нам всім треба пережити цей час і лишитися людьми. Це найголовніше — зберегти людяність, не дозволити ненависті і злості все викреслити з наших життів.”

Разом роздумуємо про те, що треба зробити, щоб більше людей були небайдужими до проблем вразливих людей зараз і дійшли висновку, що хоч ми всі зараз дуже крихкі, бо війна нас всіх зробила дуже вразливими, ніхто не почувається в безпеці, але треба вчитися слухати людей і розказувати їхні історії. І також підтримувати один одного, вчитися співчувати. Не давати ярлики – ВПО і т.д., але бачити за кожним імʼя і історію.

 

“Маємо вчитися співчувати і бути милосердними, не боятися слухати інших, не закриватися. Не піддаватися спокусі поділу, категоризації. Але навпаки старатися бути разом, будувати спільноти, групи, підтримку, бути один з одним. Обʼєднуватися, а не розділятися. І я впевнена, що немає нікого настільки бідного, щоб не могти допомогти іншому”, – підсумовує Євгенія.

Що зараз потрібно, яка допомога чи ставлення вразливим людям?

Женя ділиться досвідом, що : “Найбільше людям потрібна підтримка, розуміння, співчуття і включення в суспільство, в спільноти. Часто всі схильні сприймати інших, як категорію. Але, як тільки ми починаємо людину знати, ми відкриваємо для себе її страждання і історію. Нам всім потрібна підтримка.

І також найкращий спосіб переживати жах війни — це допомагати переживати його іншим. Тобто допомагати іншим, робити хоч щось для інших, тоді стає легше усім. Спільнота (будь-яка) для кожного дуже важлива. Самотність — найбільший жах війни. Люди не можуть виживати поодинці, але коли є друзі, знайомі, підтримка, все переживати набагато легше.”

Ставлю зустрічне питання : “Жень, як думаєш, в чому особливість нашого гуманітарного центру, що так багато людей приходять/реєструються/лишають відгуки?“

“Можна почитати відгуки і одразу все зрозуміти. Ми бачимо, що люди кажуть — «ви повернули мені надію» «ви повернули мені радість» «ви повернули мені гідність». В центрі ми ставимось до людей не як до ВПО, а як до людей, які пережили жахіття війни (або переживають досі — в людей гинуть родичі, гинуть на фронті чоловіки чи батьки, вмирають батьки від хвороб в окупації і неможливо допомогти і т.д.) Ми думаємо іноді, що найстрашніше ми вже пережили, але це зовсім не так — багато людей переживать війну досі, страждають ще більше.” – відповідає координаторка.

Фото з інстаграму @molod_za_myr.lviv
Фото з інстаграму @molod_za_myr.lviv

“Наш гуманітарний центр працює вже півтора роки, за цей час ми мало не щомісяця щось змінювали — постійно думали, як все покращити, як зробити краще, людяніше. Наприклад, ми не маємо черг, щоб люди не стояли з 5 ранку під дверима — зробили реєстрацію, щоб кожен міг прийти на свій час. Ми зустрічаємо людей на вході, з посмішкою, ми раді, що вони до нас прийшли, хочемо їх підтримати, а не засудити. Перше, що ми питаємо — імʼя, а не паспорт чи довідку. Це вже говорить людині — нам важливо, хто ти, що ти пережив, а не твій документ, твоя категорія. І, найголовніше, ми людей слухаємо. Це дуже важливо. Часто, вислухати — це вже допомогти людині. Іноді люди забувають у нас пакети продуктові після розмови, але дуже дякують за слово, за підтримку.” – висловлює думки щодо центру Женя.

Фото з інстаграму @molod_za_myr.lviv
Фото Гайдучок Юлії

Одна пані, якій надав допомогу гуманітарний центр Sant`Egidio недавно розказувала, як в її будинок в Харкові потрапила ракета, вона втратила житло і мусила жити пару тижнів десь у когось, вона каже: «Я так плакала…вийду на вулицю, обніму стовп і плачу».

“А потім розказує, яка радість була для неї, коли ми подзвонили і запросили взяти гум допомогу. «Яка це радість, що якась чиста душа протягнула мені руку допомоги»”, – ділиться зворушливою історією Євгенія Токовенко.

Про те, хто надає допомогу людям в гуманітарному центрі та модульному містечку Женя каже :

“Ще один важливий аспект — ми пропонуємо всім приходити до нас і допомагати іншим. Працювати з нами в гум. центрі. Люди прямо змінюються, коли приходять першого разу допомогти, також роздавати допомогу. Часто вони кажуть, шо саме це повернуло їх до життя, розуміння, що вони також можуть щось зробити для інших, допомогти іншим переживати війну чи реагувати на неї повернуло їм надію, віру у майбутнє, вертає їх до життя в прямому сенсі. Тобто це ті самі люди, які свого часу отримали допомогу тут, вони обирають долучатись до нас і допомагати іншим. Люди вдячні, що можуть щось зробити для інших. Це щось дуже особливе.

Як ти думаєш, чи бракує нам в Україні гуманітарних центрів як наш?

За словами Євгенії : “Гуманітарних центрів ніколи не буде забагато. На жаль, реалії такі, що люди будуть ставати ще біднішими, потреби будуть рости. Жити стає важче, у людей скінчуються гроші, вони мусять повертатися, наприклад, додому на небезпечні території тому, що не мають можливості далі орендувати житло чи т.п., вони не мають роботи. І, війна триває, розбитих будинків, міст, стає більше, потреб буде ставати більше. Тому потрібно розширювати мережу таких місць зустрічі, підтримки, шукати більше допомоги, шукати можливості робити більше.”

Розмова про “Школи Миру” з дітками-переселенчиками

Стосовно дітей — ми маємо усвідомити, що вони страждають від війни чи не найбільше, але часто не можуть цього навіть виразити. Вони часто не розуміють, чому все так, вони втратили безпеку, коло спілкування, втратили батьків (деякі), будинки, школи.

Євгенія розповідає, що діти зараз почуваються дуже неспокійно. Дітям потрібне розуміння, слухати їх, підтримувати.

“Дітям потрібна стабільність — наприклад, друг, який не зникне. Як в школі миру. Це є дуже підтримуючим фактором в житті дітей — стабільні дорослі. Війна вибила з-під ніг цю стабільність. Ми її повертаємо. Стаємо тими, на кого можна обпертися.”

Варто також усвідомити, що діти в модульному містечку, найчастіше, це діти з міст, яких вже по суті просто немає. Коли діти кажуть звідки вони, Женя одразу згадує новини про ці міста і розуміє, що вертатись їм нікуди. 

Фото Гайдучок Юлії

Дітки часто розповідають, що сумують за тваринками чи родичами, які змушені були залишитись вдома.

Цим малятам постійно потрібен фізичний контакт, вони не злазять з рук, обіймаються, бо їм цього дуже не вистачає. Їхні батьки на роботі цілими днями, щоб прогодувати сім’ю, або просто нещасні, не можуть впоратись зі своїм життям, їм часто не до дітей. Школа миру – це простір безумовної любові й прийняття, часто це єдине місце, де діти можуть це відчувати.

Фото Гайдучок Юлії

“Так само, як і для дорослих, дітям також потрібна спільнота навколо них — підтримуюча, любляча. Щоб дитина не була самотня.

Всім дітям потрібне навчання — ходити в школу це дуже важливий пункт. Навчання має продовжуватись, це база, яка важлива для всього їх подальшого життя, а часто батьки на це забивають (коли лишають дітей вчитися онлайн, наприклад). Деякі діти втратили рік чи два навчання через війну, маємо допомогти їм повернутися до навчання.

Також важливим є прийняття в нових місцях життя — нове міст, нові друзі, нові вчителі. Ми маємо допомагати дітям проходити це, включати їх в нові групи, спільноти, а не вимагати від них включатися самим.” – каже Женя.

Фото Гайдучок Юлії
Фото Гайдучок Юлії

Також одна з найбільших печалей, що всі ці діти з початком російської агресії втратили свій світ. Вони втратили дім, втратили друзів, своїх домашніх тваринок, втратили звичне життя. На думку Євгенії, це одна з найбільш травмуючих речей. Адже, за її словами, для дітей дуже погано коли є такі зміни обстановки, окрім цього є ще те, що вони розуміють, що навіть батьки не можуть їх захистити, тому тут теж, втрата такої базової безпеки це дуже травмуючий досвід.

Фото Гайдучок Юлії
Фото Гайдучок Юлії

“Але є дослідження, що стосується дітей в часи Другої Світової війни, які мали друзів, або одного друга, або просто дуже близьких людей пережили та змогли не піддатись жорстокій реальності краще ніж ті, в яких цього не було. Ми створили Школу миру в тому числі через те, що ми хочемо всіх цих дітей підтримати й стати для них друзями, які їх люблять, приймають і готові повернути їм частинку радісного дитинства.”— розповідає координаторка Женя.

Фото Гайдучок Юлії

Статтю підготували Гайдучок Юлія і Соломія Басараб

Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини