Бабуся, яка пережила Голодомор в Україні, розповідала про загибель майже всієї своєї великої родини – Пелагія Павлівна Пащенко з села Витачів під Києвом поховала в 1933 році чоловіка та 11 дітей.
Жінка й сама ледь не загинула. Її страшні спогади описані в книзі “Пам’ять роду”, що вийшла під егідою Українського інституту національної пам’яті, передає РБК-Україна.
Історію Пащенко передала її онука:
“Моя рідна бабуся (татова мама) – Палажка Павлівна Пащенко, в дівоцтві – Василенко (1893-1987) – народилася в селі Витачів Обухівського району Київської області. Пережила війни й голодомори ХХ століття й померла у віці 94 років.
Про Голодомор згадувала скупо. Їй боліло так, що від одного лише слова – голод – лилися сльози. Дитиною я ніяк не могла збагнути, що ж то за слово таке страшне. Тоді ще не знала, що в часи радянської влади згадувати Голодомор було заборонено. А коли виросла, дещо вдалося розпитати в бабусі – на сільському цвинтарі лежать її одинадцять дітей і перший чоловік. Усі вони померли мученицькою смертю в голодний 1933-й.
Опухлих, напівживих, бабусю і її найстаршого сина Грицька Пащенка (мій батько – Василь Прокопович Лемешко народився 1936-го), врятував її рідний брат Каленик Василенко, який нагодився з плавання і привіз трохи харчів.
Бабуся проти ночі завжди читала “Отче наш” і молилася за “Царство Небесне” своїх дітей і чоловіка, згадуючи всіх поіменно. Дбайливо доглядала запалі могилки: чоловікову і п’ятнадцятирічної дочки Уляни – найстаршої з померлих.
Пригадую, як вона, 90-річна, спираючись на два ціпки, дибала на кладовище перед Великоднем, щоб провідати своїх рідних. Якось запитала її: – А де ж поховані інші дітки? Бабуся розповіла, що тоді всіх звозили підводою до однієї ями. Коли вона наповнювалася – засипали й копали іншу. Нерідко до тієї ями потрапляли ще живі, які й з могили благали хоч крихту хліба.
“І досі моторошно, як та земля ворушилася… – витирала сльози бабуся, – а де ж було взяти ту “крихту”, коли з дворів вигребли до мачинки.
Ті, хто жили біля Дніпра, рятувалися рибою. А я заховала в димарі вузлика із пшоном. Знайшли й там. Грабувала не тільки районна власть, а й свої нелюди. Хто живий зостався – кістки тих виродків прокляв…”