Через рік із початку епідемії коронавірус в Україні, як і у світі загалом, став більш агресивним і непередбачуваним.
Перебіг хвороби тепер проходить набагато важче, частіше стали заражатися і потрапляти в лікарню молоді люди, передає Обозреватель. Коронавірус назавжди залишиться “жити” поруч із людством.
Якою буде весна і літо і коли ж нарешті побачимо світло в кінці тунелю – розповіла головна інфекціоністка Міністертва охорони здоров’я, професорка Ольга Голубовська.
– Рік тому, на початку березня 2020 року, в Україні розпочалася епідемія коронавірусу. Як це було для вас?
– У моє життя COVID-19 прийшов у січні 2020 року. Я відстежую всі спалахи у світі і зрозуміло, що звернула увагу на спалах пневмонії із незрозумілою і досить високою летальністю в Ухані. Пневмонія нас завжди напружує через дві попередні епідемії збудника, який викликає важке ураження легень.
Оскільки ми перебуваємо в стані якогось хронічного реформування, яке поки що закінчується тільки розбалансуванням різних систем, які нормально функціонують, зокрема з біобезпеки, епідеміологічної безпеки, я як лікар-клініцист глибоко розуміла, що сталося з системою протиепідемічної безпеки в країні. Лабораторні центри переважно перебували в стані ліквідації. Наші реформатори чомусь вирішили, що на всю Україну досить буде лише чотирьох штук.
І коли я зараз чую, що всім постійно мало тестування, то хочу сказати: де ж ви всі були, коли розповідали, як буде добре після реформування СЕС (санітарно-епідемічної служби. – Ред.)? Люди ж ні в що не вникають. Це вузький напрямок, у якому ніхто глибоко не розбирається.
Коли ми запитували наших реформаторів, що ви збираєтеся робити в разі якогось спалаху інфекції, мені відповідали, як Супрун розповідала, що хворих возитимуть по наших дорогах за двісті кілометрів. Тобто матеріал особливо небезпечних збудників розвозитимуть по наших дорогах нашими машинами. Просто фантастика!
– На той момент нічого радикального в протидії хвороби зробити було неможливо?
– Так, і я сконцентрувалась на наданні медичної допомоги пацієнтам, почавши займатися протоколами з лікування. Якщо ти написав протокол – це не означає, що завтра всі зрозуміють, про що там написано. Ще кілька місяців тільки вчитуватися будуть. Протокол треба було дуже швидко створити і дуже швидко навчити всіх хоча б азам лікування. Він дуже складний навіть для інфекціоністів, які все життя з заразними хворобами працюють. У випадку з коронавірусом медичну допомогу повинні були надавати лікарі різних спеціальностей.
У цьому напрямі була повна розруха. Ми відмовилися від стандартизації медичної допомоги на користь так званих міжнародних протоколів. Але і їх теж не було.
Рекомендації ВООЗ на той момент були дуже примітивними, вони могли містити в протоколі тільки те, що отримує сувору доказову базу. Цей процес міг затягнутися на кілька років. Збудник же виявили лише кілька тижнів тому.
Весь світ пішов шляхом дозволу для екстреного застосування різних препаратів і відкрив клінічні дослідження. Я просила тоді “дати нам можливість лікувати хворих і не потрапляти під кримінальну відповідальність”. Це було дуже складно, ніхто не захотів брати ніякої відповідальності.
Ми взяли китайський протокол. Був ще італійський, але спочатку його вийшло затвердити лише у Вінницькій області.
– Поки ви боролися за протокол лікування – хворі тим часом прибували?
– Так, саме в той період в Олександрівській лікарні перебував знаменитий перший “куршавельський рейс”. Чому я в січні/лютому порушувала питання з протоколами? У інфекції, коли це все починається, – воно накриває, як цунамі. Ми можемо лягти спати в одній країні, а прокинутися в іншій. Ось тоді нікому буде цими протоколами займатися.
Так і сталося – нас накрило повністю. Тисячі хворих юрбами йшли здавати аналізи в режимні відділення Олександрівської лікарні і брали нас штурмом.
Хворих почало прибувати дедалі більше й більше, усе важчі й важчі. Але протоколу лікування в нас не було. Ми зіткнулися з тим, що адміністрації лікарень на місцях не призначали лікування, яке було в протоколах Китаю, Італії, Іспанії. Пацієнти стали помирати. Можете собі уявити ступінь маразму!
Чесно скажу вам, я перебувала в повній розгубленості! От куди звертатися, куди йти і куди бігти? Всі займаються купівлею апаратів ШВЛ, тільки про них і чути. Хоча у нас не було першочергового – кисню! Де ви наберете стільки кисню за масового надходження пацієнтів?
Окрім цього, не в усіх регіонах України можна знайти реаніматолога. Там же дефіцит таких кадрів! Мені ще кілька років тому регіони дзвонили і говорили: “Ольго Анатоліївно, у нас якщо щось вночі трапляється, заінтубувати нікому. Ми вже самі вміємо, але юридичного права не маємо”. І я наполягала: нам треба сконцентруватися на запобіганні важких форм захворювання та переведенні пацієнта на ШВЛ.
Інфекціоністи ж проблему глибоко бачать, а не тільки якусь її частину, як сімейний лікар або реаніматолог. І коли я зіткнулася з неприпустимими випадками смерті, вже просто не витримала і записала відеозвернення, що на нас із вами чекають дуже сумні часи, якщо питання з протоколом не вирішиться.
– У Міністерстві нарешті пішли назустріч?
– Чому я підтримувала, підтримую і буду підтримувати міністра Степанова? Коли він дізнався про цю проблему, мені передавали, що всіх зібрав і сказав: “Даю вам один день на затвердження протоколу. Що хочете, те й робіть”.
Оскільки я була єдиним інфекціоністом у робочій групі, мені довелося докласти величезних зусиль, щоб у протоколі з’явилися ті лікарські засоби, які тільки зараз, через рік, отримали чіткі докази своєї ефективності.
А тоді всі чиновники МОЗ і деякі експерти стіною стояли, що ні, не будемо їх вносити, немає доказової бази. Хоча я їм говорила, не ми ж це придумали, це досвід наших колег з-за кордону. Мені страшно уявити, щоб було б… Я вам чесно хочу сказати: ось просто страшно. Така смертність! Скільки років я працюю, ніколи в житті така кількість людей на наших руках ще не помирала. Ніколи в житті. Постійно, як на полі бою. Було чотири тижні перепочинку – й знову почалося.
– Починається чергова хвиля все-таки?
– Так, звичайно. Я про це ще скажу.
Що було робити всім тим лікарям у регіонах, коли вони сам на сам із хворим? Їм потрібен якийсь нормативний документ. Той протокол, який у нас є, має дозвільну функцію і не зобов’язує призначати те чи інше лікування. Ми пишемо: якщо є такі-то симптоми, розгляньте призначення такого-то і такого-то препарату. Ми не зобов’язуємо, а рекомендуємо.
З березня 2020 року захворювання змінювалося п’ять або шість разів. Тепер воно змінилося вкотре, і то радикально. Тож коли у квітні побачила американський протокол Вірджинської школи, не повірила своїм очам, настільки він збігається. Знімаю капелюха перед Полом Мариком (американський реаніматолог. – Ред.) і його колегами.
Вони чітко розписали все, починаючи від профілактики. Жодного зайвого слова в цьому протоколі немає. Ось ці вітаміни D, що люди п’ють, і яких у важко перехворілих дуже мало – все це з того протоколу. Він прижився в Україні і серед населення, і у відділеннях інтенсивної терапії.
– Як видно зі збільшення статистики, захворюваність знову йде вгору?
– З вересня почала зростати кількість хворих із важкими формами захворювання, що важко піддаються терапії, змінилася тривалість перебігу хвороби.
Зараз новий перебіг, абсолютно інший. Захворювання дуже сильно змінилося, стало ще більш непередбачуваним і тривалим. Якщо раніше ми говорили хворим, що давайте до кінця 14-го дня доживемо, потім має ставати легше, то зараз нічого подібного – погіршення може бути і на третьому тижні, і на четвертому. Причому абсолютно раптове. Іноді хворих навіть готуємо на виписку, а вони за ніч сильно десатурують (падає насиченість крові киснем. – Ред.) і доводиться знову все спочатку. Також стало багато раптових смертей.
Прибувають важкі 30-річні пацієнти, такі важкі, що просто дуже. Захворювання дуже страшне і нам із вами ще потрібно протриматися хоча б до кінця року.
Все-таки у мене велика підозра, що якісь такі штами у нас все ж циркулюють, просто на сьогоднішній день ми їх не можемо виявити. Власне кажучи, як ми і не виявили свого нульового пацієнта, але я про це навіть не мріяла. Коли немає санепідемслужби, це зробити неможливо. Перші пацієнти, і ми в клініці це бачили, з’явилися раніше офіційно виявленого хворого.
– Активна вакцинація зможе зупинити поширення коронавірусу?
– Вона, звичайно, допоможе це зробити, а от зупинити… У інфекційній патології немає стоп-крану, але природним шляхом буде формуватися імунна система. Плюс є природні закономірності розвитку епідемій і пандемій. Ослаблення має статися не раніше від 2022 року.
– Весна знову буде важкою?
– Коли восени я говорила, що наше завдання дожити до квітня, то мала на увазі, що влітку і в теплу пору року коронавіруси мають знижувати свою агресивність. Це не їхній сезон. Загалом вірус не піддається ніяким прогнозам, вони не збуваються. Він точно не зникне з нашого життя, просто не буде таким агресивним.
Не захворіти навряд чи вийде, окрім людей, які мають якісь генетичні чинники. Вони не те що запобігають інфікуванню, воно у них просто не розвивається.
– Підсумовуючи, як Україна справляється з епідемією?
– До ідеалу далеко, але якщо порівнювати госпітальну летальність, то вона у нас одна з найнижчих у Європі. І це зокрема й завдяки нашому протоколу. У нас пацієнти часто зв’язуються з Австрією, Німеччиною, Ізраїлем, і їхні лікарі самі кажуть: в Україні добре лікують.
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
