Подружня пара переходить дорогу під ручку. Ніхто й не помітив би, що чоловік у темних окулярах практично незрячий — такий впевнений він у своїх рухах.
Одне око боєць Ілля Поздняков втратив на війні, інше бачить лише 10%. Це означає «не відрізняю будинок від дерева», – пише Громадське.
«Не користуєтеся тростиною?» — цікавлюся.
«Мене б за таке дружина увалила б нею по спині: “В тебе є я”», — регоче він.
З молодшою на 9 років медсестрою Іриною Ілля познайомився й одружився вже після поранення.
Журналістка hromadske приїхала до подружжя в Кулигу послухати їхню історію.
Позивний Фанат
В Іллі відразу відчувається армійська людина: ходить по струнці, часто вживає «доповідаю», «так точно», «бажаю здоров’я», «крокувати». Останнє — це «йти». І тротуаром, і «крокувати разом по життю». Він воював із 2015-го. Мав позивний Фанат. Фанат України.
Ми спілкуємося в густому затінку біля його будинку у селі Кулига на Вінниччині. Ілля розповідає, що велика війна застала його вдома: після смерті батька закінчився контракт і він вирішив, що допомагатиме старенькій мамі.
«Але як п*дріли поперли на нас, яке вже вдома. Став знов на захист», — згадує.
Кілька місяців його 70 окремий стрілковий батальйон базувався на Київщині, на кордоні з Білоруссю, після звільнення цієї території. Коли чоловік почув, що батальйон вирушить на фронт аж через пів року, попросився туди негайно.
Поки ми говоримо, дружина Іллі час від часу виходить із будинку глянути, чи йому щось потрібно. Виносить їсти білому брудному коту, який голосно нявчить серед їхньої тихої вулички. То сусіди Позднякових, переселенці з Херсона, вчора раптом знялися і тишком виїхали, лишивши своїх тварин.
Вперше бійця поранили в кінці 2022-го на Донеччині.
«Там була м’ясорубка, працювали по нас і гази, і міномети, і танки, і арта, і касети. Я знав, що мене чекає дорога в один кінець: або трьохсотим буду, або двохсотим. Так і сталося: уламок касети після обстрілу застряг у щелепі, не давав говорити», — Ілля звичним рухом запалює. В нього виходить чітко втрапити вогником на кінчик цигарки. Інколи так захоплюється розповіддю, що забуває затягуватися і вона згорає сама собою. Тоді запалює іншу.
Після поранення в обличчі залишилося кілька уламків. Є вони й у руках і ногах, навіть у голові, але це вже після наступних двох поранень. Їх не витягають, щоб від втручання не стало гірше.
«Вдруге мене поранили під час штурму позиції. Вони лізли по 2-3 людини, хоча які це люди? Це тимчасові живі організми, — сміється від свого жарту. — Дуже багато було жужиків, ми так називаємо між собою квадрокоптери. Треба було відбиватися і від росіян, і їх збивати. Шквальний вогонь. Міна вибухнула за метр від мене, я її бачив, але відстрибнути нікуди: справа — побратим, зліва — закінчення окопу», — Ілля розстібає босоніжку, показує шрами. Його нога й досі оніміла.
Він знову й знову повертався воювати, бо «у хлопців сильніші поранення і вони йдуть на передову, тож і я газував до них». А коли накочувала важкість і думки, що він не вибереться з цієї війни живим, згадував «дівчинку-сонце», 4-річну Лізу з Вінниці, яку вбила російська ракета 14 липня 2022-го.
«Вона з’являлася в мене перед очима і я казав собі: “Таких нелюдей сюди пускати не можна”», — ветеран уперше робить паузу.
Світ через віконце з льоду
Будинок, у якому мешкає Ілля з мамою, був колись гуртожитком від радгоспу. З часом дві родини приватизували житло. Тепер у Подзнякових аж два поверхи своїх, правда площа невеличка. Три кімнати, кухня з піччю, яку встановили самі. Зараз там триває ремонт.
У дворі гараж і сарай. Півень кожні кілька хвилин перекукурікує наші голоси.
Після третього поранення у серпні минулого року ветеран повернувся додому. Його бойовий шлях закінчився.
«Був прихід міни, мене підкинуло, отямився в шпиталі на третій день. Одного ока немає, інше бачить на 10%», — видихає.
Чоловік знімає темні окуляри: праве око міцно заплющене. Всередині є штучне. Воно хоч і не додає нічого в питанні зору, але потрібне для естетики, щоб очниця не затяглася.
Інше око розплющене, але запалене, червоне, наче Ілля дуже втомлений. Райдужка — голуба.
«У мене там усередині вісім швів було. Коли лікарі запропонували штучну рогівку (рідна зібралася гармошкою) чи рогівку від донора й сказали, що процес приживання триватиме рік, я відмовився. Не факт, що організм прийме. Та і я так змучився-задовбався від поранень кожні три місяці, від операцій, від постійного болю, що відмовився. Досить», — пояснює.
Іра виносить усім каву і бутерброди, печиво. Ілля бере лише напій. Знову палить.
Каже, що дивиться на світ ніби через віконце з льоду. Все розмите. Він не відрізнить будинок від дерева. Мене не бачить, лише силует. З кольорів вирізняє білий, зелений і червоний. А на сонце дивитися не можна — засліплює. Запитую, як сприйняв свій новий стан, чи довго звикав?
«Час у мене був, місяці провів у шпиталях. Мав тростину, подаровану волонтерами, але користуватися не вмів».
Кілька місяців провів у ліжку, коридором за руку водили медсестри. Все змінилося, коли потрапив до табору підтримки та відновлення ветеранів, як втратили зір на війні. Його організовує Національна Асамблея людей з інвалідністю України.
«Команда тренерів табору мене стабілізувала. Психологічно: там я вперше зрозумів, що я не в зоні бойових дій. Фізично: тіло просило руху, але я не знав, як і куди переміщатися», — каже ветеран.
У таборі він навчився користуватися тростиною, орієнтуватися навколо. Йому хотілося бігати, але відвиклі від навантажень м’язи заклякли. Тренер скерував, як поступово повертати собі рухливість.
Після навчання чоловік радів, що може робити прості речі: прийняти душ, «крокувати будинком і двором», підійматися сходами. Допомагав мамі мити посуд і готувати.
Навчили його в таборі по-новому користуватися гаджетами. Тепер має на телефоні програму, де ШІ озвучує всі команди. Зокрема, описує, що зображено на щойно зробленому фото. Ілля показує, як це працює. Робить світлину й відразу з його телефона лунає жіночий голос:
«Аналізуємо зображення. На фотографії зображено двох жінок (Іра та я — прим. авт.), які перебувають на вулиці. Одна жінка стоїть, схрестивши руки на грудях, вона вдягнена в яскраву сукню з принтом і чорні шльопанці. Друга жінка сидить, але видно лише її ноги, взуті в бежеві сандалі на платформі. Вона носить синю спідницю з ґудзиками. На задньому плані будинок із цегли та паркан, навколо трава і дерева».
«Це моя цяцька», — тішиться Ілля програмі. Гортає контакти, щоб показати, що може здійснити виклик і до мене. Далі знаходить контакт, який ШІ озвучує як «дружина-цукерочка». Чоловік задоволено видає звук, схожий на муркотіння.
Дружина-цукерочка
Гукаю жінку розповісти про їхнє знайомство. Вона соромиться, але приходить. Кладе руку з акуратним манікюром чоловіку на плече. Так і говоритиме, не відступивши ні на крок. Їх обох не треба виставляти для портретного фото, все й так ідеально. Особливо коли на руки військовому залазить його смугаста кицька, укладається і засинає.
Ірина пам’ятає до хвилини зустріч з Іллею. Їх звели знайомі: мовляв, ви обоє хороші люди, чому б не спробувати? Жінка, яка вже три роки як жила сама після невдалого шлюбу, погодилася. Продумала макіяж та одяг, хоча й знала, що він її не побачить.
Ілля одразу розповів усе про себе — що розлучений і має 20-річну доньку.
«Після втрати зору зрозумів, що людей не слухав, лиш прикидався. Аж раптом став бачити їх внутрішнім зором, відчувати, зчитувати. Тому кожне слово, кожен звук Ірини чув», — ділиться Ілля і додає:
«Мені захотілося про когось турбуватися. Після поранення отримав стільки уваги: з рук годували, купали, стригли нігті, водили в туалет, що аж втомився. Мною опікувалися, як малою дитиною. Аж дістало!»
Далі закрутилися їхні стосунки. Зустрічі, букети троянд, спільна поїздка до Львова.
Вони перебивають одне одного, смакуючи милі подробиці: «Скільки квітів було, Іллюшо?», «Я була на дієті, а ти замовив сало», «Я запропонував спільний номер у готелі, а ти відмовилася», «Хотів подарувати брендові джинси за 6 тисяч, а ти купила за 1200».
Боєць хвалиться, що за зароблені й відкладені на передовій кошти купив коханій машину й телефон, який вона забажала.
Освідчення Ілля влаштував публічне в ресторані на воді у Вінниці.
Вони знаходять відео того дня на телефоні. Чоловік розчулюється: «Я тебе кохаю, дозволь», і — тягнеться обличчям до дружини поцілуватися.
«Гей, гей, пішла!»
Перед тим як привезти нас до себе, подружжя показало джерело Пресвятої Богородиці за кілька кілометрів від села: Там «вода священна і пити, і купатися».
До джерела та каплички крутий спуск. Жінка тримає чоловіка попід руку.
«Іллюшо, сходинка вниз», «Іллюшо, направо», «Коханий, обережно» — вона уважна й терпляча, попереджає кожний його рух. Таке саме повторюється і вдома: веде чоловіка трьома сходами на ґанку, які він мав би вивчити за стільки часу. А коли сказала, що телефонує з роботи йому що 20 хвилин, запитую, чи не занадто вона його опікує? Чи не схожа ця турбота на материнську?
«100%, — першим відгукується ветеран. — Ми дуже хочемо дитину, може, через це».
«Я б не сказала, що Іллюша несамостійний, — втручається Ірина. — Він і картоплі з погреба набере, і води мені на город винесе помідори полити. Он вчора м’ясо перемолов на котлети. Ліжко може застелити».
«Я вареники ліпив, — пишається чоловік. — Хочу ж їй допомагати. У дружини є батьки, бабуся, там і там господарство. Сіно на причеп вантажив. Вилами наберу, а батя її командує: “Лівіше, правіше”».
Ілля навіть пас із дружиною череду корів. Ходили удвох за руку, а завертав худобу він.
«В неї голос тихенький, а я як закричу, — і Ілля горлає: — Гей, гей, пішла!»
Сміємося, настільки це правдоподібно. Собака і кіт, які тинялися поблизу, аж розбіглися.
Колишній боєць каже, що для нього не проблема самому доїхати до іншого міста, йому постійно пропонують допомогу перехожі, і він не відмовляється.
«Стараюся Іру зайвий раз не смикати, але вона каже, що їй приємно», — пояснює їхні стосунки чоловік. В них вийшло побудувати такі, де обом комфортно.
Наприкінці наших гостин Ілля, який висловлюється дуже по-армійському, раптом ніжно додає:
«Розкрию секрет: з першої зустрічі Іра випромінювала тепло. І воно не різке, м’яке».
А йому різкого й не можна. Воно засліплює.
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
