Гопак у тропіках: як живе маленька Україна за океаном?

79

У великій залі в центрі Києва дівчата та хлопці повторюють рухи українського народного танцю і говорять між собою португальською. Вони – бразильці, які приїхали до України танцювати народні танці.

Цей ансамбль створила у далекій Бразилії 90 років тому українська діаспора. Штат Парана на півдні Бразилії ще наприкінці ХІХ століття став центром міграції українських селян, переважно з західних регіонів України, – пише ВВС.

Всього в Бразилії проживає приблизно пів мільйона українців, і більшість з них – саме в Парані.

Учасники ансамблю – це нащадки українських мігрантів у четвертому поколінні, і для них танці і пісні виступають ледь не основним зв’язком з батьківщиною предків.

Заснований, як аматорський ансамбль, “Барвінок” за 90 років не тільки став одним з наріжних каменів збереження української культури у Бразилії, але й магнітом для бразильців неукраїнського походження, яким подобаються українські танці.

В Україну “Барвінок” приїхав на міжнародний фестиваль, де виступали колективи з українських діаспор кількох країн світу.

Учасники ансамблю розповіли BBC News Україна, як за океаном співають українських пісень, вчаться танцювати гопак, і як везуть до Бразилії українську горілку.

“Це не може не вражати”

“Те, що вони роблять так далеко від України, не може не вражати. Тому що, якщо ти не любиш України, ти не будеш танцювати український танець”, – каже Галина Вантух з Ансамблю Вірського про наполегливість учасників “Барвінку”.

Для танцюристів з “Барвінку” майстеркласи в Україні – чудовий досвід

Професійні танцюристи з ансамблю Вірського з радістю діляться досвідом з бразильськими юнаками і дівчатами.

“Ми їм дуже вдячні і при нагоді готові їх навчити”, – каже пані Вантух.
 Джована Хатлан та Кароліна Майданшин з “Барвінку” вперше побували в Україні і найбільше їм сподобалося у Львові. “Таке гарне, миле місто, дуже зручне для туристів”, – кажуть вони

“Мета цієї співпраці – донести людям, які далеко знаходяться від нашої України, що таке українське мистецтво, показати їм, як правильно танцювати український народний танець і показати, що ми про них теж пам’ятаємо”, – каже вона.

У тому, наскільки важкою працею є навчання українському народному танцю, переконуємося під час тривалого тренування танцюристів.
 />  Учасники ансамблю Вірського проводять майстерклас для танцюристів “Барвінку”</span></p>
<p>За кілька годин ансамбль Вірського дає показовий виступ для гостей з Бразилії – танцюристів та учасників хору.</p>
<p>Учасники “Барвінку” охоче діляться своїми враженнями і розповідають, чому українська культура залишається важливою для них за тисячі кілометрів від батьківщини предків.</p>
<h2 class=“Деякі з нас не говорять українською, деякі говорять”

 Учасниці хору Соня Сісак та Соланжі Марія Мельник Орестен

“Я люблю Україну, її культуру та архітектуру. Тут все, що пов’язано з нашими коренями”, – говорить Соня Сісак – учасниця хору “Барвінку”. Її мати походить з Тернополя, а у 30-ті роки ХХ століття переїхала до Бразилії. Соня народилася вже там, як і її чоловік, предки якого жили на Житомирщині.

“Деякі з нас не говорять українською, деякі говорять, тому що баба чи дід з ними говорили”, – розповідає вона.

В ансамблі виступає вся її родина – чоловік Олесь є хореографом, а донька Уляна танцює.

Можливість відвідати майстеркласи знаменитих українських колективів бразильські українці надзвичайно цінять.

“Для нас честь вчитися в українських майстрів”, – зазначає Соня Сісак.
 Донька Соні Сісак Уляна є танцюристкою “Барвінку”, а її чоловік Олесь – хореографом

Єдина проблема – велика відстань до батьківщини предків, подорож є дорогою.

“Кожен з нас заплатив по 15 тисяч реалів (3700 доларів США. – Ред.), аби бути тут”, – говорить пані Сісак.

На жаль, не для всіх учасників ансамблю подорож єдоступною. Загалом в “Барвінку” приблизно 120 людей, але до України приїхали лише 40 з них.

На запитання, якої допомоги ансамбль потребує від України, Соня Сісак каже: “Було б чудово, якби Україна надіслала вчителів та хореографів до Бразилії, щоб навчати танцюристів і навчати хор”.

“Коли я прибуваю сюди, я відчуваю себе як вдома”

“В Україні ми по суті долаємо той шлях, який пройшли наші діди та баби сто років тому. Для нас важливо відвідати ці місця, звідки все починалося”, – говорить 30-річний Феліпе Орестен, диригент хору “Барвінок”. У Бразилії таких людей називають маестро.
 Феліпе – маестро хору ансамблю “Барвінок”
Ансамбль “Барвінок” ніхто не фінансує, всі артисти роблять щомісячні внески, а танцювати і співати приходять просто після роботи або навчання. Гроші йдуть на костюми і поїздки на концерти.

“По фінансову допомогу до України не зверталися. Найкраща допомога, яку ми можемо отримати – це допомога від Ансамблю Вірського, Хору Верьовки та Волинського державного хору. Вони дійсно тяжко працюють, щоб допомогти нам”, – каже Феліпе.

Окрім того, за його словами, українські хореографи приїжджають до Бразилії приблизно раз на два роки.

Цього року на міжнародному фестивалі музики та танцю у Львові “Барвінок” виступав поряд з колективами з інших діаспор – танцюристами з канадських українців, українським хором з Італії. Танцював “Барвінок”, зокрема, у Львівській опері.
Цього року “Барвінок” виступив у Львівській опері
Для ансамблю участь в таких заходах – нагода обмінятися досвідом та обговорити спільні проблеми.

“А проблеми ті ж самі, у якій би частині світу ми б не були – як набрати та втримати танцюристів, особливо молодих, зараз, коли у великих містах так багато різних танцклубів. Зараз молодь вже не так хоче проводити вільний час у фолк-групі, як 15-20 років тому. Зберегти людей важко”, – пояснює Феліпе.

За його словами, наразі 60-70% танцюристів в ансамблі – це або бразильці з інших етнічних громад, або бразильці, в яких далекі предки були українцями.

“Тобто в них хтось може бути українцем, наприклад, баба з родини матері, але вона одружилася з німцем. В нас дуже багато людей італійського походження, німецького, в нас всі разом”, – розповідає маестро.

“Барвінок” по суті залучає до української культури представників інших громад.

“Деякі бразильці без українських коренів більше цікавляться Україною, ніж ті, хто їх мають. І їм тут подобається”, – каже Феліпе.

Для Феліпе це вже сьомий візит на батьківщину предків, історію яких він добре знає.

“Мої предки прибули до Бразилії у 1930-і роки з Сокалю на Галичині. Мій дідусь прибув сам, майже всю його родину в Україні вбили”, – розповідає він.

Барвінок
Феліпе вже всьоме в Україні і він обожнює Луцьк

Феліпе вперше побував в Україні 10 років тому і одразу полюбив Луцьк.

“Обожнюю це місто. Можливо тому, що це було перше місто, яке я відвідав. Воно затишне, люди ввічливі, мені подобається його настрій”, – каже молодий диригент.

“Багато речей змінилося за 10 років. Вперше, коли я був тут, майже ніхто не розмовляв англійською, тепер багато людей її знають, стали відкритими до туристів”, – зазначає він.

Куритиба
Столиця Парани Куритиба, в якій живе чимало українців, вважається одним з найбільш зелених міст Бразилії

Феліпе розповідає, що в молодих бразильських українців з англійською справи часто кращі, ніж з українською, яку зберігають переважно завдяки хору та народним пісням.

“Для мене особисто вивчати українську дуже важливо. Іноді мені здається, що я більше українець, ніж бразилець. Коли я прибуваю сюди, я відчуваю себе як вдома, немов я жив тут завжди і ніколи не залишав цю країну”, – каже він.

“Везу до Бразилії горілку. В нас там такої немає”

Ігор Мазепа Баран не тільки співає у хорі “Барвінок”, а й готує вареники, голубці та борщ у Куритибі – столиці штату Парана, де живе найбільше українців.

Бразилець відкрив у місті ресторан BarBaran Ucrânia, де проходять фотовиставки, поетичні фестивалі, концерти української музики.

Ігор Мазепа Баран
Ігор Мазепа Баран є власником ресторану української кухні BarBaran Ucrânia в Куритибі. Він каже, що хоче зробити українські страви популярними серед всіх бразильців

Пан Мазепа Баран свою місію бачить не тільки в тому, щоб бразильські українці пам’ятали кулінарні традиції своїх предків, але й в тому, щоб знайомити з ними інших бразильців. Ті, за словами Ігоря, охоче куштують українські страви.

Єдина проблема – немає в барі української горілки, і саме її везе з собою підприємець до Бразилії.

“Купив я тут багато української горілки, на деякий час вистачить. Адже в нас там немає такої горілки, везти її далеко”, – пояснює Ігор.

Бар Баран
BarBaran Ucrânia в Куритибі популяризує українські страви серед бразильців

Він в захваті від поїздки до України і воркшопів з українськими хорами. Народних пісень Ігор хоче навчити і свої маленьких доньок Наталю та Валентину.

“Український танець – моє життя”

“Танець для мене – це моє життя, все, що я роблю в особистому чи професійному житті, стосується танцю”, – каже танцюрист “Барвінку” Луїс Рафаель Матіас Лепчак.

Він отримав освіту з фізичного виховання і танцює українські танці вже 23 роки, тому майстеркласи за участі українських танцюристів для нього надзвичайно важливі.

“В переважній більшості вони є нашими кумирами. Досвід співпраці є фантастичним, у нас з’являється більше розуміння щодо специфіки танцю, постави, почуття, інтерпретації – вчимося з практичних порад професіоналів”, – каже танцюрист.

Барвінок
Луїс Рафаель Матіас Лепчак вважає, що варто більше використовувати здобутки доби інтернету для зв’язків між Україною та заокеанською діаспорою

На його думку, доба інтернету наблизила Україну до бразильських українців, але ці можливості використовуються не в повній мірі.

Наприклад, у діаспорі мало слухають сучасну українську музику. Знають Руслану, “Океан Ельзи”, “Даха Браха”, але найбільш відома частина української музики – народні пісні.

“Письменників з нового покоління я не знаю. Хоча наша спільнота за межами України має символом Тараса Шевченка, але навіть його поеми ми маємо лише в перекладі португальською мовою”, – розповідає він.

Луїс каже, що в дитинстві батько намагався навчити його української, але хлопець соромився говорити іншою мовою в португаломовній школі, тому зараз не може вільно розмовляти українською і шкодує про це.

“Безумовно, мої діти братимуть участь у діяльності фольклорних осередків Курітіби і я їх заохочуватиму розмовляти українською мовою та відвідувати Україну”, – обіцяє він.

Луїс вже не вперше в Україні. Взимку 2017 року він навіть три місяці жив у Києві.

В українцях його найбільше захоплює, як вони протистоять труднощам.

“Люди тут борються і шукають свій хліб, як в палюче літо, так і у тріскучий мороз! Нічого не зупиняє цей народ”, – каже Луїс.

“А от що мене дратує – це російське втручання у будь-які аспекти життя українців за першої можливості”, – додає він.
Один з танцюристів “Барвінку” – Тьяго Закалужни
Наразі в Луїса є мрія пожити кілька місяців у Луцьку.

“Взагалі улюблене моє місце в Україні – Майдан Незалежності, відчуваєш приналежність до великого. А пожити хочеться у Луцьку, бо спокій міста більше схожий на українську Бразилію”, – зазначає він.

На запитання, чи не виникало в нього бажання переїхати до України, Луїс відповідає: “Ніколи не говори ніколи! Це можливість, яка завжди існує, навіть якщо моя душа в Україні, а коріння в Бразилії, ніколи не можна відкидати цю можливість. Можливо, одного дня”.