В Андрія, бійця 128 окремої гірсько-штурмової бригади, кумедний позивний – “Гламур”. А все тому, що колись він мав презентабельні тактичні рукавиці, які бойовим товаришам здалися гламурними.
Самого Андрія важко назвати гламурним – це боєць, котрий багато разів ішов на штурми, тримав оборону, особисто знищив купу ворогів і отримав поранення в ближньому бою біля Бахмута, пише Українська правда
Він вільно володіє англійською й пройшов бойові курси в Британії, хоча до війни уявлення не мав про армійські порядки. Та найбільше вражає в “Гламурі” невиправний оптимізм і почуття гумору. Здається, навіть відстрілюючи з кулемета “вагнерів”, він не перестає сміятися й жартувати.
“Армійські сухпаї – суцільний жах! Але коли сидиш десь у задниці, доводиться харчуватися цим “комбікормом”
До війни Андрій дуже пристойно заробляв і багато подорожував – обійшов на сучасному круїзному лайнері все Середземномор’я, побував на Карибах. При цьому не заплатив за подорожі ні копійки, бо працював на судні кухарем (коком). Для багатьох молодих людей його заняття – уособлення мему “Найкраща робота в світі!”
– Я змалку любив куховарити – розповідає Андрій. – Правда, після школи думав про інші спеціальності – психолога, айтішника, режисера. Нічого з цього не вийшло, бо я з незаможної родини. Батько порадив вивчитися на автослюсаря, і я погодився, але через місяць кинув навчання й приніс документи в кулінарний ліцей. Там спитали: “Із автослюсаря в кухарі? Що за крайнощі?” А я їм у відповідь: “Бо коли міняю мастило в машині, в мене виходить крем-брюле”.
 |
| Андрій, боєць 128 окремої гірсько-штурмової бригади, позивний – “Гламур” |
Після навчання Андрій пройшов курси англійської й отримав сертифікати для роботи на морських суднах.
– Приїжджали інтерв’юери з кількох крупних компаній. Співбесіда нескладна: назвати п’ять материнських соусів, із якого по яке ребро слід робити стейки, особливості національної кухні й інше. Я отримав пропозиції від кількох американських і німецької компаній. Незважаючи на те, що мені було 20 років, а на судна беруть із 21. І вибрав німців. Вони без понтів, їм не треба пояснювати, як сильно хочу цю роботу, “бла-бла-бла”, як американцям. Сказав прямо: “Хочу нормально заробити”. І німці: “О, чудовий працівник – беремо!” – каже військовий.
Так Андрій потрапив на один із найбільших круїзних лайнерів у світі, який брав на борт до 13 тисяч пасажирів плюс півтори тисячі персоналу. Одних кухарів на лайнері було близько 400.
– Це наче невелике містечко. Нас поселили в протилежному боці від камбузу (кухні), то я добирався на роботу цілих 7 хвилин. Приготувався до чогось особливого, але в перший же день мене поставили на гриль смажити тисячу яєць. Шеф-кухарем виявився філіппінець, котрий чомусь недолюблював білих і постійно вантажив мене роботою. Я за все хапався з радістю, і це його ще більше бісило, – сміється Андрій.
У складі команди лайнера Андрій побачив найкращі курорти Середземного моря, побував на Карибських островах. Пандемія коронавірусу звела туристичний бізнес нанівець, однак Андрій не залишився без роботи – місяць відпрацював на американській яхті (це була найбільш високооплачувана робота), а далі перейшов на суховантаж.
– На суднах я навчився готувати багато нових страв. Лобстери, восьминоги, риба-меч – це все буденна, щоденна їжа. І брався за страви, які до мене не любили готувати. Наприклад, на суховантажі в морозилці залишалося багато замороженої кролятини – це дуже ніжне, але сухе м’ясо, тому його ніхто не готував. А я обгортав кролятину беконом, смажив на грилі й подавав із грибами. Жир із бекона стікав і робив м’ясо соковитим.
Хлопці на суховантажі зробили мені оригінальний комплімент: “При попередньому коку ми по кілька днів не могли в туалет нормально сходити, а при тобі можемо й двічі на день – ніяких запорів”. А взагалі скажу, що найкраща кухня – українська. Вона – проста. Інгредієнти доповнюють один одного, не потрібно багато спецій. Візьмемо найпростіше – картоплю, цибулю, моркву, солодкий перець із м’ясом. Додаєш часнику, і виходить – справжня пісня! – прицмокує Андрій.
– А як щодо армійської кухні? – не втримуюся від питання.
– Це хрючево, якесь кошло – інакше не можу назвати, – заливається сміхом Андрій. – Особливо сухпаї, консервовані продукти – жах! Але коли сидиш десь у задниці, доводиться харчуватися цим “комбікормом”. Я іноді готую для хлопців, коли є можливість. Вибір продуктів невеликий, тому щось просте – м’ясо протушкую з овочами, шніцелі, грінки з яйцями й часником. Або картоплю підсмажу по-іспанськи, зі шкіркою. Часто не готую – не хочу перетворитися в кухара. Але армійську кухню не забуду ніколи!
“У Британії сусідньому відділенню попався задрот, котрий постійно примушував хлопців марширувати. Те відділення виявилося найгіршим”
Повномасштабне вторгнення застало Андрія вдома. Він міг піти в плавання, компанія зробила б необхідні для виїзду документи. Натомість пішов у військкомат і після тримісячного навчання підписав контракт зі 128 окремою гірсько-штурмовою Закарпатською бригадою.
– Я бачив, що відбувається, – пояснює Андрій. – І наслухався, що росіяни коять на окупованій території. Знайомий із дружиною намагалися виїхати звідти, то його побили, а дружину зґвалтували. Тому я не роздумував, куди саме маю йти.
Після навчального центру штурмовик пройшов відбір на військові курси в Британію. Зіграли свою роль хороша фізична форма, мотивованість і знання англійської.
– Ми жили в казармах у містечку неподалік узбережжя океану і мали як українських, так і британських інструкторів, – каже “Гламур”. – Українські постійно були з нами, а британські тільки на тренуваннях. Нашому підрозділу пощастило – інструктор виявився нормальним. А сусідньому попався якийсь задрот, котрий постійно примушував хлопців марширувати, відтискатися. У підсумку це відділення виявилося найгіршим.
Зате британці виявилися цілком адекватними. Звичайно, субординація в армії необхідна, але можна вибудувати стосунки й без солдафонських заскоків. Британці це зуміли, вони поводилися дуже демократично. У кінці курсів ми фотографувалися з одним офіцером, і я вигукнув: “А тепер неформально!” І жартома обійняв його за обличчя. А інший офіцер у цей момент показав позаду “fuck!”. І це нормально сприймається, з гумором.
 |
| На навчаннях у Британії поруч із британськими інструкторами |
До тренувань британці підходили дуже серйозно. Щоправда, на думку Андрія, не все з їхнього досвіду можна використати в бойових діях в Україні.
– Британські інструктори пройшли військові конфлікти в Сирії, Іраку, Афганістані й намагалися передати нам свій досвід. Але він не завжди корисний для нас, у якийсь момент я навіть вигукнув: “Ми в Україні воюємо не з “талібаном”, у якого на озброєнні “Стінгери” й “калаші”.
Однак загалом тренування виявилися корисними. Особливо вправи на швидкість реакції, на уникнення дружнього вогню, на бойове злагодження в підрозділі. Згодом у мене були конкретні ситуації на Херсонщині й Донеччині, в яких я діяв строго по британських інструкціях, і ці дії були єдино правильними, – каже Андрій.
Восени минулого року “Гламур” узяв участь у перших боях, його підрозділ звільняв Херсонщину.
– При першому штурмі виникла нестандартна ситуація, – розповідає Андрій. – Ми вибили росіян із посадки й побачили, що можемо просунутися далі. Отримали по рації “добро” й зайняли наступну посадку, де були російські траншеї, бліндажі й купа кинутих боєприпасів. Росіяни звідти втекли.
Оглядаємо траншеї й чуємо гуркіт двигуна. На ґрунтову дорогу всередині посадки виїхала російська “мотолига” (гусеничний броньований тягач) із піхотою на борту. Вони не знали, що посадка вже зайнята нами, й поводилися вільно – голосно говорили, сміялися. Ми поховалися в кущах, і як тільки “мотолига” порівнялася, відкрили вогонь. Я вискочив із кулеметом (“мотолига” була всього за 10 метрів), але в останню секунду опустив ствол. Згадав тренування в Британії й зрозумів, що можу влучити в своїх.
У тому бою “Гламур” не зробив жодного пострілу, однак уся російська піхота на броні була знищена.
– Сама “мотолига” втекла, але піхотинці на ній повисли й теліпалися, як ганчірки, вони були прив’язані, – каже Андрій. – За винятком одного. Наш боєць шмальнув у “мотолигу” зі шведського гранатомета АТ4 і влучив прямо в голову. Той зробив сальто в повітрі й приземлився в траву без голови. Із його документів ми дізналися, що це була якась кримська спецура.
 |
| “Гламур” на бойових позиціях |
“Поранений росіянин попросив по рації евакуацію, а йому: “Если попробуешь вернуться, мы тебя сами обнулим…”
Поміж боями піхотинців продовжували тренувати, готувати до наступних штурмів. Просто в полях облаштовували невеликий полігон і навчали правильно пересуватися за технікою, денним і нічним стрільбам, як безпечно займати посадку, евакуювати поранених.
– Воно нам потім дуже згодилося, – каже “Гламур”. – Під час звільнення одного села ми підійшли занадто близько до ворога й наткнулися на два російські танки, які прикривали відхід своїх. І вони дуже грамотно нас “розібрали” – загнали нас у посадку, яку накрили касетою “Градів”, а потім мінометами.
Нам пощастило, що посадка виявилася нерівною, було де сховатися. Але ми чотири години пролежали під жорсткими обстрілами, які коригував дрон. Були загиблі і поранені. Коли ми вибралися з посадки до своїх, ті зустріли нас словами: “А ми думали, вам пи&#а!”
У тому обстрілі Андрій отримав важку контузію й потрапив на лікування. А коли повернувся, підрозділ перекинули на Донеччину, на оборону Бахмута. Бойові дії тут кардинально відрізнялися від тих, що велися на Херсонському напрямку.
– Ми відбили атаку росіян у селі біля Бахмута й просунулися вперед, – каже штурмовик. – Гарно так просунулися. Дійшли до одного провулка й почали його перетинати. Все було підозріло спокійно, тому я крикнув: “Стоп! Усі назад – ми не знаємо, що там, спочатку пустимо дрон”. Хлопці почали відходити, і тут по нас відкрили вогонь. Там сиділи росіяни й чекали, поки група перейде провулок, щоб розстріляти всю одразу. А так вони відкрили вогонь по залишках і нікого не зачепили.
Робоче “знаряддя” Андрія – “покемон” (кулемет Калашникова модернізований), із якого він особисто знищив багато ворогів.
– Я завжди намагаюся знайти вдалу точку, і часто це вдається, – пояснює “Гламур”. – Тоді просто знущаюся з росіян. Якось ми дізналися, що за кількасот метрів висадилася ворожа група. Я її не бачив, але насипав туди, не шкодуючи патронів. Потім ми запустили дрон і побачили багато трупів – дуже багато.
Або інший приклад – у полі перед нами за кілометр вийшла група росіян, чоловік 25. Я бачу їх як на долоні, кілометр для “покемона” – взагалі не відстань. Поливаю їх вогнем, вони падають, потім підводяться в повен зріст і йдуть далі. Але не всі. За дві сотні метрів до нас не дійшов ніхто.
Чому вони так ішли? Бо в них більше шансів вижити, якщо займуть наші позиції, ніж повернуться назад. Ми час від часу слухали їхні переговори через трофейні “радійки”. Просить поранений евакуацію, а йому: “Если попробуешь вернуться, мы тебя сами здесь обнулим”.
 |
| Відвойовані російські позиції з кинутими боєприпасами |
Під час боїв за Бахмут підрозділ “Гламура” брав участь у штурмах, відбивав атаки росіян, тримав активну оборону, евакуював поранених із підбитих машин із повним боєкомплектом.
Штурмовики, більшість із яких мобілізовані, проходили через дуже жахливі речі, про які й гадки не мали в цивільному житті. Одним із побічних наслідків цього стало притуплення почуття небезпеки.
– Пригадую, зайняли ми один напівзруйнований будинок і вибралися на мансардний поверх, – каже “Гламур”. – Частини даху немає, стіни розбиті, вікна й двері повилітали. Навколо йде бій: літають кулі, міни, снаряди, а ми знайшли місце в закутку, відкрили консервовані ананаси, ласуємо собі й регочемо. Це через надлишок адреналіну… Потім уже розумієш, що поводився безрозсудно, треба бути обережнішим.
В одній із сутичок Андрій отримав поранення. Ворожа група підійшла притул, зав’язався ближній бій.
– Двоє хлопців, що сиділи в “секреті”, побачили групу росіян із восьми чоловік, які рухалися просто на нас. Я наказав їм відходити, але було пізно – у сутінках ворог підійшов надто близько. Вони прийняли бій, а ми кинулися на підмогу. І так сталося, що я вискочив із-за рогу хати прямо на “пі#&ра”. Він був у РПС (ремінно-плечова система), з “калашем” і в українській піксельній формі.
На долю секунди в мене ще промайнула думка – наш? Але наші не могли звідти вийти. І я розстріляв його впритул із “покемона”. Падаючи, він встиг натиснути на спусковий гачок, і одна куля влучила мені в гомілку, інша порвала куртку. У тому бою ми поклали шістьох росіян, ще двоє втекли. З нашого боку був тільки один поранений – я, – додає “Гламур” зі злістю.
Пораненого “Гламура” евакуювали з поля бою й доставили в госпіталь. На щастя, рана не була важкою, але лікування зайняло трохи часу. Впродовж якого штурмовик зміг відпочити і осмислити те, що пережив.
– У мене було достатньо часу на роздуми, – каже “Гламур”. – Я кулеметник і знаю, що для ворога – ціль номер один. Тому морально готовий, що можу загинути. Це лотерея, що зробиш – по-іншому ніяк. Якщо це станеться, значить, так треба,. Тому коли говорю щось про майбутнє, завжди додаю – “якщо доживу”.
Хлопці, незважаючи ні на що, воюють, підтримують один одного, здружуються. Усі хочуть потоваришувати, щоб було на кого покластися в критичну хвилину. Немає такого, що тримаються на відстані. Спершу приглядаються, а потім перевіряють, як поводишся в бою. Бо буває й так, що на словах ти мастак, а на ділі не дуже.
Чи планую я вернутися на судно після контракту? Можливо. Мої сертифікати й паспорт моряка дійсні ще 5 років. Але спершу хотів би поїздити по обміну бойовим досвідом у інші армії, думаю, що теж можу бути корисним, багато чого розповісти. Без оцього “танки гриз, як барбарис”, а конкретно, по ділу. Було б гарно, якщо доживу. Але я вірю, що все буде добре!
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
