Іван Виговський – другий, після Богдана Хмельницького, гетьман (1657-1659) фактично незалежної козацької держави, який намагався вийти з-під впливу Москви, в зіткненнях з якою переміг:
- спочатку в “гібридній війні” (Кремль оголосив законно обраного гетьмана Виговського поза законом і спробував організувати громадянську війну);
- потім безпосередньо у військовій битві під Конотопом 28-29 червня 1659 р. вщент розгромив стотисячне московське військо під командуванням князя Трубецького (сучасні російські історики стверджують, що армія була менше). За словами великого російського історика Сергія Соловйова, “цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле таке блискуче військо. У жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу, і жах охопив Москву…”. Козацька і татарська кіннота пройшла спустошливим набігом аж до Воронежа і Тули, розоривши понад 30 міст.
Виговський зумів здобути найбільшу перемогу над Москвою через 40 років після Петра Сагайдачного, зберігши цілісність України. Інтелектуал, дипломат, воїн, абсолютно європейська людина, він зробив сміливу спробу вирватися з-під задушливої опіки Москви, відстоюючи природне право України на самостійний вибір подальшого шляху свого розвитку. Здавалося б, після перемоги у Конотопській битві він був у кроці від заповітної мети, коли в Москві стояла паніка і особисто цар керував земляними роботами з укріплення Москви.
Але… козацька старшина змістила занадто незалежного й амбітного Виговського з поста гетьмана, обравши замість нього молодого, 18-річного, та легко керованого Юрія Хмельницького, який підписав з Москвою… новий договір “Переяславські статті 1659”, сам же Виговський пішов на Правобережжя. Так Україна втратила шанс стати або незалежною державою, або практично незалежною у конфедерації з Польщею, договір з якою Виговський підписав у вересні 1658 р.
Подвиги гетьмана Івана Виговського.
Незважаючи на всю неоднозначність і суперечливість особистості Івана Виговського, ми не можемо заперечувати один безсумнівний факт: перед нами, безумовно, герой свого часу і, звичайно ж, патріот України. У вчинках гетьмана чітко простежується служіння в першу чергу державним інтересам. Що ж можна поставити йому в заслугу?
1. Відсторонення від влади Юрія Хмельницького. Цей крок в тих умовах представлявся єдино вірним і, більше того, необхідним для збереження держави і єдності в козацькому війську. 16-річний син Богдана Хмельницького ні за якими критеріями не годився на роль гетьмана, особливо в умовах війни. Він був слабкий тілом і духом, відрізнявся безхарактерністю і апатичністю, не мав абсолютно ніякого досвіду, як політичного, так і військового. Однак, незважаючи на це, старий Хмельницький перед смертю взяв клятву зі своїх соратників про те, що вони зроблять Юрія гетьманом. Встановлення спадкової влади повністю суперечило козацькій традиції, але великого Богдана це аніскільки не бентежило. Таким чином, відсторонивши Юрія Хмельницького від гетьманства на 3 роки (поки той не здобуде освіту в Києво-Могилянській колегії), Іван Виговський і козацька старшина не порушили закон, а, навпаки, слідували демократичній козацькій процедурі, провівши Раду і вибравши нового гетьмана. У жовтні 1657 р. на старшинській раді в Корсуні новим гетьманом був обраний Іван Виговський. З формальної точки зору, порушення, безумовно, присутні (наприклад, на Раді не було представників Запорізької Січі), але говорити про переворот немає ніяких підстав, оскільки ці вибори визнали всі козацькі полки і, до речі, Москва теж.
2. Перемога в “гібридній війні” з Росією. Можливо, це може сприйматися як деяке перебільшення, але події весни-літа 1658 р. в Україні цілком можна трактувати як прояв “гібридної війни”, коли Москва офіційно дистанціювалася від сил, які підняли повстання проти законної влади (повстанці М. Пушкаря та Я. Барабаша), але на ділі всіляко підтримувала їх і навіть посилала безпосередньо підпорядковані їй Слобідські полки для участі у військових діях.
Одночасно з цим царські посли постійно пропонували себе на роль арбітрів та миротворців. Повстання полтавського полковника Мартина Пушкаря і запорізького кошового отамана Якова Барабаша загрожувало розколом України, оскільки, по-перше, Полтавський полк був найбільшим в Гетьманщині, а по-друге, до бунтівників обіцяли приєднатися козаки Ніжинського та Чернігівського полків. Нагадаємо, це був перший випадок в історії українського козацтва, коли козаки настільки масово виступали один проти одного. Спочатку ні гетьман, ні старшина не були готові до настільки серйозного випробування. Повстання наростало, як груда снігу, і поки розгублений І. Виговський слав прохання до Москви з вимогою приструнити М. Пушкаря і вмовляв російського воєводу Г. Ромадановского видати йому Я. Барабаша, бунт перекинувся на Миргородський полк, а в Чигиринському полку вже почали вирізати прихильників гетьмана. Царські сановники вичікували, стверджуючи, що те, що відбувається – внутрішня справа України. І тоді Іван Виговський почав діяти зі швидкістю і рішучістю, яких від колишнього писаря ніхто не очікував. Він відновив дисципліну у полках, яки залишилися вірними, уклав союз з кримськими татарами, найняв значні сили найманців-сербів, і 31 травня 1658 р. шестидесятитисячна гетьманська армія вщент розбила під Полтавою сорокатисячне військо повстанців. Перша громадянська війна в історії Гетьманщини на цьому закінчилася, а цілісність країни і законна влада були збережені.
3. Підписання Гадяцької унії з Річчю Посполитою про конфедерацію. Повністю розчарований у відносинах з Москвою Іван Виговський став шукати нового союзника. Його представники П. Тетеря та Ю. Немирич ще з літа 1658 роки вели таємні переговори з представниками Речі Посполитої про можливість відновлення союзу. Проте всі ці приготування доводилося тримати в таємниці через побоювань реакції Москви, а також через негативне сприйняття пропольской орієнтації гетьмана багатьма представниками козацької старшини.
Однак 6 вересня 1658 р. з благословення митрополита Д. Балабана Іван Виговський у м. Гадячі підписав договір про конфедерацію України з Річчю Посполитою. На папері умови унії представляються практично ідеальними, інше питання, що реалізуватися цим планам вже не судилося.
1. Україна розривала союз із Москвою і поверталася до складу Речі Посполитої.
2. У шляхетській республіці таким чином з’являлася третя складова частина конфедерації – Велике Князівство Руське, що складалося з Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств.
3. Верховна влада в князівстві належала гетьманові, якого обирали довічно.
4. Законодавчою владою мали стати національні збори (український аналог польського Сейму, що складається з представників старшини).
5. Україні дозволялося мати власні фінанси, включаючи дозвіл на карбування монет.
6. Військо мало налічувати 30 тис. реєстрових козаків і 10 тис. найманців (під останніми малася на увазі гетьманська гвардія, що утримувалася за його кошти).
7. Православна церква зрівнювалася в правах із католицькою. Брестська унія скасовувалася. Православний митрополит і чотири єпископи отримували місця в Сенаті.
8. Україна не мала права на міжнародні відносини.
9. Щорічно гетьман мав право подавати на розгляд польського короля список зі 100 козаків для дарування їм шляхетства.
10. На території князівства планувалося заснувати два університети зі статусом Краківського, інші навчальні заклади, а також друкарні.
Польський Сейм ратифікував Гадяцький договір, тому з формальної сторони військо Речі Посполитої тепер мало повне право надавати підтримку армії Виговського. Гетьман випустив звернення до народу, де пояснював свої дії зрадою царя і його прагненням перетворити Україну на частину Росії. У самій же Україні унія викликала дуже суперечливу реакцію, переважно негативну.
4. Перемога у відкритій війні з Москвою. Після повстання Пушкаря і Барабаша відкрита війна між Україною і Росією залишалася питанням часу, оскільки “гібридна війна” повністю провалилася. Обидві сторони розуміли її неминучість і готувалися до зіткнення.
а) Пропагандистська війна Кремля. Відразу ж після підписання Гадяцької унії у Полтавський та Чигиринський полки, а також на Запоріжжя прийшли грамоти від московського царя, де гетьман називався клятвопорушником і віровідступником. Уже в жовтні 1658 р. за наказом Виговського козаки на чолі з І. Нечаєм провели рейд по тилах російських військ в Україні. Брат гетьмана Дем’ян напав на російський гарнізон в Києві, але був розбитий. За наказом Москви Слобідські козацькі полки вступили на територію Гетьманщини і захопили Миргород і Лубни. У листопаді 1658 р. три козацькі полки в містечку Варва, перебуваючи в оточенні московитів, збунтувалися і перейшли на їхній бік.
Навесні 1659 р. війська московського воєводи князя А. Пожарського, які налічували 100 тисяч бійців, Острогожський полк і українські війська промосковського самозваного гетьмана І. Безпалого обложили під Конотопом 5 тисяч козаків Чернігівського і Ніжинського полків на чолі з полковником Г. Гуляницьким.
б) Відповідь Івана Виговського і розгром московського війська. 28-29 червня 1659 р. під Конотопом відбулася генеральна битва, де гетьман Виговський за допомогою татарської орди Мехмет-Гірея, польського корпусу і численних німецьких, угорських і сербських найманців завдав нищівної поразки військам А. Трубецького.
Трагедія російської армії була настільки велика, що російський історик С. Соловйов згодом так описав ці події: “Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле таке блискуче військо. У жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу, і жах охопив Москву…”. Татарська кіннота ж пройшла спустошливим набігом аж до Воронежа і Тули, розоривши понад 30 міст.
На жаль, гетьман не зміг уникнути багатьох помилок, що не дозволило йому утримати булаву протягом тривалого часу. Більше того, Виговський, що в історії зустрічається вкрай рідко, втратив владу відразу ж після військового тріумфу. Як бачимо, ціна прорахунків виявилася дуже високою.
1. Після приходу до влади Іван Остапович повністю занурився в інтриги: він послав одних своїх послів до Москви, інших – до кримського хана із запевненнями у своїй повній відданості. Надалі його посли їздили ще й у Варшаву, і до Відня, до Стокгольма і в Бранденбург. Навіть лояльна йому старшина не встигала стежити за хитросплетіннями такої зовнішньої політики.
2. Виговський не зумів (можливо, і не хотів) знайти спільної мови із запорожцями та представниками козацьких низів. Відверто ігнорував інтереси бідноти, що й викликало повстання Пушкаря і Барабаша, в якому взяли участь найбільш люмпенізовані верстви населення тодішньої Гетьманщини.
3. Занадто відкрито благоволив козацькій старшині, особливо тій, яка, як і він сам, походила зі шляхти (Ю. Немирич, Г. Гуляницький та ін.). Роздавав їм маєтки, всіляко сприяв збагаченню. Також дуже швидко поліпшувалося добробут численних родичів гетьмана.
4. Не став стримувати жорстокість татар, які після перемоги над Пушкарем і Барабашем розорили Полтаву, Багачку, Миргород, Баранівки і збирали з гетьманського дозволу ясир аж до м. Лубни.
5. Не зумів пояснити народу і козакам необхідність союзу з Польщею, проти якої українці воювали останні 10 років, зазнавши колосальних втрат.
Біографія Івана Виговського
- Іван Остапович Виговський народився на початку ХVІІ ст. (точна дата невідома) в містечку Гоголів, що в Київському воєводстві. Його батьком був православний шляхтич Остафій Виговський. У сім’ї, крім Івана, було ще 4 сини і 2 дочки;
- як і належить шляхтичу, Виговський отримав гарну освіту, можливо, в Київському братському колегіумі. Він вільно володів церковнослов’янською, польською, латинською мовами, був прекрасним каліграфом;
- служив у коронному польському війську в якості “товариша” (кавалериста). Брав участь у війнах з татарами. У 1638 році був писарем при комісарі Яцеку Шембергу, брав участь у переговорах з запорожцями. Саме там, можливо, познайомився з майбутнім гетьманом Богданом Хмельницьким;
- на початку національно-визвольної війни служив у війську Стефана Потоцького, розгромленого козаками у 1648 році під Жовтими Водами. Потрапив у полон, але був викуплений Б. Хмельницьким;
- всю війну проходить разом з Б. Хмельницьким, дослужившись при ньому до генерального писаря і голови Генеральної канцелярії;
- з 1657 по 1659 рр. Виговський управляє Україною як гетьман;
- після перемоги під Конотопом влада Виговського не тільки не зміцнилась, але й, навпаки, сильно ослабла. Вже в серпні 1659 р. на бік царя відкрито стали такі представники старшини, як В. Золоторенко, Т. Цецюра, Я. Сомко, І. Богун, І. Іскра, а кошовий Іван Сірко разом із запорожцями змусив татарські загони залишити Україну. У жовтні 1659 р. на “чорній” Раді під Германівкою Виговський склав гетьманську булаву і поспішив втекти. Як виявилося, він вчинив правильно, оскільки його посли (представники) там були зарубані;
- з 1659 по 1664 рр. Виговський займає посаду Київського воєводи на службі Речі Посполитої. 27 лютого 1664 р. в Корсуні його розстріляли поляки за доносом правобережного гетьмана П. Тетері, який бачив у Виговському свого конкурента.
Цікаві факти з життя Івана Виговського.
1. Потрапивши у полон до татар під Жовтими Водами, І. Виговський зробив три невдалі спроби втекти, а потім був викуплений Богданом Хмельницьким, який віддав за шляхтича породистого скакуна.
2. Будучи генеральним писарем і опікуючись численними міжнародними контактами молодої української держави, Виговський призначив на посади послів свого батька і всіх братів.
3. Виговський по-дружньому листувався з Московським патріархом Никоном (батьком реформ російської Церкви), який надсилав йому книги.
4. Виговський разом з Хмельницьким складали Реєстр Війська Запорозького 1649 р., куди повинні були включити 40 тисяч козаків. Саме вони удвох вирішували, хто з більш ніж стотисячного війська гідний увійти до козацької еліти, а хто – ні. Вже тоді генеральний писар міг придбати величезну кількість особистих ворогів.
5. Саме Виговського разом з його патроном Богданом Хмельницьким викрав під Берестечком кримський хан Іслам-Гірей.
Джерело: Герої України
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
