У Святогірську Донецької області під час наступу російських військ загинула директорка Святогірського історико-архітектурного заповідника Світлана Шарабан та її сестра Олена. Чоловік сестри був тяжко поранений. Пізніше його знайшли у лікарні в окупованому Донецьку.
Докладніше про цю трагедію читайте в матеріалі OBOZREVATEL.
Світлана жила своєю роботою
Світлана Шарабан до останнього не покидала Святогірськ та рідний музей. Тут вона пропрацювала близько тридцяти років, починала з молодшого наукового співробітника, потім управляла фондами, а потім стала директором заповідника.
“Ми працювали зі Світланою дуже давно ще в Харківському історичному музеї, сиділи в одній кімнаті. З того часу потоваришували. Світлана потім звільнилася і поїхала до Святогірська до своїх батьків. Але зв’язок ми не втрачали, зідзвонювалися, якось із колишніми співробітницями приїжджали до неї в гості. Вона показувала нам Святогірськ, будинок Засядька, чиїм ім’ям названо одну з шахт. Вона жила з батьками, це були дуже милі люди. Коли мами й тата не стало, Світлана жила сама, але поруч мешкала її сестра з чоловіком і дітьми. Вона була буквально другою мамою для своїх племінників”, – згадує про неї її давня приятелька Валентина Осиковська.
Щоразу, коли Світлана Шарабан приїжджала до Харкова та привозила на реставрацію експонати, вона обов’язково заходила до Харківського історичного музею, зустрічалася з Валентиною Осиковською, з іншими колишніми колегами.
“Вона жила своєю роботою. Дуже часто привозила до нас на реставрацію живопис, музейні меблі, наш співробітник їздив до них і реставрував макет Святогірської лаври. Вона була дуже педантичною, принциповою до себе, близьких, і на роботі теж. Недарма її неодноразово обирали директором заповідника”, – згадує про неї хранителька фондів Харківської філії національного науково-дослідного реставраційного центру Тамара Зибіна.
Ще Світлана була рукодільницею. Закінчила курси крою та шиття. “Вона пошила сестрі чудову сукню. І дуже добре в’язала. Якось зв’язала собі розкішний білий костюм, чим спонукала наших колег теж вчитися в’язати”, – каже Осиковська.
Також вона згадує, що у шкільні роки Світлану називали “Кітті” іменем героїні фільму “Анна Кареніна”, яку тоді зіграла дочка Вертинського. Дуже вже вона була схожа на цю актрису.
“Сподіваємося залишитися живими”
Під час війни життя у Святогірську було важким і небезпечним. Місто часто обстрілювали загарбники. Тоді постраждала Святогірська лавра, загинули ченці. Постраждав і музей, було розбито деякі поверхи будівлі.
Світлана Шарабан із сестрою Оленою та її чоловіком постійно ховалися в підвалі будинку.
“Одне слово – страшно! Розбита лавра. Постраждав і наш музей, вибито вікна, двері. Розбито наші гарні вітражі на історичну тематику. Робили протягом п’яти років, по одному залу. А тут одна секунда і все. Лавра в такому ж стані, відновлювати доведеться кілька років. Там вибито тисячі вікон і дверей. Знищено наш міст, ми відрізані. Продуктів немає, ліків теж”, – описувала ситуацію Світлана своїй знайомій, з якою теж працювала у Харківському музеї, Вікторії Філоненко.
Вікторія каже, що Світлана буквально по крихтах, по копієчці збирала свій музей, з року в рік. А тепер усе це зруйновано.
Вона сподівалася на краще, писала, що на весну купила собі сукню і дуже сподівається в ній приїхати до Харкова до племінника Андрія, у його нову квартиру, подивитися його ремонт.
“Вдома, страшно, працюю дистанційно з усіма співробітниками, наскільки це можливо. Чекаємо битву, може не бути зв’язку і світла. Сподіваємося залишитися живими з Божою допомогою”, – написала вона 12 квітня.
А Валентині Осиковській востаннє вона написала 10 квітня. Просила молитися за захисників “Азовсталі”. “Моліться, рідні, штурм “Азовсталі” розпочався! Хлопці просять молитви”. І надіслала багато текстів молитов. Я й досі читаю їх”, – плаче її колишній колега.
Потім зв’язок із нею зник.
Не доїхали до церкви
Бої у Святогірську ставали дедалі жорстокішими, російська артилерія завдавала ударів. Зрештою директорка заповідника і її сестра з чоловіком вирішили переїхати в район під назвою “Сахалін”. Там була церква, вони збиралися там сховатися.
Їхали вони 5 червня автомобілем з причепом. Тоді росіяни захоплювали місто. Один із снарядів розірвався поряд з машиною. Світлана та сестра Олена загинули на місці, В’ячеслава викинуло вибуховою хвилею, він залишився живим. Машина повністю згоріла.
“Уже з травня мої повідомлення Світлані були непрочитані, я відчувала щось погане. Мені написала наша спільна знайома Людмила Красильникова: “Віко, війна нас наздогнала, загинула Світлана”. Так я дізналася про те, що її не стало”, – згадує Вікторія Філоненко.
Згодом В’ячеслав знайшовся в лікарні в окупованому Донецьку. А тіла Світлани та Олени, мабуть, були десь у морзі. Поховали їх лише 7 жовтня, після того як ЗСУ звільнили місто від загарбників 12 вересня. Багато знайомих ще сподівалися на диво, що Світлана знайдеться, хоч і поранена, але жива. На жаль, дива так і не сталося.
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
