24 серпня в День Незалежності на Донбасі від кулі проросійського снайпера загинув український військовий, старший сержант В’ячеслав Пітько. Йому було всього 48 років. Вдома у нього залишилися дружина і дочка-школярка.
В’ячеслав на фронт пішов добровольцем з найперших днів війни і весь цей час захищав нас на сході, передає Обозреватель.
На війну пішов добровольцем
В’ячеслав Пітько на фронт пішов добровольцем ще в серпні 2014 року. “Тоді ми формували 43-тю бригаду, і там був Слава, так ми з ним і познайомилися. Це людина-душа, сама чарівність! Він був звичайним хлопцем, до війни працював на заводі, вони там виробляли добрива. А на фронт пішов сам, не став чекати повістку”, – зі сльозами згадує про нього волонтерка Олена Румянцева-Малютова.
У 2014-15 роках В’ячеслав отримав кілька осколкових поранень. Через деякий час він демобілізувався, повернувся додому, кілька років знову працював на своєму заводі.
“Але в мирному житті він себе вже не бачив. Тому знову повернувся в армію, уклав контракт і продовжував воювати. У нього є дружина і дочка-школярка, у 2014 році вона була зовсім маленька. У нього дуже хороша, душевна сім’я.
В’ячеслав мріяв, що коли-небудь, коли все закінчиться, він розведе у себе теплиці, буде вирощувати огірки й помідори. У нього в руках усе горіло, він був дуже працьовитий, весь ремонт у будинку робив сам. І в руках у нього була неймовірна сила. Сам худий, невисокий, але дуже спортивний, хоча ні в які спортзали не ходив. Просто у нього була сила духу”, – каже Олена.
Виніс побратима з поля бою
У серпні 2015 року В’ячеслав Пітько врятував свого товариша Олександра Федорченка (“Призрак”). Сам Олександр і його дружина кажуть, що зобов’язані В’ячеславу всім, що у них є зараз, зокрема – шансом зустрітися і ростити дочку, яку В’ячеслав хрестив.
“Це сталося 9 серпня 2015 року, ми були розвідниками. Тоді ми потрапили в оточення, я був поранений, вже прощався з життям. А В’ячеслав мене витягнув. Я непритомнів, навіть не розумів масштабів свого поранення. Нас вже оточили й хотіли взяти в полон.
В’ячеслав потім розповідав, що готовий був у крайньому разі разом зі мною підірватися, але живим не здаватися. Мене він заспокоював, казав, що ще на моєму весіллі погуляє. Так він мене і дотягнув до жовтої зони”, – згадує Олександр.
На весіллі у “Призрака” В’ячеслав дійсно погуляв, навіть хрестив маленьку дочку Олександра і Тетяни.
“Я буду до кінця життя вдячна В’ячеславу за Сашу. Якби не він, то ми б з ним не зустрілися, і не було б нашої донечки. Слава був дуже світлий, позитивний, добрий чоловік, наш рідний кум і хрещений. Кожне свято перший тост ми піднімали й будемо піднімати за нього: “Славо, брате, спасибі за життя!” – каже Тетяна.
Олександр розповідає, що В’ячеслав сам будував свій будинок, робив у ньому все, від водопроводу до плитки на стінах. І дійсно мріяв на старості років розвести власний сад, вирощувати помідори та жити зі своєю сім’єю, радіти тому, як живе його дочка.
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини