Учора, в центрі, посеред людної вулиці, циган років тридцяти щосили гамселив свою опецькувати подружку. І знаєте, у мене навіть думки не виникло підійти і заступитися за жінку. Бо, переконана, у відповідь могла нарватися на серйозі неприємності, при чому, від обох…
Рік тому Київ потерпав від нашестя циган. Мене – як і багатьох киян – просто на вулиці спробували пограбувати, на щастя, невдало (для них). Я знайшла свій допис річної давнини, в якому апелювала до Зоряна Шіряка (добре знаю його багато років, ще часів Помаранчової револіції та його роботи в «Нашій Україні»). Я тоді спробували запитати у Зоряна – чому поліція бездіє.
А ось тепер читаю, що поліція буде захищати циган. Хоча мене вона захищати не поспішала чомусь.
Ну що, Зорянчику, я була права? Природа не терпить порожнечі. І твоє мовчання – як і показова бездіяльніть поліцї тоді – заповнені «діяльністю» інших тепер. І в мене напрошується нове питання – а може, всі ці процеси кимось керовані?
Ось мій текст річної давнини:
У мене з’явилося відчуття незахищеності. Буквальної, фізичної незахищеності. Щойно, серед білого дня, в самісінькому центрі, мене хотіли пограбувати.
Такого я не пам’ятаю вже давно. В 90-х – коли вулиці Києві були в пітьмі через брак електроенергії, повертатися додому затемна і справді було страшно.
Одного разу – вийшовши з метро, я зрозуміла, що за мною хтось невідступно йде. Коли я дійшла до свого такого ж темного, як і вулиця, двору –– я різко зупинилися і розвернулася до темної тіні. «Якщо ви зробите ще один крок, я закричу – сказала я тіні/ Мені повезло, мої слова почув мужчина, який проходив мимо. «Біжи додому, я його тут «притримаю», – сказав мій рятівник. І я побігла.
Другим разом мені повезло менше: вже буквально біля під’їзду до мене ззаду підбігло двоє малоліток. Один обхопив мене і затис рукою мого рота, другий шарпнув з моїх рук сумку. Звичайно, по закону підлості, там була вся моя зарплата і премія, яку видали напередодні новорічних свят. Пригадую, мама ледь не втратила свідомість, побачивши мене на порозі – мої губи були роз’юшені, а лице все в крові. Я, звісно, написала заяву в міліцію. І на тому все скінчилося. Жодної відповіді від правоохоронних органів я тоді не дочекалася.
Тому купила собі балончик «Черемхи», який, слав Богу, так ні разу й не довелося використати.
Ну але, повторю, це були лихі дев’яності.
А сьогодні я вийшла з нашого «Сільпо», тримаючи в руках коробки з піцою, а сумку перекинула через плече. Через кілька хвилини я швидше інтуїтивно, аніж фізично, відчула якійсь рух за спиною. Повернувши голову, я побачила п’ятеро – шестеро циган різного вікового калібру , в безпосередній близькості від моєї сумки. Сумка вже була розщібнута, тобто я встигла на якусь долю секунди.
Зрозумівши, що їх план провалився, банда й не думала тікати. Вислухавши мій короткий спіч, вони, перекривляючи мене, як зграйка мавпочок, не поспішаючи перейшли на протилежний бік вулиці Гончара і неспішно попростували в протилежному напрямку.
Ці ватаги циган ходять по центру Києва давно. Звичайно, їх бачить поліція. Звичайно, вони бачать, як ці пузаті, на сносях, малолєткі брутально задирають перехожих, пропонуючи усілякі спіритичні послуги. Звичайно, поліція не може не розуміти, що ці мобільні філії циганського табору посеред центру міста – нічого хорошого нікому не обіцяють
Зорян, скажи мені, будь ласка, чому у нас грабують людей вже навіть не темного вечора, а серед білого дня? Ти пригадуєш, я була одна з небагатьох, хто публічно підтримав тебе у тій анекдотичній історії з непальським літаком… Тому тепер я маю повне право тобі сказати – я і наша поліція – ми живемо на різних планетах. А порятунок утопаючих знову стає справою рук самих утопаючих. І, ти знаєш, мені не потрібна така поліція, яка не може навести лад в самому центрі Києва.
Galya Plachynda
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини