Волинянка, яка сама живе в лісі, поняття не має, хто такий… Зеленський

2107

Теклю Юзвик вважають дивачкою, бо вона вже понад 60 років живе без електрики та жодних зв’язків із цивілізацією: замість світла — ​гасова лампа, а замість телевізора й інтернету — ​дві кози та кіт. Жінка народилася у селі Перемиль, що на Горохівщині. Батьки мали чотирьох дітей: троє дівчаток і хлопчик. Розповідає, що до школи не ходила, бо тато наказав пасти гусей та прясти.

Її хатина заховалася серед хащів, тому сусідів жінка не має.

— Я букви знаю, та читати не вмію… Але хоч неграмотна, гроші завжди порахую, — ​усміхаючись, каже жінка.

Наша героїня зовсім молодою вийшла заміж і переїхала до коханого на околицю села, в дерев’яну хатину в лісі. Дітей пара не мала. Текля двадцять років працювала на цегельному заводі, а потім у колгоспі. Чоловік давно помер, тож нині мешкає сама. Їй 92, але каже, що на здоров’я взагалі не скаржиться.

— За все своє життя ніколи в тих госпіталях не була, навіть «лікарств» ніяких не пила… Нічого в мене не болить, і зір маю добрий, навіть голку можу заволокти. От у вас, молодих, ноги вже болять, а мене, Богу дякувати, ніколи, бо на природі живу: тут повітря чисте — ​лікує мене, — каже старенька.

Попри поважний вік, баба Текля вправно порається по господарству. Жінка сама воду з криниці носить, підлогу миє, город копає, трави сушить, у хаті взимку палить, одяг пере та ще й за худобою доглядає: безіменним цапом і його «подругою» Аллою. Останню дуже любить, сама годує та доїть двічі на день. Каже, що навіть сир часом робить. Більшість магазинних продуктів та сільські овочі, оброблені від шкідників, вважає отрутою, тому харчується в основному домашніми молочними виробами.

— Не подобається мені коров’яче молоко, а от козяче люблю, — ​говорить жінка. — Торік навіть для своїх тварин зілля сама косила. А ще грядку маю, невелику… Довго я її копала, але зате все натуральне росте, без «яду»: покроплять ту картоплю, а потім труяться нею… Не їм такої. І помідори магазинні не їм. От ви споживаєте, то у вас і ноги болять.

Наша героїня — ​активна та бадьора: швиденько ходить, хазяйство показує, про сусідів розпитує. Каже, що прокидається разом із сонцем, а засинає, коли смеркає.

Більшість магазинних продуктів та сільські овочі, оброблені від шкідників, вважає отрутою, тому харчується в основному домашніми молочними виробами.

— Я тепер навіть гасову лампу не запалюю, — ​додає, — ​бо страшно робиться на старості: а як хтось п’яний в хату залізе? Я ж сама тут… То коли темніє, беру свого кота і лягаю спати.

Жінка навіть слухати нічого не хоче про переїзд у село. За її словами, поки всі метушаться та псують собі здоров’я шкідливою їжею, вона спокійно живе та дякує Богу за кожен новий день.

Кіт Рижик — найкращий друг бабусі.

— Не хочу їхати звідси і ніколи не хотіла. Добре мені тут. Природа, пташки, спокій… Вийду з хати, сяду на лавочці, та й сиджу собі. А як холод настає, то грубу розпалю, і з котиком обидвоє гріємося. Точно не відаю, скільки ще буду жити, але мама якось наснилася і сказала, що через сім років із нею стрінемося, але то вже як буде, — ​ділиться своїми думками баба Текля.

Волинянка не знає жодних новин, каже, що і не хоче знати. Єдиний її клопіт, що через якусь там слабість (коронавірус. — ​Ред.) не може храм відвідувати, бо він нині на замку.

— А «кооперативи» відкриті? І у вас там церкву закрили? Я колись, щоб на службу попасти, 5 кілометрів шкандибала, а тепер вдома сиджу… Ой люди, що то за напасть така, — ​бідкається бабуся.

Не знає вона не тільки про пандемію коронавірусу, а й про нашого нового гаранта. На запитання, чи відомо їй щось про Зеленського, відповіла:

Про кого? Як, кажете, його фамілія? Ні, діти, навіть не чула…

Джерело: Волинь