«Володя любив дивувати подарунками: на моє весілля подарував перстень з діамантом» – сестра Володими Івасюка

Ексклюзивне інтерв’ю з рідною сестрою Володимира Івасюка — Галиною Івасюк.

Легендарному українському поету і композитору Володимирові Івасюку 4 березня мало би виповнитися 70 років. Доля відміряла йому коротке життя. Але за свої 30 років Володимир Івасюк написав 107 пісень, 53 інструментальні твори. Мабуть, нема такої країни у світі, де би не співали його знамениту «Червону руту» чи «Водограй», «Я піду в далекі гори…» або «Два перстені». Він був талановитим з малої дитини. І не лише до музики. Яке мав дитинство, як вчився у школі, яким був сином і братом, Високому замку в ексклюзивному інтерв’ю розповіла рідна сестра композитора Галина Івасюк.

«Тато казав, що дитина, яка навчається музики, красти не піде»

— Пані Галино, пригадайте найяскравіше враження про Володю з вашого дитинства.

— Нам батьки подарували розкішне безтурботне рожеве дитинство. Попри те, що історія нашої сім’ї дуже складна. Батько повернувся після Печори, де від­був каторгу сім років, мама — із Запо­ріжжя, знала, що таке Голодомор і пере­селення. Але наші батьки оточили нас літературою, музикою… Та й сама Кіц­манщина красива: ліси, степові місце­вості, талановиті люди. У п’ятирічному віці Володя почав вчитися гри на скрип­ці. Тато заснував музичну школу у Кіц­мані. Ходив від хати до хати і збирав підписи, щоб відкрити цю школу. Люди носили поліна, щоб діти і вчителі у тій школі не мерзли. Тато казав, що дитина, яка навчається музики, ніколи красти не піде. Тож наше дитинство — це навчан­ня, музика і розваги. Запам’яталися прогулянки лісами, де ми збирали гри­би. Під час прогулянок тато нам розпо­відав, що таке репресії, але подавав це в доступній для дітей формі. Запитува­ли, що робив на Печорі. Тато пояснював у напівгумористичній формі. Скажімо: «На Печорі мені окуляри розбили. Уяв­ляєш? Доводилося читати без окулярів, що було складно». І відразу додавав, що якісь злодії у нього вкрали мешти, але у злодія, казав, така професія. Добре, що взагалі нам щось розповідав про Сибір. Ми були настільки «підковані» цими роз­повідями, що на першому курсі медін­ституту могли сказати одногрупникам: «Неопалима купина» буде вилучена з продажу. Купіть, доки вона ще є”. Тато досконало знав шість іноземних мов.

— Чим займалися після уроків?

— У нас, крім Володі, було ще два двоюрідні брати. Ми з Оксаною (молод­ша сестра) мали виховання, як хлопчи­ки: стріляли з рогаток, вміти вилізти і спуститися з граба, стріляти з лука. Мама нас навчила добре плавати. Ми збиралися цілою вулицею після уроків і грали вулиця з вулицею у «вибивали» (гра з м’ячем), у скакалки та інші ди­тячі ігри. Взимку санкували. Наш сусід зробив сани на вісім осіб. Ми їх назва­ли «тарандайка». У горах збирали перші весняні квіти. Сині проліски у нас нази­вали бриндушками. Збирали їх оберем­ками.

— Продавали?

— Та що ви? Де у Кіцмані можна про­дати бриндушку? Мамі приносили цілі оберемки.

— Чим Володя вирізнявся серед ін­ших?

— Своєю ретельністю. Добре вчив­ся. Так само добре поводився. Мені запам’яталися наші поїздки у Бер­дянськ, де жила мамина сестра. Там за­ймалися підводним плаванням. Любили йти з наметами у гори. Це було, коли відпочивали у Криму. Володя казав: «Що вполюємо, те й наше». Тобто те, що пій­мали у водоймі, те й мали їсти. За три дні вполювали одну рибину і кілька мі­дій. Я сіла на величезний камінь і гірко плакала. Мусила їсти тверді, як каменю­ка, яблука, але такою була умова нашого полювання.

— Володя був старшим на два роки. Виховував вас, як старший брат?

— Аякже! Запитував, що я прочитала. Те саме питав і в Оксани. Обурювався, коли ми щось не прочитали, казав: «Та я у твоєму віці батькову бібліотеку три рази перечитав». Не сварив. Достатньо було подивитися на нас своїми синіми очима і запитати: «Як?». Ми всі добре вчилися. Це був золотий період, коли діти поважали вчителів, а вчителі дітей.

— Який у Володі був улюблений предмет?

— Гуманітарні предмети. Ми вчили точні у тому обсязі, який вимагала про­грама. Володя любив малювати. Ходив на гурток з малювання. Малював аква­реллю і олівцем. Мій син знайшов неве­ликий портрет нашого батька, намальо­ваний пастеллю. А ще Володя займався фотографією. І ще пошив з мішка грушу, набив її тирсою, причепив у садочку і так «боксував». Хотів мати гарні плечі.

— Яка у нього була найкраща риса характеру?

— Доброзичливість. Великий пошані­вок до батьків, любов, повага і мудрість до сестер. Його щедрість була безмеж­ною. І велика уважність. Нас виховувала няня Міля — Магдалена Порфирівна Ко­лотилюк. Міла прожила у нашій сім’ї 45 років. Уявіть собі, як їй було з нами, що вона нас не покинула?! Мій тато хотів її видати заміж, вона ледь не розплакала­ся, сказала, що її сім’я — це ми.

— Пані Галино, ви також вчилися у музичній школі, але не по класу скрипки, а віолончелі. Чому на ві­олончелі?

— Так хотів тато. Він казав, що віо­лончель — це голос людини. Директор музичної школи річні академконцерти (іспити. — Авт.) проводив у Будинку культури Кіцманя, всі ґазди і ґаздині йшли дивитися на своїх і сусідських талановитих дітей. Академконцерт міг тривати понад п’ять годин. Кіцманщи­на — багата на таланти. Звідти вийшов Дмитро Гнатюк, у Мамаївцях працю­вала Віра Лебедова, там народився знаменитий тенор Європи Орест Рус­нак.

— Але Володя не лише вчився у музичній школі у Кіцмані, а в Києві, у школі для особливо обдарованих дітей…

— Він там провчився лише семестр. Його там перевели на альт. Скажу щиро: не впевнена, чи могла би свою дитину, яка вчиться у восьмому чи дев’ятому класі, відпустити кудись на навчання. А ще так далеко! Щоб він по­їхав вчитися до Києва, наполягали кіц­манські викладачі музики. Але коли ми зустріли Володю через кілька місяців у Чернівцях на вокзалі, можна було зне­притомніти: худий, з запалими щока­ми. Бабуся Олександра (татова мама) сказала батькові: «Михайлику, я звідси не вийду доти, поки не скажеш, що Во­лодя більше до Києва не поїде». І Воло­дя не поїхав.

«Своїми дівочими проблемами ділилася тільки з ним»

— Перше кохання, як правило, тра­пляється у підлітковому віці. Коли Володя вперше закохався?

— Він був закоханий у Люду Шкур­кіну. Вона була на рік молодша. Во­лодя створив ансамбль «Буковинка», і скрипалька Люда увійшла у склад цього ансамблю. Це було взаємне ко­хання. Коли Люда навчалася пізніше у театральному інституті імені Карпен­ка-Карого, Володя їздив на її диплом­ну роботу. У нас досі збереглася одна з останніх фотографій Володі, на якій він, 30-річний, і Люда йдуть вулицею Кобилянської у Чернівцях. Вони плану­вали одружитися.

— Це було кохання усього його жит­тя?

— Важко сказати. Були різні періоди. І у нього були ще якісь захоплення, та й у Люди також.

— Але свою легендарну «Червону руту» Івасюк присвятив зовсім іншій дівчині?

— Це Володина одногрупниця з медін­ституту Марія Соколовська. Він написав вірш і сказав: «Мусь, це я тобі написав». Вони мали дружні стосунки.

— А яким Володя був кавалером?

— У нього було закохано багато ді­вчат. Його блакитні очі, мабуть, не одну зводили з розуму. Коли ми вчилися в медінституті, паралельно вчилися у му­зучилищі. І ходили на танці, які прово­дили у цьому училищі. Там був викладач з музлітератури, який казав, що кожен музикант є ритмічний і повинен вміти гарно танцювати. Володя танцював пре­красно.

— Чим найбільше вас вразив Воло­дя? Про який випадок ніколи не забу­дете?

— Це був 1977 рік, коли він привіз отой гігант (платівку. — Авт.). «Софія Ротару ви­конує пісні Володимира Івасюка». Він стояв такий зніяковілий, такий зворушений, і ті його очі блакитні… Каже: «Я щось зробив». Сказати, що був щасливий, — то не те слово.

— Ви були з ним такі близькі усе життя?

— Так. Своїми дівочими проблемами ділилася тільки з ним. Не з батьками, а з Володею. Він мені казав: «Галю, ми все зробимо. Ти у мене будеш лялюня, най­краща». А якби я сказала, що хтось мене образив, тому би настала чорна година. Він нас, сестер, дуже любив. Їздив від­почивати чи з концертом, мене і Окса­ну завжди брав зі собою. Ми з Оксаною були як хвостики.

— Кажете, був дуже щедрим…

— Не те слово. Робив подарунок не лише мені, Оксані чи мамі, міг подарува­ти щось коштовне виконавиці за добре виконану його пісню.

— Знаємо, Володя їздив на фести­валь у Сопот і брав вас зі собою.

— О, ця поїздка мені запам’яталася на все життя. Ми не їхали, як учасники де­легації, а за власні кошти. Нам дозволи­ли перевезти 900 рублів. Перші три ночі прожили у готелі, а потім через дорож­нечу номера нас забрали до себе укра­їнці, які жили у Сопоті. Коштів, які нам не «з’їв» готель, вистачило, щоб поїхати у Варшаву, Краків і у Перемишль. Мені пощастило, що я побачила Польщу, бо такий був у мене брат. Пригадую, дири­гент Генріх Депіг обмацав Софію Ротару і каже: «Боже, а де ж у тебе голос той береться?». І запитав, чи приїхав з Со­фією композитор, який написав «Водо­грай». Ротару показала на Володю, мов­ляв, ось він. Генріх був шокований, що перед ним Івасюк — молодий хлопець, а не старший пан, як він собі його уявляв. Для нас це був надзвичайний успіх, бо вперше українська пісня прозвучала на міжнародному пісенному фестивалі.

— Це правда, що Софії Ротару, коли вийшов цей диск-гігант, Івасюк подарував перстень з діамантом?

— Правда. Софія ще тоді сказала: «Мене з цим перстенем і поховаєте». Досі його носить.

— А татові Володя подарував ма­шину?

— Це неправда. У нас машини ні у кого не було. Тато ніколи не водив машину. Володя також не водив машину. Пер­шу машину, яка з’явилася у нашій сім’ї, тато подарував мені, коли я народила другу дитину. І це вже було після смерті Володі. Тато тоді написав: «Написав ба­ладу і купив Галинці «Ладу».

— Софії Ротару подарував пер­стень, а вам який найкоштовніший подарунок зробив?

— На моє весілля — перстень з діа­мантом. А мамі подарував перстень з бурштином. У нас було таке правило: ми отримували стипендію і віддавали усі гроші батькам. Кошти, які були нам потрібні, виділяли батьки. Стипендія тоді була 28 рублів. А батьки на кожно­го з нас на місяць витрачали понад 100 рублів. Володя завжди був дуже щи­рим, навіть коли не мав великих мож­ливостей. Я студенткою мріяла про сережки. Купила собі срібні сережки з позолотою за 4,50 рублів. Володя по­дивився на них і промовчав. А через півроку Володя приніс золоті сережки зі словами: «Поміняй, будь ласка. Хочу, щоб ти носила красиві сережки». А на випускний вечір у медінституті купив мені у чековому магазині модні кос­тюмчик і босоніжки. Сказав: «Щоб ти була красотуля!». Любив дивувати по­дарунками.

— Володя почав писати музику у ранньому дитинстві. Першою була «Колискова для Оксанки», коли йому виповнилося 11 років…

— Трошки більше. Це був один з пер­ших його творів. Але першим серйозним твором була пісня «Я піду в далекі гори». Ми тоді були на Говерлі. Володя надих­нувся горами, і з’явився цей шедевр. Це було на третьому курсі.

— У 20-річному віці на Володимира Івасюка обрушилася слава. Як він ніс цей тягар? Не мав зіркової хвороби?

— Тоді одномоментно Буковина дала світові багато талантів — Зінкевич, Ярем­чук, Ротару, але на нікого з них не впала зіркова хвороба. Справжні таланти не мають часу на такі хвороби.

— Володя вчився у Чернівцях у медінституті, але його відрахували вже на першому курсі. Що то був за скандал?

— Це була дуже важка і драстична істо­рія. Володя тоді вчився у десятому кла­сі. Хлопці ввечері гуляли поблизу рай­кому партії у Кіцмані. Колись там стояв пам’ятник Сталіну. Згодом Сталіна зня­ли і встановили погруддя Леніна. Бюст був гіпсовий. Хлопці закинули шапку на голову Леніну. А коли хотіли її зняти, по­тягнули, і погруддя впало й розбилося. Це була випадковість. Але уявіть наслід­ки. Наступного дня казали, що то ди­версія бандерівців. Коли ж довідалися, хто це зробив, усіх хлопців посадили на 15 діб. Поголили голови. Директор Кіц­манської школи Ніна Цибульська казала, що бере усю відповідальність на себе, а секретар райкому щодня телефонував у деканат університету і запитував, чому досі працює в університеті Михайло Івасюк. «У Сибір його», — кричав райко­мівець. Володя у школі вчився на відмін­но, але через цей випадок за поведінку отримав «чотирку». Відповідно, золотої медалі йому не дали. Ми думали, що на цьому покарання закінчилися. Володя після закінчення школи подав докумен­ти у медінститут і вступив. А 1 вересня, коли на урочистих зборах сидів увесь курс, зайшов ректор в аудиторію і ска­зав: «Серед нас є ворог народу — Воло­димир Івасюк». І того ж дня, 1 вересня, його виключили з медінституту.

— І що він робив?

— Пішов працювати слюсарем на за­вод «Легмаш». Через рік знову склав іспити у той самий медінститут. Став студентом, і його відразу призначили старостою групи.

— Володя закінчив медінститут і лише тоді вступив у консерваторію? Чому не відразу, адже музику любив понад життя?

— Таким було наше рішення. Колись тато нам розповідав про лікаря-рятівни­ка зі Сибіру. Нам це запало, і ми з Воло­дею вирішили стати медиками. Але ме­дики лікують тіло, а музика — душу.

«Таксисти, як чули, що їдуть на похорон до Івасюка, не брали грошей»

— Скоро буде 40 років, як серед нас нема Володимира Івасюка. Дех­то схиляється до думки, що його вби­ло не КГБ, а звичайний рекет, бо ви­магали у нього гроші…

— Версій Володиної смерті багато. Досі ведеться слідство. Вірю, колись стане відомо, хто це зробив. Пригадую, минуло два місяці після похорону, за­телефонував мені один чоловік і каже, що треба зустрітися. Коли зустрілися, представився працівником КГБ, казав, що має до мене прохання. Хотів, щоб я виступила на цвинтарі і попросила лю­дей не ходити на могилу. Мовляв, зби­раються люди, правлять панахиди… Знаєте, що я йому відповіла? «Скажіть мені, будь ласка, якби ви поховали свого сина чи улюбленого брата, ви би йшли виступати на його могилі?».

— На похорон було категорично за­боронено йти.

— Так, погрожували виключити з ін­ституту. Людям, які працювали, погро­жували звільненням з роботи. Ростис­лава Братуня за виступ на могилі через місяць зняли з голови Спілки письмен­ників. Таксисти, як чули, що їдуть на похорон до Івасюка, не брали грошей. А музиканти у день похорону не грали у ресторанах.

Розмовляли Наталія Балюк і Галина Ярема.

Фото з родинного альбому Галини Івасюк.

Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини