«Ходімо, доню. Ходімо до татка. Він буде дуже щасливий», — Юля бере за руку трирічну Улянку.
Вони підходять до могили, вітаються, а татко у відповідь усміхається з фотографії на хресті. На ній він 26-річний, за два з половиною роки до великої війни й за чотири до власної загибелі, – пише Громадське.
… Його Улянка тримає в руці шоколадне яйце. Як завжди, одну половинку лишає собі, а іншу кладе на могилу — для тата.
Олексій Месь, на позивний Мунфіш, загинув 26 серпня 2024 року під час відбиття наймасованішої повітряної атаки росії. Того дня Україна втратила одного зі своїх найкращих пілотів. А разом з ним — і перший західний винищувач F-16.
Офіційне розслідування катастрофи, після якої президент звільнив тодішнього командувача Повітряних сил, триває вже пів року. За даними Wall Street Journal, спричинити катастрофу могло те, що Україні не надали технологію, яка дає змогу відрізняти своїх від чужих у повітряному бою. Іншими словами, F-16 могли збити «дружнім вогнем». Офіційних результатів розслідування поки нема.
hromadske з’їздило на малу батьківщину пілота — в Шепетівку на Хмельниччині. Аби почути його рідних, які хочуть лиш одного: аби пам’яті Олексія і всьому, що він зробив для отримання Україною F-16, віддали найвищу шану.
«Коли буде тато?» і кіт, який прийшов на 40-й день
Юля з донькою нині живе в мами в рідній Шепетівці. У квартирі в Луцьку, де мешкали з Олексієм, їй перебувати нестерпно. У Шепетівці вона виросла, вчилася, тут познайомилася з Льошею. Це був 10 клас, захист наукових робіт з фізики в Малій академії наук.
«Якщо чесно, я не пам’ятаю своєї теми наукової роботи, а його пам’ятаю — “Нанотехнології у стоматології”. Він був дуже розумний і такий, знаєте, “зазнайка”: завалив на захисті всіх питаннями, зокрема й мене. З цього все й почалося», — згадує Юля і на цьому моменті усміхається, хоча очі ще не висохли від сліз.
У будинку з порога нас зустрічає привітний білий пухнастик. «Це Біляш, — знайомить Юля. — Він до нас прийшов після 40 днів, як ми попрощалися з Льошею…»
Тоді був жовтневий похмурий день, кругом багнюка, а кіт сидів чистий, охайний на порозі. Незрозуміло звідки взявся. Став їсти з рук малої й одразу прижився. Ніби був із ними завжди.
«Я вже не уявляю нас без нього. І я така рада, що він знайшов нас, бо я б сама не наважилась. Ми мріяли, але так і не встигли завести котика. Думаю, Льоша нам його й послав…»
Комод у їхній кімнаті схожий на пам’ятний стенд. Фото, листівки, відзнаки, шеврони… Один із них, виготовлений данцями в пам’ять про Олексія, Юля бере до рук — і її голос знову тремтить. На ньому зображені чотири літаки, один із яких виривається вперед.
Для мене це про те, що Льоша був перший у цьому. Він був першим, хто посадив F-16 в Україні, і першим, хто збив на ньому повітряну ціль. 23 серпня [2024 року — ред.], за три дні до загибелі, він збив на F-16 «шахед».
Юлія Месь, дружина загиблого пілота Олексія Меся (Мунфіша)
Улянка схожа на тата як дві краплі води. У вересні їй виповнилося три. Вона постійно запитує про нього, хоча й не до кінця усвідомлює факт його загибелі. Олексій часто був на відстані, але завжди знаходив час на відеозв’язок. Онлайн вони навіть грали в хованки.
Ти вчишся справлятися зі своїми емоціями. Але коли тебе дитина запитує: «Коли в мене буде тато, як в інших дівчаток і хлопчиків» — це найважче.
Найдовший період, коли вони були безперервно разом, — з січня по березень 2024 року. Дружина з донькою своїм коштом переїхали в Данію, де Олексій опановував F-16. Юля пам’ятає, як ще вагалася — їхати чи ні, адже це влітало в копійку. Але якби не поїхали, каже, зараз би собі не пробачила.
«Льошо, пробач, мовчати я більше не можу»
На початку лютого 2025-го до Шепетівки приїхав командувач Повітряних сил Данії, аби вшанувати пам’ять Олексія Меся та особисто сказати рідним: «Ним варто пишатись, бо він зробив неможливе».
Мунфіш і Джус — його друг, який загинув роком раніше, — фактично стали обличчями української боротьби за F-16: їздили у 2022-му до США, виходили в ефіри, зустрічалися з конгресменами. Перед появою F-16 в Україні Месь майже рік очолював у Данії першу українську групу, що проходила навчання на західних винищувачах.
«Це було дуже цінно, що командувач авіації країни-члена НАТО спеціально приїхав до нас, у невеличке місто, без зайвого пафосу — просто віддати шану, бо він поважав Олексія. І як ніхто знав, який неймовірний обсяг питань він розв’язував», — каже дружина.
Водночас належної шани з українського боку вона не відчуває. Власне тому Юлія Месь разом із рідними Олексія, які раніше відмовлялися від коментарів і просили дати їм час, через пів року після його загибелі стали говорити.
«Скажу про наболіле. Зрозуміло, перша втрата для України такого літака — це дуже болюче на державному рівні загалом. Але хай там як, передусім держава втратила людину великого масштабу. А ми впродовж перших днів читали в новинах лише про втрату F-16…
На прощанні з Олексієм були представники командування, які визнавали, що ми втратили майбутнього командувача. Але визнання від перших осіб держави ми досі не почули. Привезти в Україну F-16 фактично своїми силами — це заслуговує найвищого ступеня державної нагороди».
Кажуть, що підставою для отримання нагород можуть бути лише результати розслідування загибелі. Ну так, бо все, що людина зробила до того, не має значення. Льошо, пробач, я знаю, що ти не в захваті від цих моїх слів. Але мовчати я більше не можу.
Юлія Месь, дружина загиблого пілота Олексія Меся (Мунфіша)
Він наснився батькові й сказав не шукати винних
Сергій Месь — теж військовослужбовець у зенітно-ракетних військах Повітряних сил. Батько одним із перших був на місці катастрофи. Стримано, як і належить військовому, він хреститься і цілує портрет сина на могилі. Слова майже не видають емоцій, видно, що вони всередині — під щільною бронею статури й камуфляжу.
«Багато чого я не пам’ятаю, особливо впродовж перших трьох днів. Але я був на місці падіння літака і з того, що я побачив, скажу одне: це не була помилка пілота», — каже Сергій Месь. Можливо, він знає більше, але на загал не говорить. За словами слідчих, розслідування скінчиться не скоро.
26 серпня 2024 року Мунфіша підняли за тривогою о 4-й ранку. Він зібрався за п’ять хвилин, поцілував Улянку і почув Юлине «бережи себе». Далі писав дружині у вотсапі. Його останнє повідомлення було о 7:40: він написав іти з донечкою в укриття. Сам устиг збити декілька цілей. Що з Олексієм втрачено зв’язок — першим дізнався батько. За якийсь час йому підтвердили, що сталась катастрофа.
На його матері досі нема лиця. Кожне слово про Льошу дається ридма: «Не знаю, як я це пережила». Хоча видно, що не пережила.
Вона працює в школі понад 30 років. Заступниця директора з виховної роботи, вчителька хімії. З чотирьох її дітей — доньки та трьох синів — Олексій найстарший. У її телефоні діти записані «Синулька», «Синулічка» і «Синочок». Льоша — «Синулька». І «дуже турботливий син». Пані Оксана певна: він заслужив звання Героя України.
«Я не хочу, щоб ми щось випрошували. Він би нам цього не пробачив. І сказав би: “Мамо, мовчи”. Але просто дуже шкода, і пече як матері — ніби воно забувається. Усі відповідні папери зібрані, ставляться питання: “Чому?..” І немає відповіді», — говорить Оксана Месь.
«Він ставив собі планку — він її досягав. Постійно самовдосконалювався, хотів вивчити ще одну мову. Кажуть, ніби чекали, що він стане генералом. Він цього не прагнув. І не прагнув якоїсь публічності. Він просто такий був».
Якось Льоша наснився чоловікові й сказав: «Ніхто не винний, винних не шукайте. Сталося, що сталося».
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
