Ситуацію у місті жінка описує єдиним словом – жах.
Залишатися в місті – означає загинути. В дорозі теж можна загинути, але є хоча б маленький шанс врятуватись. Для тих, хто зараз залишається в місті, такого шансу майже немає, – пише ТСН.
Розповіла в інтерв’ю сайту міста Маріуполя жінка, яка 14 березня з родиною зуміла вирватися з заблокованого міста.
Жінку звуть Майя, в районі Маріуполя, де вона мешкала, не залишилось жодного будинку, який уцілив. За її словами місто постійно бомблять.
“13 березня вночі ми прощалися з життям. Снаряди лягали так близько, що ми думали, все це до нас. Стіни буквально ходили ходуном, хиталися, від гуркоту все стискалося всередині, такий тваринний страх. Страх за свою дитину. Коли ми вранці вийшли з дому, побачили, що до сусіднього будинку прилетіла авіабомба. Вона повністю зруйнувала будинок. Були попадання ракет до сусіднього будинку з іншого боку від нас. Ми тоді швидко склали речі та поїхали у бік селища Моряків. Його відбомбили напередодні, і тимчасово там було спокійніше. Коли поїхали, дізналися, що до нашого будинку потрапило одразу три снаряди…”, – розповіла Майя.
Жінка також повідомила, як вони після того, як переночували у селищі Моряків, вранці 14 березня разом зі знайомими, у кого залишилися машини та бензин, виїхали з Маріуполя великою колоною.
“Я розуміла, що ми можемо не доїхати, що нас можуть розстріляти, ми можемо налетіти на міну або потрапити під обстріл градами, але я так само розуміла, що в Маріуполі ми загинемо. І треба ризикувати”, – поділилися жінка.
Їхали з селища Моряків, через Портівське, Мелекіне і далі на Бердянськ. У Широкій балці вже стояли росіяни. До Бердянська дісталися без проблем. Далі поїхали у напрямку Токмака, до якого дісталися відносно спокійно. Обстрілів не було. Всюди стоять російські блокпости, додала Майя.
“Скажу одразу, з нас не знущалися, говорили без хамства, за винятком кількох випадків. Оглядали машину, перевіряли документи… Ну, тобто на деяких блокпостах стояли місцеві. Молоді хлопці. І я весь час намагалася зазирнути їм у вічі. Хотіла зрозуміти, як це взагалі, йти вбивати своїх, розстрілювати, рівняти із землею місто, в якому колись самі жили чи не раз бували. Я не бачила у цих очах нічого. Я, певно, ніколи цього не зможу зрозуміти. Хоча дехто нам казав: їдьте і ніколи не повертайтеся назад”, – розповіла мешканка Маріуполя.
Найскладніше, за словами жінки, почалося після Токмака. “Ми рушили на Кам’янське. Там виявився підірваний міст, але є об’їзна стежка полем. Це страшно, бо поле – заміноване. Але є обкатана колія, треба їхати строго нею. По Каменський ми виїхали на український блокпост. Нас одразу не пропустили. Усі там дуже здивувалися, що ми виїхали із Маріуполя. Поки нас перевіряли, розпочався бій. Ми стояли півтори години на трасі і подумки знову прощалися з життям, бо над нами літали гради, лунали автоматні черги. У доньки стався нервовий зрив, вона стала важко дихати, я злякалася, що її серце не витримає зараз. Але потім стрілянина стихла, до нас під’їхали екіпажі патрульної поліції, і далі вже супроводили нашу колону до самого Запоріжжя. Тобто після Кам’янського наш шлях уже був спокійним. Ми добиралися до Запоріжжя 11 нескінченних годин”, – сказала Майя та додала, що у Запоріжжі вперше за останні два тижні вони змогли поспати і рушили далі, у безпечніше місце.
Я думаю, що весь цей жах, який пережили наші діти, не пройде безслідно для їхнього здоров’я. Але буду про це думати потім. Нині важливо вижити, наголосила мешканка Маріуполя, яка змогла вирватися з оточеного російськими окупантами міста.
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
