Тур у зимовий Чорнобиль: як відвідати Зону під час пандемії

978

Пандемія COVID-19 не стала перешкодою для екскурсій у Чорнобиль та Прип’ять. Зимова Зона охоче зустрічає гостей. Однак захисні маски там – така ж необхідність, як індивідуальні дозиметри. Це перший закон, який озвучить екскурсовод.

Як здійснити максимально комфортну подорож у зимову Зону, – пише 24 каналу.

На КПП можна зігрітися кавою. Її готують у жовтій сувенірній крамниці, прикрашеній знаком радіації. Зрештою, жовтий – це колір зони. Він там усюди. На пластянках для кави, дозиметрах, попереджувальних знаках, вивісках тощо.

Коли вже перевірені усі документи, автобус нарешті пропускають у Зону. Наостанок екскурсовод попереджає: курити можна не всюди і фотографувати деякі локації теж заборонено.

По обидва боки дороги розкинулися засніжені ліси. Подекуди ще можна побачити осіннє жовте листя, ніби навіть ліс намагається вписатися у загальну атмосферу. Здається, що там особливого: такий же зимовий ліс, як був від самого Києва. Однак навколо щось неповторно змінилося – і це відчувається у всьому.

Крізь безлисті дерева видніються забуті хати. Більшість із них вже дивиться на світ сліпими віконницями. Скло давно розсипалося, склалося у химерну мозаїку і тепер виблискує крізь павутину першого снігу.

Зимовий маршрут у Зоні

Перша зупинка – село Залісся. Найбільше село Зони. Дозиметри там мовчать. Однак коли один із туристів ставить на сніг рюкзак, екскурсовод супить брови: краще так не ризикувати.

Вулиці у Заліссі тепер доглядає хіба заметіль. Ніхто не посипав сіллю місиво з першого снігу та болота. На купі зігнилого листя лежать чиїсь зеленкуваті кістки.

Між безлистими кронами дерев ховається будинок культури. Стара кіноафіша запрошує усіх на сеанс 26 квітня 1986 року. Зазирнувши у вікно, можна роздивитися просторий зал. Колись там танцювали люди. Однак музика стихла назавжди.

Село – чисте. Тому можна увійти до чийогось будинку. Крізь діряві дахи на стару піч падають сніжинки. У вікно залітає холодний вітер, він перегортає сторінки дитячого зошита з математики, забутого на письмовому столі. На поличці у ванній – зацукрований бальзам для волосся. На підвіконні хтось забув недочитану книжку із закладкою десь на середині тексту. Отак мимоволі можна стати свідком чужого забутого життя. Життя, у яке тебе ніхто не запрошував.

Автобус їде далі. Під час заметілі мимоволі відчуваєш вдячність, що між зупинками – чимала відстань. Можна зігрітися. На підошвах взуття поволі тане чорнобильський сніг.

Друга зупинка – Чорнобиль. Туристи охоче фотографуються біля знаку при в’їзді у місто. Перечитуєш букви і вони з недовірою складаються у знайому ще зі шкільних траурних лінійок назву – Чорнобиль. Радість змішується з недовірою. Це ж треба, ми – тут, ми нарешті добралися.

Дозиметри продовжують мовчати. Покинуте місто має допустимий рівень радіації.

Зимовий тур у Чорнобиль

Третя зупинка – “Дуга” – загоризонтна радіолокаційна станція. Простіше кажучи, радар. Настільки потужний, що радянська влада ще до аварії перетворила його територію у поселення Шредінґера: ніби є, а ніби й нема. Для дітей офіцерів біля “Дуги” відкрили школу. І зошити їм підписували як учням школи №3 у Чорнобилі. Хоча всі й знали, що у Чорнобилі лише 2 школи.

“Дуга” – фантастична: 150-метрова металева конструкція прорізає сіре свинцеве небо.

Екскурсовод терпляче чекає, доки усі сфотографуються. Попереджує, що залазити на “Дугу” не варто, бо декому тут вже не пощастило. Баритися не варто. Швидко стемніє. Їдемо далі.

Тури у зимовий Чорнобиль

Тур у зимовий Чорнобиль

На горизонті вимальовуються обриси ЧАЕС. Туристи виходять з автобуса, і вперше оживають дозиметри. Їхній звук – короткотривалий, однак відчутний. Він чимось нагадує укол голки.

З кожним кроком рівень радіації збільшується. А тоді – раптом зменшується. Щоб через метр-два знову підстрибнути. Туристи усміхаються, трохи збентежено перезираються між собою та фотографують дозиметри.

Екскурсовод попереджує: тут фотографуйте, а коли будемо біля ЧАЕС, не можна, я скажу. Знову сідаємо в автобус.

Четверта зупинка – ЧАЕС. Серед засніжених полів вона, як гора, застигла між минулим та сьогоденням. Напроти – пожежна частина.
Саме з неї у 1986 році рятувальники виїжджали гасити полум’я, яке не боялося води.

ЧАЕС – режимний об’єкт. Фотографувати її можна тільки з боку пам’ятника на оглядовому майданчику. Екскурсовод попереджує: якщо порушити правило, будуть проблеми з поліцією, тут за цим стежать.

Рівень радіації тут – доволі низький. Набагато нижчий, аніж був тоді, коли ЧАЕС лише виднілася на горизонті.

Зимовий тур у Чорнобиль

П’ята зупинка – “Рудий ліс”. Дозиметр там знову оживає. І чим ближче нахиляєш його до землі, тим вищий рівень радіації. На кущах і деревах видніються залишки осіннього листя, справді, рудого. А от місцеві ялинки – зелені-зелені, пухнасті. Незважаючи на радіацію, їх хочеться торкнутися.

зимовий тур у чорнобиль

Шоста зупинка – Прип’ять. Місто ніби оточує туристів і замикається, як кільце. Крізь багатоповерхівки проростають дерева. Їхні верхівки рухаються від вітру. Будівлі обплели кущі, крізь бетонні плити проросли трави. На тлі снігу червоніють ягоди шипшини та барбарису.

Насамперед туристів ведуть до готелю “Полісся”, “Універмагу” та палацу культури “Енергетик”. Природа бере своє. Вона перемагає і проростає крізь стіни колишніх візитівок Прип’яті. Колись там, мабуть, була найгамірніша локація у місті. А тепер – найтихіша. Бо навіть звірі туди приходять рідше, аніж на інші точки.

Попереду – парк розваг. Безладно застигли за сіткою з гілок кольорові машинки. Вони – ніби подарунки, які Дід Мороз висипав у місто для дітей Прип’яті, однак не встиг розставити у правильному порядку. Чекав, мабуть, наступного року.

Екскурсовод розкручує карусель. Тихенько скрипить старий механізм, і от вже перед очима пробігають дитячі крісла, розфарбовані у яскраві кольори.

Над засніженим містом у вінку з гілля видніється оглядове колесо. Мабуть, головний символ Прип’яті. Рекордсмен за кількістю передруку на листівках та сувенірних магнітиках.

До нього можна підійти дуже близько. Можна навіть торкнутися нижніх кабінок. Екскурсовод розповідає, що багато європейських спеціалістів приїжджали, хотіли запустити колесо, але поки не вдалося.

Прощання із Зоною

На прощання Зона ще рясніше засипає туристів снігом. У вікнах, де жителі Прип’яті могли б запалити світло, густіє темрява.

На дорогу вибігає чорний кіт. Він із зацікавленням та навіть легкою зневагою оглядає туристів, а тоді ховається за старими бочками.

Знову прокидаються дозиметри. Однак цього разу вони звучать вже якось прощально.

Автобус ще не встиг виїхати із Зони, але вже хочеться розвернути його і повернутися назад. Ще хоч трішки постояти біля “Дуги” і подивитися, як над оглядовим колесом у Прип’яті сходить сонце нового дня.

Головний мінус зимового туру у Зону

Головний мінус поїздки у зимову Зону – це короткий світловий день. Екскурсовод намагається викласти більше інформації та показати більше локацій за набагато коротший, аніж влітку, час. Як наслідок, можна не побачити якусь цікаву пам’ятку або не встигнути зробити фото біля омріяної локації.

Що взяти з собою у зимову Зону

  • Дозиметр. Без нього неможливо відчути Зону та зрозуміти, що там насправді відбулося.
  • Теплий одяг. Однак головне не перестаратися. Зупинки не є надто довгими. До усіх найважливіших об’єктів туристів підвезуть. Долати кілометри по засніженій Зоні, розтираючи крижані руки, під час звичайної екскурсії точно не доведеться.
  • Термос або термогорнятко. Гарячий чай чи кава у зимовій Зоні стануть справжнім подарунком долі.
  • Дощовик або парасолю. Заметіль – це, звичайно, прекрасно, однак не тоді, коли сніг з дощем стікають по обличчю.

Де у Зоні можна пообідати

  • Взяти їжу з собою. Обідати на вулиці все одно не доведеться. Туристів зі своїми продуктами охоче впускають у місцеве кафе. Там можна купити теплий напій або щось із солодощів.
  • Замовити обід у місцевому кафе під назвою “Десятка”. Цінова політика там доволі демократична. Страви готують з привезених продуктів. Усюди панує чистота і порядок, тому туристам нічого боятися.

До речі, кафе – справжня машина часу. Переступивши його поріг, ніби миттєво опиняєшся у 1986 році. Стіни – пофарбовані у кислотний блакитний колір. Зал прикрашають старі репродукції, на столах виставлений класичний радянський посуд. Там усе на своєму місці – у минулому. Атмосфери додає навіть стара цукерничка, яку приносять до кави.

Як вплинула пандемія COVID-19 на туризм у Зону

Для туристів – фактично ніяк. От тільки до списку загальних вимог додали пункт про одноразові рукавички та захисні маски. Варто зауважити, що маска у зимовій Зоні – добрий друг. Коли в очі січе дощ із мокрим снігом, відчуваєш вдячність навіть до найменшого захисного клаптика тканини на власному обличчі.

Чи є екскурсія небезпечною

Ні. Рівень радіації, отриманий під час класичного маршруту у Зону, є мінімальним. Про це свідчить і сканування при виїзді з КПП. Подорож можна вважати завершеною лише тоді, коли сканер показує, що турист – чистий від радіації.

Неочікуване відкриття Зони

Справжнім сюрпризом для туристів, які люблять тварин, без сумніву є місцеві собаки. Вони у Зоні почуваються справжніми господарями. І, як годиться, ставляться до гостей з повагою та любов’ю.

Собак у Зоні можна гладити та обіймати. Однак ближче до Прип’яті їх вже радять стерегтися, бо “бігають у Рудому лісі”.