У першому народному інтернет-рейтингові лікарів України, що базується на відгуках пацієнтів, цей лікар посів третє місце в державі й перше в Тернополі з-поміж хірургів-онкологів, набравши 9,98 бала з десяти максимальних.
Як повідомляє “Вільне життя“, якщо “погуглити”, всесвітня мережа видасть сотні схвальних відгуків про нього і — жодної публікації в пресі, як і жодного інтерв’ю.
Микола Васильович Подолян — лікар-мамолог, онкохірург вищої категорії першого хірургічного відділення Тернопільського обласного онкологічного диспансеру.
“Усі, хто його знає, скажуть, що це прекрасний професіонал і дуже чуйна людина”, — розповідала пані Люба, яку він вилікував 15 років тому. — “Про Миколу Васильовича цікаво було б прочитати не тільки мені”.
Микола Подолян родом із Білобожниці на Чортківщині. У 1983-му закінчив Тернопільський медінститут, рік працював хірургом-анестезіологом у Зборові. Відтак бажання допомагати людям боротися з таємничою і жорстокою хворобою привело його до онкодиспансеру. Нині за плечима в Миколи Васильовича — 32 роки відчайдушної боротьби з онкологією. З її міцних лещат старається вирвати кожного пацієнта, навіть, так би мовити, безнадійного.
“Тепер ми маємо нові хіміопрепарати, нові способи лікування, що дозволяють допомогти пацієнтам із запущеною хворобою”, — ділиться хірург. — “Раніше ми таких відсилали додому, бо не могли нічим зарадити. Ніколи не знаємо, на скільки продовжуємо життя тій чи іншій людині, але радіємо, коли вона вже не чекає кінця, а живе надією. Буває, що на успішне лікування не сподіваємося, про операцію взагалі не йдеться. Проте Бог скеровує так, що ми оперуємо, відсилаємо пухлину в лабораторію й аналізи підтверджують, що рак… відступив. Інколи самі дивуємося”.
Микола Васильович щороку оперує 160-200 пацієнтів. Наукових праць не пише. Каже, не має ні хисту, ні часу. Щодня багато людей, яким треба допомагати негайно і яких дуже шкода. Найперша мета, яку ставить перед собою хірург: перетворити хворого (а це переважно жінки) на свого спільника в боротьбі з недугою:
“Якщо пацієнтці від розмови зі мною не стало краще, я не побачив, що вона стає моєю союзницею, значить, я нічого не вартую, бо нічого не добився. Тож мушу підбирати ключик під характер кожної жінки. Ця тактика схожа на тактику мудрої дружини: якщо вона чогось захоче, то підведе свого чоловіка непомітно для нього самого до думки, що це його бажання”.
Отже, поки Микола Васильович не взяв до рук скальпеля, він — психолог. У розмові з пацієнтками, котрі стають під впливом хвороби дуже вразливими, зважує кожне слово, фільтрує кожну емоцію:
“Якось на одній міжнародній конференції пацієнтка розповідала про свій шлях боротьби з хворобою, починаючи від того, як увійшла до лікарні. Перший лікар їй не сподобався, бо зустрів із претензіями, де вона так довго була. А другий іще з порога сказав: “У нас проблеми”. Зауважте, у “нас”, а не у “вас”. І їй захотілося йому довіритись”.
…Пацієнти знають: коли телефонувати Миколі Васильовичу, він має звичку прийняти виклик і ще певний час продовжувати говорити з кимось іншим. Я мимоволі почула, як він переконував якусь жінку в тому, наскільки важливо робити зарядку. Словесну “терапію” добирає індивідуально, бо одна й та ж фраза одній жінці може додати оптимізму в боротьбі з недугою, а іншу засмутити.
На запитання, що найбільше засмучує онкологів, Микола Васильович відповідає:
“Втрата пацієнта… Кожен лікар через це переживає, до такого неможливо звикнути. Бо коли маєш два варіанти лікування, все зважуєш, обираєш той, що видається тобі правильним і все закінчується погано, картаєш себе, чому не обрав першого варіанту…”
А ще, за словами Миколи Васильовича, кожному лікарю болить, що багато пацієнтів звертаються по допомогу на пізніх стадіях захворювання.
“Нам треба проводити масштабні роз’яснювально-інформаційні та профілактичні кампанії — це найголовніше”, — вважає хірург. — “Але передусім потрібно підвищити рівень життя в країні. Бо людині, котра засинає і прокидається з думкою, де взяти гроші, не до профілактики. Прикро, що багато пацієнтів змушені були припинити свого часу лікування тільки через те, що не мали грошей, а безкоштовні препарати в лікарні закінчувалися. Сьогодні ми маємо їх достатньо. Не стільки, скільки хотілося б, але маємо”.
Увага Миколи Васильовича, як і всіх його колег, прикута нині до реформування у сфері охорони здоров’я. Бо не тільки лікарі, а й пацієнти переживають, що згодом у нас складеться ситуація, за якої людині доведеться чекати місяць на прийом до сімейного лікаря, а потім іще стільки ж, аби потрапити до онколога. На жаль, рак не чекатиме.
“В Україні прекрасні хірурги, котрі дивують своїми операціями світ. І в нашому диспансері навіть молоді спеціалісти оперують дуже добре”, — констатує Микола Васильович і додає: — “Але нам не вистачає коштів на обладнання. Їх доводиться шукати героїчними зусиллями. На сьогодні лікарня придбала інструмент для зварки і термічної обробки живих тканин імені Патона. Це скорочує тривалість операцій. Багато нам допомагають волонтери, підприємці, багато зусиль докладає головний лікар, шукає шляхи зміцнення матеріально-технічної бази. Але лікарі не повинні займатися пошуками спонсорів і грошей”.
Водночас Микола Васильович захоплюється досвідом колег, котрим вдається в таких непростих умовах покращити якість лікування онкологічних недуг. У Дніпрі, наприклад, наші хірурги спільно з італійськими колегами за допомогою їхнього обладнання роблять ефективні операції лімфостазу кінцівок. Наші онкологи теж сподіваються, що згодом і в них буде можливість діагностувати пухлини на початкових стадіях, робити значно більше органозберігаючих операцій, підвищити рівень гістологічних досліджень тощо.
А поки маємо те, що маємо, хірург просить усіх нас відповідально ставитися до свого здоров’я, берегти його, регулярно обстежуватися. І попри зайнятість знаходити час на сім’ю, на хобі.
Миколі Васильовичу це вдається. Хоча половину його життя займає робота, він двічі на тиждень ходить на тренування з тенісу. Ще зі студентської лави грає у гандбол.
Друге захоплення хірурга — музика. У шкільні роки закінчив музичну школу по класу баяна, а згодом самотужки освоїв фортепіано. Щодня сідає за інструмент на годину-півтори. Це допомагає відновити сили.
Одна з пацієнток лікаря показала відео з другого Міжнародного вокального конкурсу імені Квітки Цісик, на якому Микола Подолян у статусі гостя грав на фортепіано. До речі, в рамках цього конкурсу збирали гроші на лікування онкохворих людей — і глядачі довго й щиро купали хірурга в оплесках.
На виході з операційної хірургам не аплодують, хоча їм вдається відвойовувати у хвороби сотні пацієнтів чи бодай продовжувати їм життя для того, щоби вони встигли одружити дітей, дочекатися внуків. Тож хай цей матеріал буде замість оплесків усім мамологам, хірургам-онкологам, тим паче, що 20 жовтня ми відзначали Всеукраїнський день боротьби з захворюванням на рак молочної залози.
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
