“Сиділа з найменшим Іванком на руках. Схилилася над ним і вмерла” – свідок голоду

1427

“Кожна родина пережила голодування. У моєї свекрухи померли від голоду чоловік і 6 дітей 1933-го. Вижив син, мій чоловік Павло.

Сама баба Наталка прожила 93 роки. Врятувалася завдяки листяникам”, – каже жителька села Чернечий Яр Диканського району на Полтавщині 81-річна Ніна Селецька, – пише Газета.юа.

Вона народилася в родині Пархоменків у жовтні 1939-го. Була середульшою дитиною в сім’ї. Батька Івана 1943 року забрали на фронт. За декілька місяців прийшла похоронка, що загинув у Молдавії.

“Німці нас не ображали. Дарма що я тоді невелика була, – продовжує. – А пам’ятаю, як вони зайшли, їх троє чи четверо було, не по нашому балакають. Кажуть: “матка, млеко, яйка”. Це маткою матір називали. А вона зовсім у школу не ходила, могла тільки підписатися. Але знала, що казати: “У мене кіндерів багато, вони їсти хотять”. А нас було в неї п’ятеро. То нічого в нас не брали. Коли вони відступали і знищували все, мати нам каже: “Діти, біжіть, отам паліть”. А в нас стояло багато коп – сіно, жито, прядєво. Запалили, щоб не підходили німці. Так вціліла наша хата і вся вулиця. Інші села попалили”.

Після війни почали відбудовувати колгосп.

“1946-го було погано. Усе забирали. По сусідству жив у Любки в приймах один. Здоровий мужик, у нього ще була така висока зелена фуражка. Він був отой, що м’ясо збирає. Приходили до нас і забирали яйця і все на світі. Осінню позабирали всю до одної картоплю. Лазили кругом, нишпорили знайшли всі сховки. Від голоду мати пухла.

Ми вже бігали самі. Ходили хліба просити. З листя оладки смажили. Особенно з липи були добрі. Як листяники пекли – не знаю. Але ніколи не забуду їх смак. У нас був ліс через дорогу. Росла ліщина. На ній узимку бруньки. Ми їх ходили рвати, терли, якось мати замішували і випікали. По траву ходили – з неї мати варила юшку. По ракушки на Ворсклу, коли було ще не холодно. Їх товкли і варили”, – згадує жінка.

Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини