В однієї вдови був син-одинак, гарний-ненаглядний, стрункий і кремезний, як дуб. Мати тяжко працювала з ранку до ночі, але щоранку по краплинці збирала росу для умивання сина, а по ночах її натруджені рученьки найтонкішим шовком вишивали йому сорочки. Хотілося матері, щоб син був найкращим і найвродливішим.
Виріс одинак. Став гарним і дужим, красень на все село. Невдовзі одружився з дівчиною небаченої краси. Привів дівчину до рідної хати. Мати не знала як догодити невістці, а невістка не злюбила свекруху. Дивилася на неї з ненавистю, сварила без причини, шкодувала куска хліба.
Тому свекруха переселилася в сарай, голодувала. Але це не заспокоїло жорстоку невістку. Каже вона чоловіку:
— Якщо я дорога тобі і ти мене кохаєш і щоб я жила з тобою, вбий матір, вийми з грудей серце і спали його.
Зачарувала дружина чоловіка своєю вродою, тому й не здригнулася його душа від таких страшних слів. Пішов син до матері і каже:
— Моя дружина наказала мені вбити вас, а якщо я не послухаю, то залишить мене. Мені ж без неї життя не життя. Що мені робити, мамо?
Гірко заплакала мати і відповіла:
— Вчини так, сину, як велить тобі твоє серце.
Пішов син з матір’ю до лісу, назбирав сухого хмизу, розпалив вогнище. Убив матір. Вирвав з її грудей трепетливе серце і кинув його на жар. Враз вогнище запалало червоним сяйвом, спалахнули високо язики полум’я. син стояв, як укопаний, дивлячись як палає материне серце. Ні жалю, ні страху, каяття не відчув. Та ось відскочила жаринка в обличчя і боляче обпекла його. Скрикнув син. Закрив долонею обпечене місце. Від цього крику стрепенулося материнське серце, яке ще палало на вогні і промовило:
— Синочку, зірви подорожник, він росте біля твоїх ніг і приклади до обличчя. До листка приклади моє обгоріле серце. Якщо біль вщухне, поклади його у вогонь.
Від цих слів син позбувся чарів своєї дружини, заридав, схопив ще гаряче материне серце, уклав його в розкраяні груди, обливаючи пекучими сльозами.
Зрозумів, що ніхто й ніколи не любив і не любитиме його так віддано і гаряче, як рідна мати. А любов матері була такою величною, невичерпною, що серце ожило, а рана зразу ж загоїлась під сльозами найріднішої людини.
Підвелася мати, притулила голову сина до грудей. Тож і кажуть у народі: «Материнська любов — свята і безмежна!»
Джерело Proridne.org
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
