Волонтерка з Маріуполя Ганна Ворошева сто днів пробула в полоні ворога в окупованій Оленівці. Переживши російські бомбардування, там українка зрозуміла, що жах лише починається.
Свою історію Ганна розповіла ТСН. Коли жінка намагалася вивезти людей з-під обстрілу, її машину зупинили та відібрали загарбники, – пише Оbozrevatel.
Саму Ганну “заарештували” окупанти, заявивши, що волонтери, згідно з новим “наказом”, прирівняні до терористів.
“Знаєте, як у фільмі жахів, коли людей хтось кусає, заражає їх якимсь вірусом, і ти розумієш, що це вже не люди. Тому що люди не можуть так поводитися. Жінка-конвоїр вигукує завчені фрази: “Пожирували в своєму Маріуполі, вистачить. Все, тепер житимете, як ми живемо”. Це жах! Вона повторювала їх щоразу”, – згадала Ганна.
В Оленівці вона зрозуміла, що справжній жах лише починається.
“Була просто занедбана будівля. …Насправді це приміщення було непридатним не те що для утримання людей, навіть для утримання тварин, воно не опалювалося, вивітрено було. Нас, жінок, було сім у камері розміром із купе вагона”, – описує Ганна.
У цю ж колонію звозили полонених українських воїнів, щоб катувати, а згодом і вбити під час теракту. У жіночій камері було чути все.
“Привід для того щоб побити, вони (окупанти. – Ред.) вигадували самі, їх (полонених. – Ред.) ставили в певну позу, шпагат поперечний, відстань між ніг постійно розбивалася, ногами конвоїри її збільшували, і він повинен був ось так ось вивертати руки, і якщо людина знемагала або втрачала свідомість, наприклад, всі, хто не витримали, зазнавали побиття”, – розповіла Ганна.
Знущання тривали цілодобово. Деякі з полонених стійко витримували тортури – звуки побиття не припинялися довго, згадала волонтерка:
“Це було так жорстоко, хтось там так тримався. І було таке усвідомлення, що ось тієї моєї стійкості залишилося буквально на самому денці, що характер закінчується, закінчуються сили емоційно, більше немає міцності. Ось тоді я злякалася, бо для мене особисто це було тим боєм, який вела я”.
4 липня Ганні дозволили поїхати додому. Незважаючи на загрозу життю, з собою вона забрала з камери записки з іменами полонених героїв та власними спогадами. Наразі українка готова свідчити в міжнародних судах.
Покарання вона вважає долею воєнних злочинців, які “самі прирікають себе на провал у часі, на нездійснені можливості своїх дітей, на обмежений кругозір”.
“От ця свобода, коли я говорю те, що я думаю, я думаю, те, що я хочу думати. Я беру паспорт України, я можу з ним їхати в будь-яку точку світу. Це та свобода, за яку зараз щодня наші хлопці гинуть. Це може нас скинути в прірву ненависті, помсти. Але особисто я хотіла б, щоб ми залишилися українцями, яким властива висока людська гідність. Ми – люди з великої букви”, – вважає Ганна.
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
