“Після сина немає нічого”: трагічна історія незвичного пам’ятника захиснику з Рівненщини

810

У місті Вараш на Рівненщині сім’я облаштувала загиблому сину, який віддав своє життя у боях за Україну, незвичний пам’ятник. Рідні бійця побудували дитмайданчик у дворі, де він виріс.

Український захисник Сергій Тарасюк був навідником-радіотелефоністом з інженерно-саперної роти 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила. На жаль, військовий загинув 1 жовтня 2022 року на Херсонщині. Чоловікові було всього 35 років, він був наймолодшим сином у сім’ї, – пише 24 канал.

“У когось залишаються онуки, а в нас після сина немає нічого”

Мати загиблого бійця Оксана Тарасюк каже, що їй приємно бачити, як багато дітей тепер ходять сюди на гойдалки, велотренажери, а підлітки обожнюють тенісний стіл. За її словами, “це так, наче життя продовжується”.

У когось залишаються онуки, а в нас після сина немає нічого. Ми вирішили зробити майданчик, щоб сісти на лавку, дивитися на інших дітей і згадувати сина, – розповідає жінка.

Журналістка BBC Україна розповідає, що нічого подібного тут раніше не було. На цьому місці була лише “поодинока гойдалка і турніки”. Як згодом виявилося, батько колись встановив їх для Сергія і його старшого брата.

Ймовірно, багато дітей, які приходять сьогодні туди гратися, не знають, кому завдячують такими змінами. Ніде на майданчику немає таблички з іменем Сергія. Але невдовзі вона має з’явитися на фасаді будинку. Сім’ї болить загибель сина, але вони пишаються ним.

“Не йди, синок”

Коли почалася повномасштабна війна, Тарасюки з дітьми й онуками – у старшого сина якраз народився син – вирішили поїхати за місто на дачу. Там у сім’ї великий недобудований будинок, час від часу вони там жили.

Вараш – спокійне місто неподалік від білоруського кордону, де живе 50 тисяч людей. Але там стоїть Рівненська АЕС, і здавалося цілком логічним, що після захоплення росіянами Чорнобильської АЕС це містечко могло стати наступною ціллю.

Мати бійця пригадує, що тоді виїжджало багато людей, однак сім’я пожила на дачі 2 – 3 тижні та вирішила, що не поїде нікуди. Молодший син Сергій працював водієм і почав возити гуманітарку на фронт. Ще тоді він заговорив, що піде в ЗСУ, але жінка була проти.

Я казала, не йди, синок, хіба якщо повістку дадуть, а сам не йди, – пригадує вона.

Однак наприкінці квітня чоловікові прийшла повістка. Усе сталося швидко, згадує Оксана: уже в обід Сергій склав речі, завіз машину і поїхав. Перед військкоматом його проводжала вся родина.

Чомусь усі вирішили прийти, згадує жінка. Про той момент у неї залишилася фотографія. На жаль, це був останній момент, коли вони із сином бачилися.

“Там такі хороші люди”

Сергій, як і багато військових, небагато говорив про те, що бачив на фронті. Як розповідає жінка він не жалівся, хоча вони “посилки йому через день слали”. Вона розповіла, що їх раз розбомбили – все пропало, а потім і другий.

Про життя українського захисника на війні в рідних залишилося багато фото. Ось машина, на якій працював Сергій, – “вона вміє мінувати й розміновувати”. Ось окопи, “де вони жили”, звідки видно зброю і телефон з увімкненим відео.

Боєць надсилав матері фотографії з відпочинку разом із побратимами, показував кадри того, як він був на ротації у Миколаєві. Чоловік розповідав, що там “такі хороші люди”.

На багатьох фото Сергій усміхнений, він поруч з побратимами чи своїм другом Дмитром Цюрком зі Львова. Дмитро теж уже загинув, у березні 2024-го в нього не витримало серце. Можна тільки здогадуватися, як багато залишилося за кадром. За 5 місяців на фронті Сергій був у Бахмуті, Авдіївці, потім був херсонський наступ.

У відпустки Сергій не їздив – “казав, що от у людей діти, а в мене нікого немає, я потім приїду, ще зараз одне завдання, друге… Картоплю копати казав точно приїде”.

На жаль, Сергій загинув на Херсонщині, у напередодні звільненій Білогірці на Бериславщині. Загинув, накривши собою іншого хлопця, механіка-водія. Про це матері розповіли побратими захисника.

Тієї ночі вони вдвох поїхали на завдання. Його напарником був 19-річний контрактник. Зі слів побратимів Оксана знає, що Сергія називали “янголом-охоронцем” менш досвідченого військового. Він їздив з ним деякий час і страхував.

Що точно сталося – матір не знає. Побратими сина розповіли, що Сергій з напарником верталися в частину, їм залишалося три кілометри, як їх накрило мінометним обстрілом.

Відомо, що Сергій накрив контрактника собою. Жінка розповіла зі слів побратимів, що того хлопця “тільки поранило”, а її сину “знесло голову”. Їй сказали, що син загинув вночі. Але матір каже, що о 7:40 він дзвонив їй, хоч вона не розібрала ні слова.

Після тої розмови я відразу сказала – мого сина немає, але в понеділок у військкоматі сказали, що це неправда. Чекайте 10 днів,
– каже Оксана.

Це було 1 жовтня, а 6-го їй підтвердили, що “ваш – 200-й”.

Не дали відкрити труну

На його день народження рідні хотіли “зробити йому подарунок” і створили петицію, щоб Сергію надали звання Героя України.

“Коли ми тільки почали писати петицію, командир казав, що на Сєрика вже двічі подавали рапорт на орден в Київ, але все десь губилося… Тому ми вирішили самі написати, все ж не кожне собою накриє іншого хлопця”, – каже Оксана.

25 тисяч підписів зібрали швидко. Та щойно це сталося, батькам повідомили, що на сина підписали наказ на орден Богдана Хмельницького 2-го ступеня. “Мабуть, збіг”, – каже Оксана.

Відомо, що батьки їздили за орденом до Львова. Це вже друга нагорода Сергія – ще одну дала мерія Вараша.

Відповідь на петицію ще не прийшла. Попереду і встановлення меморіальної таблички на фасаді дев’ятиповерхівки. Сьогодні такі таблички у місті можна побачити на деяких школах.

“Я думала, якщо там повісять табличку, то я вже на домі робити не буду. Але в школі мені сказали, що дуже багато їхніх загинуло, після війни щось придумають”, – каже Оксана.

Поки що на школі намалювали стінопис, де видно хлопця у військовій формі за книжкою, а всередині облаштували куточок з фотографіями усіх місцевих військових, які загинули за Україну.

Після смерті батькам привезли речі сина, зокрема і телефон, розчищений від будь-яких спогадів. Оксана вирішила забрати його собі. Вона зізнається, що іноді дзвонить сину, хоч і знає, що телефон, який він мав би підняти, тепер у її руці.

Кажуть, що час лікує. Неправда, скажіть усім, час тільки притуплює, – каже Оксана Тарасюк.

Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини