Одна життєва історія про те, як родина з центру України святкувала весілля у Росії…

387
Фото з сімейного альбома Цимбаленків

Двадцятип’ятирічний Вадим Цимбаленко напередодні весілля запропонував своїй нареченій Софії одягнути на святкування український одяг. Дівчина його пропозицію підтримала охоче. Підтримали й гості.

Скажете, а що тут дивного? А те, що весілля на початку серпня цього року гуляли у… Казані – місті у Росії, столиці Республіки Татарстан! І з погляду на нинішні україно-російські стосунки…

Про весілля мені розповіла бабуся Вадима Галина Василівна Цимбаленко. Їй сімдесят один рік. Вона сама родом з Цвітного, села в Олександрівському районі на Кіровоградщині, у дівоцтві носила прізвище Чорноморець. Звідти її батьки, і вона більшу частину свого життя прожила саме на цвітненській землі, лише недавно перебралася в районний центр Олександрівку. Її троє дітей також на світ з’явилися у Цвітному, двоє з яких Леонід і Тетяна мешкають у Казані. Леонід оселився там давно, більше двадцяти років тому. А біля десяти років тому покликав у Казань і Таню з сином-школярем Вадимом.

Фото з сімейного альбома Цимбаленків

Хлопець закінчив вже там середню школу, здобув вищу освіту у автодорожному університеті, вирішив одружитися на гарній дівчині Софії. Вона – уродженка Республіки Башкортостан, тобто Башкірії. І на їх весіллі, розповіла Галина Василівна, нареченій дуже пасував український віночок з стрічками на голові.

А наречений та всі гості з його сторони були одягнені в українські сорочки. До речі, на весілля з’їхався численний «цвітненський» рід з Білорусі, Польщі та, звичайно, України. Добиралися і літаком, і автобусом, і на власному автомобілі, і потягом.

Ось останнім їхали якраз бабуся Галя з дідесем Іваном. На залізничній станції Фундукліївці (смт Олександрівка) сіли на потяг до Москви. Звідти з іншого залізничного вокзалу добиралися потягом до Казані. Подолали більше 2200 кілометрів, у дорозі були майже три доби. Та на весілля внука не запізнилися!

Ми спочатку навіть трішки боялися, як нас, українців, у сорочках-вишиванках сприймуть у російському місті,.. – чесно зізналася Галина Василівна. Та, як з’ясувалося, хвилювання були ті даремними. Так, деякі перехожі звертали на них увагу, зупинялися, добродушно і щиро цікавилися звідки вони. А дізнавшись, що з України, по-доброму зичили миру і спокою.
Сватам з Башкірії ідея з українськими національними сорочками також сподобалася. Але вони все бідкалися, що їх не попередили про це, вони б одягли на весілля свій башкирський національний одяг.

Жодна людина нас не образила, ніхто нічого поганого не сказав на нашу адресу. Всі лише захоплювалися мереживом на сорочках, – розповіла жінка.
З її слів, всі сорочки і для дорослих, і для дітей вони купували в Україні. Одному Вадиму сорочку на замовлення вишивали у Казані.

А ось рушники з написом «На щастя, на долю!» молодятам Галина Василівна везла з Олександрівки. Один вишила сама, ще коли була молодою, інший – перед поїздкою купила у Красносіллі.

Ці рушники і стали невід’ємним атрибутом весілля. Та й немало українських звичаїв та традицій містило воно. Приміром, був викуп нареченої (до речі, за неї наречений віддав 12 пляшок шампанського), гості завзято витанцьовували під мелодії гопаку та польки. А на наступний день весілля хотіли скупати у якійсь водоймі батьків молодят, як у нас заведено, та не знайшли потрібної тачки, щоб довезти їх туди. Тому обійшлося тільки «цілуванням» сковорідки на вході у ресторан.

Бабуся з дідусем з Казані повернулися щасливими – внук одружився, а родину поповнила ще одна Цимбаленко – Софія.

І цвітненський рід пустив нові корені!

Фото з сімейного альбома Цимбаленків.

Автор: Галина Шевченко

Джерело: Хайвей