Мамо, не старій! Колонка до Дня Матері

23113

 

Мамо, не старій! Колонка до Дня Матері
Наталія Улинець

Що таке – бути пізньою дитиною? Про це особисте переживання та досвід діляться Наталія Улинець та Марта Госовська 

Пізні діти, кажуть, особливі. У цьому мене завжди, сміючись, переконувала мама. Із старшими батьками дитина дуже швидко дорослішає.  У 10 років ти вже турбуєшся, щоб мама поїла, випила вчасно таблетку і поміряла тиск.  Так є, бо тільки «доросла» дитина може допомогти мамі.

Мама зараз за тисячі кілометрів від мене і ми побачимось вже через тиждень.  Я дуже скучила. Дзвоню їй щодня. І перше, що питає, чи я не голодна і чи не мерзну.

Велике застілля, гучна забава, багато гостей, тости і побажання «Многая літа» моїй мамі.  Тоді я не розуміла, що всі ці люди, які носили мене весь вечір на руках, забавляли і розважали  мене, як могли – це гості, що прийшли маму вітати з днем народження. Родичі, родинні друзі і колеги з маминої роботи вітали її з ювілеєм.  Це був, як 1988. Їдальня училища залізничників. Жива музика, гурт «Соколи». Мамі  виповнилось 50. Мені тоді було 4.

«Ой, яка файна у тебе дитина, маладєц, що народила другий раз…», – це про неї і про мене. Між нами з мамою 46 років.

«Я не планувала більше дітей, окрім першого сина», – каже мама. Спогад про другу вагітність, попри її вік сьогодні завжди точний і ясний, наче вчорашній день. З року в рік, на мій день народження, вона розповідає мені цю історію. Віднедавна розповідає все частіше. Не чекає вже січня і дня, коли я народилась. Із сльозами на очах. Ніколи не стримує емоцій.

«Знаєш,  ти не планована дитина… У мене сива голова вже була в 46. Про більше дітей не було й мови. Мої знайомі дітей одружували, внуків вже в ті роки бавили. А я…

Я не знала, що вагітна. Думала, вже все. Ну, знаєш, думала, що то вже, як буває у жінок, дітородний період закінчився.  А якось мені зле стало, голова закрутилась.  А на роботі кажуть, йди на медогляд. То ж я пішла. Ну от. Той  медогляд закінчився в гінеколога. Він каже мені:

– Все ясно!

– Що ясно? – питаю.

Думаю, може яка хвороба, чи що? А то вже 3-ій місяць, як тебе я носила і не знала про це. Зріла жінка, а дурне, як підліток, ну, ти розумієш», – на цій фразі вона вже не плаче, а завжди усміхається.

Мамо, не старій! Колонка до Дня Матері

«А потім, що я пережила. Ніхто не  радив з докторів мені народжувати. Водили мене кабінетами тих гінекологів. І всі казали, яке ж  то дитя буде. Німе буде, з хворобами. Нащо тобі таке? Так мене лякали, представляєш.  Думала, не переживу то, дитинко. Але мала я відчуття, що буде дівчинка. Твій тато дуже мене підтримував.  Дивись, виросла. Ніц тобі не бракує.

Що я б робила зараз без тебе, подивись, яка я немічна». – І знову сльози.

8-ий клас. Лежу у львівській лікарні після видаленого  апендициту. Мама, зрозуміло, приходить до мене двічі на день. Забігає дівчинка до палати, і каже:

– Наталю, Наталю, до тебе бабуся приїхала, як класно!

Відкриваються двері, заходить вона, рідна. Мама.

– То не бабуся, то моя мама, зрозуміло?

А от це вічно трамвайно – тролейбусне:

– Пані, присідайте, – жінка, уступаючи місце мамі.

– Присідайте і беріть внучку на коліна.

– Це не внучка, це донька.

Я з дитинства прожила із страхом, що мама швидко помре. Цей страх народжується у дуже ранньому віці.

Чекаєш маму з роботи, а вона затримується. Перша думка: напевно померла. Стоїш біля вікна і плачеш.  Чуєш дзвінок у двері,  кидаєшся їй на шию на порозі. Страх як рукою відіймає від обіймів. Я дуже рано стала дорослою.  Завжди про це розповідаю.

Мамо, не старій! Колонка до Дня Матері

Носиш в кишені  2 цукерки, одну несеш мамі. Вона ж старша. Її треба пригостити, бо знаю, що любить солодке.

Страх, що мама може померти – є щоденним. Вже навіть дуже побутовим.Мама прийшла з батьківських зборів дуже засмучена. Я ж думаю, ну все, капець мені,  зараз сваритиме. Я приготувала вже всі аргументи про те, чого у мене з фізики 4, а з хімії ледь 4.  А мама каже:

– Знаєш, дитинко. Я так подивилась на батьків твоїх однокласників… такі всі молоді, кмітливі. А я у тебе, Наталочко, вже пенсійного віку.

Мамі тоді було 60. Мені 14. Я була у 8-му класі.

Я вилізла мамі «на руки». Сіла на коліна.

Я, до речі, так  роблю і зараз, сідаю їй на, на жаль, вже хворі коліна, і тулюсь до тих пір, поки ноги не стерпнуть.

Тоді вкотре я переконала її, що вона молода і молодша за всіх.Просто коли ти ще мала, ти дуже рано помічаєш, як спадає мамина фізична сила, як кудись зникає енергія. Як змінюються очі, погляд. Як інтересів у людини стає все менше, а питань про здоров’я  – все більше.

Вона як дитина зараз.

Ми помінялись ролями. Вона чекає мене. Так само, як я у дитинстві, дивлячись у вікно.

Ніколи не питає, коли я повернусь, а каже: дитинко, а коли на тебе надіятись!

Мамо, не старій! Колонка до Дня Матері
Марта Госовська

Що таке – бути пізньою дитиною? Викоханою, очікуваною і дуже бажаною – так вам скажуть ті, хто знає про пізнє батьківство з книжок та кіно. Я знаю це з власного досвіду. І це не тільки про океан батьківської та материнської любові. Це щось значно більше, повніше і глибше.

Моїм батькам було по сорок, коли на світ з’явилась я. Щоб вже зовсім справедливо, то мамі було 39 з половиною і я була її першою та єдиною дитиною, а татові – сорок і він уже мав досвід батьківства у свої тридцять п’ять. Мене чекали і любили. І не забували про це повторювати за кожної нагоди.

Вперше я зрозуміла, що в мене з батьками все по-особливому, коли мені було шість. Зупинка тролейбуса, рання весна – все квітне, пахне і аж в голові паморочиться від перспективи отримати другу порцію морозива. Моя мама у розкішній сукні в пишні маки – з бантом і воланами. Вона прекрасна і дуже щаслива, тримає мене за руку, поки я тицяю у вітрину на плодово-ягідне морозиво, досі моє улюблене. Вона посміхається своєю білозубою посмішкою. Я в раю. А тоді підходить він – засмальцований п’яничка з нашої околиці. Від нього тхне кислим пивом і немитим тілом. Він забруднює той весняний день самим своїм існуванням, а тоді – ще й словами:

– Яка молода бабуся! – Каже він. – Дочекалася благодаті тримати на руках онучку!

Бабуся. Мою маму назвали бабуся. Бабуся. Мою маму. Морозиво я не доїла.Перше вересня. Мені сім. Моїй мамі 46. І я вже знаю, що вона там буде найстарша серед мам. Ще зранку переживаю, щоб не було п’янички, який би ляпнув «бабуся» і перепитую всоте, чи нам точно потрібно туди йти. Може можна прийти одразу другого, бо тоді не доведеться мучитись в товаристві людей, які можуть припекти своїм необачним – а іноді і дуже навмисним – словом. Я вперше усвідомлюю, що хочу оберігати і захищати своїх батьків.Мені десять і я вперше побилась до крові. Мама спитала мене, чому, і я вперше збрехала. В той день було багато вперше і я не жалкую про жодне. Дівчинка зі школи, така, знаєте, як би сказали англійці, народжена із срібною ложкою в роті – я б сказала інакше, але ви про мене погано подумаєте – назвала мою маму «бабкою». Вона плюнула мені в душу, а я їй – в обличчя. Мамі я сказала, що побилася через уроки. Вона мені не повірила, звісно ж, бо завжди вміла читати мої думки. Ми плакали обидві, але так, щоб ніхто не чув.

Мамо, не старій! Колонка до Дня МатеріМені чотирнадцять і я вперше їду з дому сама. Це був якийсь табір, вже й не пригадаю який. А от те, чого я ніколи не забуду, то це листи. Я питала: «Мамо, ти їла? Мамо, в тебе все є? Мамо, пий свої пігулки, не забувай! Я скоро буду, я перевірю!» Мама слухалась. І тоді я зрозуміла, що таке відповідальність.
Мені двадцять і я вперше їду з дому надовго. Мама відважно каже, що я маю жити своїм життям, маю їздити, куди мені заманеться, маю торувати свій шлях, дзвонити їй щодня, одягати шапку і добре їсти. Звісно, що я не виконую нічого з того списку. Я повертаюсь, щоб дивитись, чи вона добре їсть, носить шапку і п’є свої пігулки. Я повертаюсь, бо бути пізньою дитиною, то не про вилетіти з гнізда у вісімнадцять. Це зовсім про інше: це нічого не просити і все приймати. Завжди казати, що в мене все добре, тримати за руку і бути опорою, як тільки сама зіпнешся на ноги.
Мені двадцять п’ять і вперше читаю свій есей у групі з художньої творчості. Нас там дев’ятеро і я одна з України. Я написала про маму. А про кого ж іще, якщо пуповина між нами ще пульсує життям. Я читала і з кожним словом розуміла, що щось не те. Що бути пізньою дитиною майже сорокарічної матері – це не винятковий досвід. Одногрупники похвалили мій стиль і синтаксис, але ні слова не сказали про мій особливий досвід пізньої дитини. Бо вони такі всі, крім Мігеля, який може багато розповісти про те, як мати шістнадцятирічну маму. Я зрозуміла тоді, що мама – то зовсім не про вік. Він має значення лише для працівників паспортного столу і недалеких провінційних цьоток, народжених із срібною ложкою… самі здогадайтесь де.

Мамо, не старій! Колонка до Дня МатеріМені тридцять і я вперше веду маму їсти устриці і пити шампанське. Потім ми це робитимемо часто. Спершу вона впирається і все ще перепитує, чи я залишила на чай, бо: «Як же це убого: пити шампанське і не залишити на чай!» Та я добре вивчила уроки, хоч вона мені й ніколи не читала нотацій. Я лишаю на чай і навіть не гніваюсь на офіціантів, які завжди улесливо кажуть «Яка ж у вас сучасна бабуся!» Я просто кажу «Це моя мама». Вони кидаються перепрошувати, щось там белькочуть, та я не слухаю, мені не до того. Я обговорюю з мамою політ на повітряній кулі, про який вона давно мріяла, а я ото запланувала.
Мені тридцять чотири і де б я не була, я починаю день тоді, коли в моєї мами восьма ранку. У цей час вона п’є свою незмінну ранкову каву. Ми вмикаємо відео-зв’язок і обговорюємо плани на день, навіть якщо в мене середина ночі. Мені хочеться поцілувати їй руки, але я просто кажу «Доброго ранку». Мені хочеться подякувати, що в майже сорок вона була така смілива і сильна, що наважилась подарувати мені життя, але я просто питаю «Як ти спала?» Мені хочеться обійняти її міцно-міцно, але я просто кажу «Я скоро повернусь!»

За матеріалами ДивисьІнфо.

 

 

Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини