Хуан Мора – іспанський фотограф, який ще у 2010 році приїхав подивитися на життя в Україні і залишився тут жити. Каже, що таке рішення прийняв за три дні перебування у Львові і жодного разу не пожалкував
Про це повідомляє Львівська газета
«Львів мене вразив тим, що він красивий і тим, що це наче мікс Центральної Європи і слов’янської культури», – каже іспанець.
Ми могли б розповісти багато про його адаптацію до українських реалій, про веселі випадки з життя та подорожі, але час – інший і теми – теж. Тож, далі: про війну, владу та волонтерство з погляду іспанця з українською душею.
У 2014, в часи Майдану, Хуан не зміг залишитися осторонь
Я був на Майдані після розстрілу, який стався 20 лютого. Вночі, 22 лютого, я сам приїхав туди. Досі не можу пояснити чому це зробив. Я просто відчував, що маю бути там. Маю відчути все, зробити фотографії і просто побути там. Приєднався до однієї з львівських сотень у Жовтневому палаці, був там кимось між сотником і гостем, бо я допомагав на кухні, але не стояв на варті – через мову. (прим.автора – Хуан розмовляє англійською та іспанською мовами).
Після Майдану почалася війна, і через деякий час я сконтактувався з однією українкою з Іспанії – Марією Вертецькою.
Фотографії для солдатів як спосіб саморозуміння
Тоді почався проект з фотографіями бійців для того, щоб, при потребі, можна було збирати допомогу для них. Проект полягає в тому, що я спочатку фотографую солдата, потім дарую йому роздруковану світлину і роблю ще фотографію з фотографією в руках бійця. Це як нагадування для них про цей непростий етап в житті. Думаю, це допоможе його саморозумінню та розумінню рідних та друзів, що це дійсно трапилося. Це для психологічного кроку, щоб визнати, що це вже є так, а не якось інакше.
Це була така моя ініціатива, я сам ходив в госпіталь, щоб просто поговорити з солдатами, зробити їм фотографії і якось їх розважити.
Українській діаспорі в Іспанії допомагаю вести антипропагандну роботу проти Росії в електронному форматі, пишу статті про війну в Україні на різних сайтах.
Солдати завжди посміхаються і дякують, коли віддаю їм фотографії, але як це впливає на них насправді – не розказують. Комусь дають медаль – це добре, а комусь не дають – я даю фотографію і це теж добре, це підтримка. Буває, що зав’язується така трохи смішна дружба: деколи приходжу, в кімнаті декілька бійців, я запитую кого фотографувати – дехто відмовляється. Потім приношу віддавати фотографії і ті, хто раніше відмовились, кажуть: «Я теж хочу фотографію, мені теж зробіть».
Воно так трохи цікаво виглядає, бо поки людина лежить в госпіталі, то всі надіються, що її «підремонтують» і все буде добре. А коли лікування закінчується і людина залишається в інвалідному візку – це дуже важкий момент. Не завжди людина може переступити це і визнати, що вже нічого не зміниш.
Армія, фронт і розпач в очах
Я був в іспанській армії 10 років, був з миротворчою місією на Балканах і в Косово. Бачив багато людей свого віку – ветеранів без рук і без ніг. В їхніх очах було багато суму. Це розпач тих людей, які віддали все заради країни, а в кінці лишились нікому непотрібними.
Взагалі, я двічі був на фронті в Україні – це найкращий час (сміється – М.Г.). Чесно, зовсім не було страшно. В одну ніч полетіло півкасети «градів» в посадку, біля якої ми ночували. А найсумніший – в госпіталі. Госпіталь навівав сум не тільки через солдат, а в більшості випадків через родичів тих хлопців, бо вони постійно в такому стресовому стані. Але всі вони були дуже дружні, не було якихось проблем.
«Найважчим моментом для мене було поховання Володимира Труша восени 2015 року. Фотографію з похорону побачило понад 20 тисяч людей», – Хуан Мора
Хуан Мора не продає і не роздає кому-завгодно ці фотографії. Каже, що не хоче, щоб їх використали як негативну пропаганду. Для нього це не прості фото, це – людські історії.
Для солдатів я роблю переважно чорно-білі фотографії, але загалом обираю кольорові, бо без цього не можу передати кольори українського прапора.
Завжди намагаюсь так побудувати композицію, щоб в неї потрапило українське синьо-жовте знамено. Для мене – це дуже важливо.
Від розмов про фотографії ми перейшли до теми серйознішої – російсько-українська війна.
Це чисте вторгнення з величезною пропагандою. Дуже важко на Заході пояснити людям що саме тут відбувається тому, що Росія вливає величезні кошти в пропаганду і викривлення того, що є на Сході країни насправді.
Думаю, що найбільшою помилкою України є те, що від початку війни вони не ведуть пропаганди.
Про українських «хамелеонів» Сходу і Заходу
Це війна без кінця. Українське суспільство тотально загрузло у своєму розумінні, що таке війна. З моєю точки зору виглядає так, що люди, які бідніші – більше переживають за війну і більше намагаються допомагати ніж багатії. Фактично, їм байдуже – вони у своїй зоні комфорту, не реагують на війну і проявляють байдужість.
В зоні бойових дій дуже важко довіряти тому, що говорять місцеві: люди можуть бути в душі сепаратистами, а тобі розказуватимуть про любов до України. І, знову ж таки, дуже легко бути патріотом України, сидячи у Львові – далеко від бойових дій, нічого не роблячи і не відчуваючи ніякого ризику. Я патріот, але не з тих «ряжених» вишиванко-патріотів. Це теж дуже легко – вдягнути в неділю вишиванку і помахати прапорцем, треба бути українцем в душі. За собою я відчуваю відповідальність, відповідальність допомагати людям, які в біді.
Зараз є така проблема, що люди ховаються за своїм цинізмом. Було дуже «модно» допомагати військовим на початку війни, але зараз майже ніхто не допомагає. А війна триває…
Рано чи пізно хтось повинен поставити крапку в кривавій бійні
Зараз, виглядає так, що Україна стає сильнішою, а Росія втрачає свої позиції. Треба розуміти, що рано чи пізно якийсь з президентів – цей, чи той, якого виберуть, буде повинен прийняти рішення і взяти на себе відповідальність і якось це закінчити. Можливо, зараз не той момент, коли треба ставити крапку, але, українці мають розуміти, що він настане, бо так не може тривати вічно. Але цей момент має бути правильним саме для українців, а не для Європи чи Америки.
Будувати свою країну самотужки
На Майдані були, переважно, прості люди і найгіршу роботу виконували саме вони: прості люди, які не були членами політичних партій і приходили туди самі, щоб показати свій протест, свою точку зору. Знову ж таки, коли почалася війна, основний удар прийняли на себе добровольці і основну пожертву взяли на себе волонтери. Так виглядає, ніби в цій країні все залишили на руки самих мешканців. Тому, як іноземець, я маю багато риторичних запитань до українців. Чи направду вам потрібна вся та політика, вся та структура, коли насправді все доводиться робити своїми руками? Можливо, не треба українцям шукати, вибирати собі якихось там нових лідерів і депутатів, а просто самим будувати свою країну? Бо, так виходить, що все роблять українці самі: люди їдуть на фронт, допомагають їм волонтери, а що робить вся та величезна структура? Я не хочу виглядати якимось розумником, який роздає поради… Але, все-таки, українцям треба задуматись над тим, чи не краще взяти все в свої руки і будувати ту країну, яка нам потрібна.
Я намагаюся донести свою точку зору в Іспанії і вірю, що навіть цей маленький вклад з часом принесе результат.
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
