На Київщині колишня вчителька під час окупації зупинила ворожий танк. Вона переконала військових піти з їхнього селища. Проте невдовзі загарбники розстріляли жінку та її чоловіка.
Докладніше про це читайте у матеріалі OBOZREVATEL.
“Ми зупинили російський танк”
До селища міського типу Ворзель під Києвом окупанти увійшли на початку березня. І вже 3 березня російські танки з’явилися на вулицях неподалік від будинку, де жила колишня вчителька географії, а згодом начальниця відділу однієї зі страхових компаній Наталія Конопелько з чоловіком Валерієм Ткачовим та дочкою Катею.
“Коли почалася війна, мій брат Михайло був у Києві, потім він поїхав до Чернівців. Ми були з батьками втрьох вдома. Коли з’явився танк, мама дуже нервово зреагувала. Вона була дуже емоційною. Вона пішла туди, тато теж, він же не міг її залишити її одну”, – згадує 19-річна Катя.
Наталя підійшла до танка і звернулася до військових, вона казала, щоб вони склали зброю і покинули Україну, їм тут нічого робити.
Рідні кажуть, що у тому танку були білоруси. Вони вислухали Наталю, потім сказали, що вона має рацію. Що їх сюди послали і сказали, що вони мають убивати українців, бо якщо вони цього не зроблять, то українці вб’ють їх. Як не дивно, але військові розвернулися і поїхали.
“Мабуть, маму це дуже вразило. Зв’язок із Ворзелем був дуже поганий, нам завжди вдавалося поговорити буквально кілька хвилин, повідомити, що всі живі та здорові, і все. Я того дня в Чернівцях перебирався на іншу квартиру, було багато зустрічей, я волонтерив, коли зателефонувала мама. Це наша остання з нею розмова. Вона була дуже збуджена, мабуть, діяв адреналін. Вона говорила, що в них все добре. А тато кричав у слухавку, що вони зупинили російський танк. Мама ще йому сказала: “Валеро, не лякай дитину”. Я сказав, що передзвоню, зайнятий”, – згадує події того дня Михайло.
Обличчя жінки було темним від сажі
Незабаром на вулиці поряд із будинком з’явився ще один танк. Наталя та Валерій знову кинулися на вулицю. Колишня вчителька вирішила знову підійти до окупантів, щоби поговорити з ними. Танк стояв за рогом, і вона пішла туди. У ньому були чеченці.
Чоловік Наталії залишився біля воріт будинку, розмовляв із кимось. Катя дуже переживала за маму. Минуло буквально кілька хвилин, коли Валерій вирушив за дружиною. Він звернув за ріг, і пролунала автоматна черга.
“Мені зателефонувала Катя і сказала, що батьки вийшли на вулицю, а тепер вона чула постріли. Я все зрозумів. Пам’ятаю, що я вийшов із волонтерського центру і опустивши голову кудись пішов. Я не розумів, що відбувається, наче опинився в якомусь іншому світі”, – каже Михайло.
Наталя та Валерій так і залишилися лежати на вулиці. 19-річна Катя не знала, що робити. Селище захоплене, були обстріли, виходити на вулицю небезпечно. До того ж брат побоювався, що окупанти могли залишити гранату біля тіл батьків.
Однак пізніше вона таки підійшла до них. Мама лежала біля кафе, що горіло, її обличчя було темне від сажі. Катя змогла витерти його.
У батька влучило одразу 9 куль. А Наталі одна куля влучила у живіт. Чеченці стріляли зблизька, тому жінку відкинуло, вона впала і розбила голову.
Батьків поховав священник
Михайло за допомогою знайомої відшукав волонтерів, які за кілька днів змогли забрати Катю та вивезти з Ворзеля. Батьків поховав місцевий священник, він закопав їх у дворі будинку.
Після звільнення Київщини 8 квітня тіла Наталії та Валерія ексгумували й відвезли в морг. Дітям потім довелося розшукувати батьків у моргах, оскільки загиблих було дуже багато, ніхто не знав, де вони.
Коли вони знайшли їх у списках, потрібно було пройти процедуру впізнання. Лише 26 квітня їх поховали на місцевому цвинтарі.
“З похороном допомагав директор страхової компанії, де працювала останніми роками мама, друзі. Ми навіть не знали, з чого починати, не знали, що можна було звернутися до місцевої влади по допомогу. Відспівувати батьків мав священник. Коли він прийшов, то попросив фотографії. Я здивувався, що він подивився на фото наших батьків, і в нього на очах виступили сльози. Виявилося, що це саме він їх ховав у дворі будинку”, – розповідає Михайло.
Викладала у школі, потім пішла у страхову
Загибла Наталія Конопелько кілька років працювала у київській школі №134 на Печерську. Вона викладала географію, зарубіжну літературу, згодом була завучем. На початку 2000-х випустила свій клас.
Випускники дуже тепло ставилися до свого класного керівника. Вони пам’ятали про неї всі роки, зустрічалися з нею.
“Наталя Володимирівна для нас була нашою другою мамою. Наш клас був у неї єдиним, де вона була класним керівником. Після нашого випуску вона так і не взяла дітей, дуже до нас звикла. Класним керівником була досить суворим, але справедливим. У будь-якому разі з повагою ставилася до думки учня, поважала індивідуальність кожного. За це її і любили всі діти у школі. Навіть після випуску більшість із нас підтримували з нею зв’язок, передзвонювалися та зустрічалися”, – згадує її випускниця Христина Овчар.
Потім Наталя пішла в декретну відпустку і народила двійнят – Катю та Мішу, вони стали сенсом її життя.
Після декрету перейшла працювати в страхову компанію, потім очолила відділ. Валерій мав свій бізнес, його фірма виробляла скло.
Нині Катя живе у Києві, винаймає квартиру. Каже, що у Ворзелі в будинку батьків буває, але їй там тяжко, оскільки вона була свідком загибелі рідних. Михайло живе там, він студент, навчається у Києві. Близьких родичів тут не залишилося. Але є друзі їхні та батьків, які допомагають їм.
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
