25 серпня 1792 року перші українські переселенці на чолі з полковником Савою Білим перетнули Керченську протоку й висадилися на острові Тамань у гирлі ріки Кубань
З того часу прийнято вести відлік освоєнню Північного Кавказу європейською, християнською цивілізацією, чим згідно рішення російського імператорського двору займалися саме етнічні українці з Середнього Подніпров’я. Про це розповідає Еспресо.
Розрахунок Катерини II був простим: після остаточного розгрому Кримського ханства (1783) потіснити у гори місцевих осілих язичників-адигів (черкесів) та кочових мусульман-ногайців. Слід було лише знайти виконавців такої досить непростої місії. При цьому вони мусили бути 1) не місцевими; 2) відданими Її Величності та тим цінностям, які вона уособлювала.
Наближені до цариці фаворити з-поміж української олігархії швидко переконали її у безальтернативності власних послуг. Щойно завойований край вирішили заселити “своїми” – вільними православними козаками, які своєю чергою добровільно погодилися на масове переселення.
В такий спосіб вони прагнули врятуватися від неприйнятних для них наслідків ліквідації автономії Гетьманщини (1783) та зруйнування Запорізької Січі (1775), а саме від закріпачення й заборони козацького самоврядування.
Спецоперацією із заселення Кубані в Санкт-Петербурзі командував колишній полковник ніжинський та київський, а на той час вже прем’єр (канцлер) Василь Безбородько, а безпосередньо на місці – кошовий отаман Антін Головатий, якому найбільше допомагали сотники Захарій Чепіга і вже згаданий Білий.
Пропозиція, від якої не можна відмовитися
Козакам більше не було місця на Дніпрі. Не вважали за потрібне лишити їх і в завойованому їхніми ж життями сучасній Одеській, Миколаївській та Херсонській областях, котрі, знову ж таки за допомогою вчорашніх січовиків – того ж Головатого та його людей, були окуповані Росією.
Це вони вибили турків з Очакова, Хаджибея (перейменованого на Одесу) й Ізмаїла, заслуживши в такий спосіб милість цариці та приємний бонус у вигляді грамоти на “вічне володіння” Чорноморським козацьким військом землями Кубані.
Разом з тим на нових територіях українцям дозволяли зберігати традиційний полковий устрій, власний суспільний лад, мову, звичаї.
У відповідь вимагалася, звісно ж, участь у подальших військових аферах імперії й певні речі церемоніального плану: столицю, названу ім’ям Катерини, приналежність до фактично одержавленої церкви тощо. В усьому іншому свобода дій особливо не гарантувалася, але й не обмежувалася.
Дослідники нараховують 5 хвиль переселення українців на Кубань: 1792, 1803-1809, 1810-1811, 1820-1825 та 1848-1849. Починаючи з 1810, коли туди переїхали майже усі запорожці, російська адміністрація заходилася переміщати на східне узбережжя Азову реєстровців з нинішньої Чернігівської, Полтавської, Київської і Черкаської областей.
Катерино-Либідська Свято-Миколаївська пустош – найбільша святиня кубанських українців, архітектура якої точно повторювала Межигірський Спасо-Преображенський монастир. Іконостас там теж був з Межигір’я. Зруйновано більшовиками майже одночасно з Межігір’ям на Київщині
Азовське море, таким чином, стало внутрішнім морем українців. При цьому по той берег вони мали значно більше прав та можливостей, ніж по цей.
Свої перші селища (станиці) кубанські козаки називали за куренями на Січі, а вже потім – за тим містом чи селом на Великій Україні, звідки прибули переселенці (Хмельницька, Дніпровська, Брюховецька, Старокорсунська, Новомиколаївська та ін.). Найбільшою за кількістю населення у Краснодарському краї Росії досі є станиця Канівська, яка завдячує своєю назвою полковнику Павлу Животовському й Канівському куреню січовиків.
Серед назв населених пунктів у Краснодарському та Ставропольському краї досі трапляється така екзотика як хутір Мова чи станиця Пластунівська.
Кубанська Народна Республіка: народження та загибель
Традиційний козацький устрій, українська мова, точно такі як і на історичній Батьківщині імена, прізвища підтримували у кубанців відчуття політичної і культурною нерозривності з Подніпров’ям. Особливо сильно це проявилося під час Першої та Другої світової війни, коли в усіх українців з’явився шанс на визволення від поневолення Росією.
Варто наголосити, що у Києві кубанські землі вважали невід’ємною частиною України як тодішні ліві, так і праві. Єдиною принциповою розбіжністю між ними з цього питання були методи відвоювання Кубані: Грушевський та Винниченко віддавали перевагу дипломатії, а Скоропадський робив ставку на повстання проти “білогвардійців” й висадку гетьманського десанту.
4 січня 1918 року кубанці або, як вони тоді себе називали, “чорноморці” підтримали III Універсал Центральної Ради й звернулися з проханням про воз’єднання з Матір’ю-Україною.
Далі події розвивалися наступним чином:
28 січня – проголошується Кубанська Народна Республіка;
16 лютого – КубНР оголошує про вихід зі складу федеративної Росії (УНР, як відомо, перехворіла й успішно вилікувалася від “федералізації” роком раніше);
28 травня – на перемовинах в українській столиці побувала делегація Кубанської Ради. Скоропадський домовився з її керівником Миколою Рябоволом про поставки зброї й спільну військові кампанію проти денікінців.
За останніми історичними даними, влітку того року КубНР отримала від Української держави 9700 гвинтівок, 5 млн. патронів, 50 тис. снарядів для 3-дюймових гармат. Усе йшло за планом.
На допомогу кубанцям мали прийти 15 тис. вояків добре вишколеної в боях з більшовиками дивізії генерала Зураба Натіїва, але в останній момент Скоропадського підвели його стратегічні партнери – німці. Тоді кубанці зрозуміли, що їм слід розраховувати виключно на власні сили.
Не отримавши в повній мірі обіцяної Києвом підтримки й розриваючись у боротьбі між двома підступними ворогами (“червоними” та “білими”) молода республіка впала.
У ніч з 13 на 14 червня 1919 року денікінці застрелили Рябовола в готелі “Палас” у Новочеркаську, а вже 17 березня Червона армія увійшла до Катеринодару (сучасна назва – Краснодар).
Разом з окупантами у козацькі станиці прийшла колективізація, депортація, русифікація, штучний Голодомор і масові розстріли. На сьогодні там немає жодної української школи, жодного українського театру чи періодичного видання.
Проте із 5 млн населення Краснодарського краю півмільйона вважають своєю рідною мовою “балачку” (місцевий діалект української) й продовжують вільно користуватися нею у побуті.
Окрім того, влада дозволяє діяльність козацької народної самодіяльності, репертуар якої на 100% складається з українського фольклору.
Своя УПА
Вдруге у ХХ ст. кубанці надіслали на Велику Україну сигнал про готовність до спільної боротьби проти СРСР вже після Другої світової війни. На цю тему у ЗМІ вийшло кілька публікацій, в яких повідомляється про діяльність в околицях Краснодара партизанської “Козацької повстанської армії” (КоПА), бійці котрої нібито координували свої акції з проводом УПА.
Разом з тим повна закритість архівів російських спецслужб й “табу”, накладене на “український сепаратизм” в Кубані, роблять свою справу. Науковці наразі не можуть ані спростувати подібні уривчасті свідчення, ані підтвердити їх.
“Кубань вимагає приєднання до України”
Третім й поки що останнім символічним “сигналом” з Кубані, певно, можна вважати позицію кількох молодих людей на початку російського військового вторгнення в Крим та на Донбас.
Найактивнішу з них, 28-річну Дарину Полюдовову зі станиці Полтавської (тієї самої, з якої 1932 року депортували усе 27 тисячне населення) за, здавалося б, безневинний пост в мережі “ВКонтакте” засудили до 2 років позбавлення волі у колонії-поселенні.
Суд встановив, що дівчина виготовила та розмістила демотиватор зі словами:
“SOS. Кубань: етнічні українці Кубані просять Україну та світову спільноту захистити їх від утисків російського шовінізму. Кубань вимагає приєднання до України – історичної батьківщини!”.
При оформленні статті використано репродукцію картини художника Геннадія Квашури “Переселення запорізьких козаків на Кубань”. Митець живе і працює у станиці Пашківській. Указом президента № 684/2006 від 17 вересня 2006 року йому присвоєно почесне звання “Заслужений працівник культури України”
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
