Він ліпить з дітьми з глини якісь горщики, сміється, витирає руки об коліна, а потім крокує додому разом із замурзаною ватагою в задубілих від висохлої глини штанях.
Цей величезний, вусатий, трохи безглуздий чоловік, з довгими руками, розпатланим волоссям, прозорими і лукавими, як у врубелівського Пана очима, – неймовірно добрий дитячий письменник Корній Чуковський. У той день він прийде додому і напише свою чудову казку “Федорине горе”.
Мало хто знає, що казкам, які прославили Чуковського, він присвятив загалом всього кілька років життя. Писав їх швидко, натхненно і, в основному, для своїх власних дітей та онуків (у Корнія Чуковського було четверо дітей: Коля, Ліда, Мура і Борис. Улюблена дочка Мура в 11-річному віці померла від туберкульозу, а син Борис загинув на фронті в 1941 році).
“Усі інші мої твори до такої міри закриті моїми дитячими казками, що в уявленні багатьох читачів я, крім “Мийдодіра” і “Мухи-цокотухи”, взагалі нічого не писав”, – з деякою образою говорив К. Чуковський.
Але основна літературна діяльність Миколи Корнейчукова (справжнє ім’я письменника) пов’язана все-таки з дорослою літературою, з перекладами і критичними працями, присвяченими В. Вітмену, Н. Некрасову, А. Блоку, Л. Андрєєву, А. Ахматовій, А. Чехову та іншим письменникам. За свою багаторічну працю з вивчення творчості Н. А. Некрасова і книгу “Майстерність Н. Некрасова” він був удостоєний Ленінської премії. За перекладацьку і дослідницьку діяльність у сфері англійської літератури у Великобританії отримав ступінь Доктора літератури Honoris causa Оксфордського університету.
Книга про російську мову “Живий як життя” говорить про К. Чуковського, як про видатного лінгвіста, а робота “Високе мистецтво” (про мистецтво перекладу) – як про талановитого перекладача. До речі, нам всім з дитинства знайомі його переклади “Робінзона Крузо” Д. Дефо, “Пригоди Тома Сойєра” Марка Твена, оповідань Конан Дойля. Завдяки К. Чуковському ми познайомилися з видатним американським поетом В. Вітменом (“Мій Вітмен”).
Оригінальний казкар
Але головною і несподіваною навіть для самого Корнія була загальна любов читача до його дитячих книг. Ті хлопці, яким він писав про Айболитя в тридцятих роках, на його очах перетворювалися в батьків, потім в бабусь і дідусів та як і раніше читали своїм малюкам його казки. Не одне покоління виросло на цих щирих і дуже яскравих дитячих історіях.
Першу свою книгу “Крокодил” К. Чуковський написав випадково в 1916 році. Він їхав у потязі з одинадцятирічним сином, котрий підхопив застуду, і, щоб розважити його, почав під стукіт коліс складати рядки:
Жив собі
Крокодил.
Він вулицями ходив,
Цигарки курив.
По-турецьки говорив, –
Крокодил, Крокодил Крокодилович!
Вдома він і забув складену на ходу казку, та син її добре запам’ятав. Тому що аж надто близька і зрозуміла вона була дитині.
Так з’явився дитячий письменник Корній Чуковський. З його надзвичайно оригінальними героями, типу Мийдодіра, Робіна Бобіна Барабека, Бібігона, Бармалея, Айболитя. Набагато пізніше в 1964 році, підводячи підсумки своєї творчої діяльності, Корній Чуковський зізнавався:
“В письменницькій роботі мене найбільше захоплює радість винаходу, відкриття. Цю радість я вперше відчув, коли складав свої казки. Так само я не став би писати свої книги “Високе мистецтво” або “Від двох до п’яти”, якби мене не окрилювала впевненість, що у нас ще не було книг на подібні теми і що я таким чином йду второваною дорогою”.
- Відкрити нове у вже відомому (наприклад, новий погляд на життя і творчість М. Некрасова, О. Блока, А. Ахматової, А. Чехова).
- Врятувати репутацію того, кого оббрехали (наприклад, Б. Пастернака, А. Ахматової або А. Солженіцина).
- Подарувати надію тому, кому вона так потрібна (І. Рєпін і Л. Андрєєв), – це була дивовижна людська риса Чуковського, у якого в фінському містечку Куоккала і на дачі в Передєлкіно завжди збиралися найрізноманітніші творчі й “нетворчі” особистості.
Їх, як метеликів на світло, тягнуло до цієї видатної світлої людини.
Між іншим, Корній щорічно влаштовував для дітей величезні багаття під назвою “Здрастуй, літо!” і “Прощай, літо!”, куди крім навколишніх дітлахів зліталися знаменитості Передєлкіно (в тому числі й А. Барто, чия нищівна критика в 1930 роках привела до цькування письменника і заборони його творчості). Пропуском або квитком на багаття були три шишки і дві картоплини, які повинні були принести запрошені, щоб розпалити вогонь і спекти картоплю.
Як з простих вибився в люди
Йому все життя потрібно було доводити оточуючим свою цінність і право висловлювати свій нетривіальний погляд на речі. А почалося все з дитячої травми Чуковського як незаконно народженої дитини.
Микола Корнейчуков був сином кухарки з Полтавської губернії (в метриці написано ім’я його матері – “української дівчини” Катерини Йосипівни Корнейчукової – і страшне слово: незаконнонароджений).
Батьком був петербурзький студент, який згодом кинув матір письменника з двома дітьми, народженими поза шлюбом. Мабуть, багаті батьки Еммануїла Левенсона (мати Чуковського була в їхньому будинку прислугою) не захотіли бачити в якості невістки українку, що заробляє на життя пранням і готуванням, а студент останнього курсу не став їм перечити.
Так чи інакше, комплекс бастарда або байстрюка все життя переслідував письменника. Проте, він взяв для свого літературного псевдоніма прізвище матері та всім пафосом і змістом своєї творчості намагався довести, що кухарчині діти можуть дати фору найбільш освіченим і забезпеченим своїм одноліткам.
Мати з дітьми переїхала до Одеси. “Мене віддали в одеську гімназію, з п’ятого класу якої я був несправедливо виключений”, – пише в своїх спогадах К. Чуковський. Хоча, якщо бути до кінця справедливим, то вигнали його не тільки тому, що він був сином кухарки. Разом зі своїм товаришем він ще в гімназії почав тренуватися у створенні сатиричних віршів і видавати гімназійний “Листок”, де в невтішному світлі зображувалося керівництво закладу.
Після виключення з гімназії він пішов фарбувати дахи. Одночасно вивчав англійську, писав на жерсті крейдою англійські слова, потім зафарбовував їх. І так гарно вивчив мову, що зміг стати перекладачем. Щоправда, з вимовою були проблеми. У підручнику були вирвані сторінки з матеріалом щодо вимови.
Як метелика перетворили в крокодила
Чому ця добра безпосередня людина стала такою небезпечною для офіційної державної машини? Чому його почали забороняти, труїти, організували негласне стеження? Чим не догодили ідеологам соціалізму його Бармалей або Айболить?
Абсолютно нешкідливі, аполітичні дитячі книги Корнія Чуковського виявилися настільки оригінальними, позбавленими повчальності, що не вписувалися в радянську літературну номенклатуру і викликали в офіційних осіб священний жах.
До речі, відома казка “Мийдодір” пов’язана з Києвом, точніше з будинком, котрий стояв на місці головпоштапта. Там у 1902 році у квартирі домовласниці Дьякової відбувалися містичні події. В одному з її апартаментів почали мимовільно пересуватися меблі, літати покривала, стрибати подушки. Викликана на місце події міська поліція так і не змогла приборкати невидимих бешкетників. Квартира була опечатана, а місто ще багато років гуділо неймовірними історіями.
А через десять років, у квітні, Хрещатиком прогулювалися Іван Бунін і Корній Чуковський. Не виключено, що Корній Іванович взяв на замітку “ковдро-подушкову” тему, бо фантастичний сюжет дитячої казки про “Мийдодіра” розвивається схожим чином з письмовими протоколами, складеними київськими городовими.Але навіть у цьому не було ніякої політики…
На початку сорокових у казці “Тараканище”, написаній в 1921 році, задовго до того, як Сталін став “вождем народів”, побачили пародію на главу держави.
А через багато років, уже в шістдесяті, в казці про крихітного хлопчика Бібігона, що бився з індиком Брундуляком, відшукали ідеологічні натяки, яких там і в помині не було.
Перший удар завдала в 1928 році стара Н. Крупська, котра була на той час заступником народного комісара освіти. У своїй статті для газети “Правда” вона писала:
“Чи треба давати цю книжку маленьким дітям? Крокодил … Замість розповіді про життя крокодила вони почують про нього неймовірну нісенітницю. Звірі в образі людей це – смішно.Смішно бачити крокодила, який курить сигару, летить на аероплані. Але разом із забавою помітно ще й інше. Друга частина “Крокодила” зображує міщанську домашню обстановку крокодилового сімейства, причому сміх з приводу того, що крокодил від страху проковтнув серветку, затуляє собою вульгарність, привчає цю вульгарність не помічати. Народ за доблесті нагороджує Ваню, крокодил обдаровує своїх землячків, а ті його за подарунки обіймають і цілують. “3а чесноти платять, симпатії купують” – вкрадається в мозок дитини.
Крокодил цілує ноги у царя-гіпопотама. Перед царем він відкриває свою душу. Автор вкладає в уста крокодила пафосну промову, пародію на Некрасова:
Узнайте, милые друзья,
Потрясена душа моя,
Я столько горя видел там,
Что даже ты, Гиппопотам,
И то завыл бы, как щенок,
Когда б его увидеть мог.
Що вся ця нісенітниця означає? Який політичний сенс вона має? Якийсь явно має. Але він так дбайливо замаскований, що вгадати його досить важко”.
Так метелик з райдужними крилами, що погасив море в “Плутанині”, перетворюється в замаскованого контрреволюційного крокодила. “Кому наказано цвірінькати – не муркочіть!” – заволали слідом за дружиною колишнього вождя всі, кому не лінь.
Почалося цькування письменника, яке старанно підхопили і побратими по перу, зокрема, дитяча письменниця Агнія Барто.
У 1929 році, зневірений що-небудь кому-небудь довести, Чуковський публічно зрікається своїх казок:
“Я писав погані казки. Я визнаю, що мої казки не годяться для будівництва соціалістичного ладу. Я зрозумів, що будь-хто, хто ухиляється зараз від участі в колективній роботі зі створення нового побуту, є або злочинцем, або трупом. Тому тепер я не можу писати про жодних “крокодилів”, мені хочеться розробляти нові теми, що хвилюють нових читачів. У числі книг, які я намітив для своєї “п’ятирічки”, перше місце займає тепер “Весела колгоспія”.
Незадовго до смерті він з гіркотою згадує про цю зраду і кається в тому, що змушений був грати за чужими правилами. Втім, він зрадив себе тільки на словах. Після зречення Чуковський написав всього дві казки і то через багато років: “Здолаємо Бармалея” і “Пригоди Бібігона”.
Мабуть, та чесність і щирість, якої вимагали твори для дітей, були в ньому назавжди отруєні “діалогом” з радянською владою.
“Весела колгоспія” теж не вийшла.
По-перше, тому що в цей час опальний письменник переживає важкі часи. У 1931 році помирає його улюблена дочка Мура. У 1938 був розстріляний чоловік старшої дочки Лідії, відомий фізик Матвій Бронштейн.
По-друге, радянська дійсність все менше надихала письменника на створення казок. У 1941 році помирає на фронті син, а складена про перемогу казка “Здолаємо Бармалея” не пропускається до друку. Вона була написана спеціально для вимогливих керівників від літератури і абсолютно не вдалася.
Гірка доля казкаря в тоталітарній державі
Дивно, але повністю аполітичні казки та історії К. Чуковського, в яких була відсутня настирлива радянська дидактичність і які були тільки казками, з їхніми фантазійними законами і поворотами сюжету, просто відображали життя.
Останній удар письменнику було завдано в 1945-46, коли разом з журналами “Зірка” і “Ленінград”, в яких таврували М.Зощенко і А. Ахматову, доклали і на журнал “Мурзилка”, де працював К. Чуковський і друкував у цей час “Пригоди Бібігона”.
Ось що пише в “Правді” 29.08.1946 критик С. Крушинський в статті “Серйозні недоліки дитячих журналів”:
“Не можна допустити, щоби під виглядом казки в дитячий журнал дозвільні автори тягли явне марення. З подібним маренням під виглядом казки виступає в дитячому журналі “Мурзилка” письменник Корній Чуковський … Безглузді події слідують одна за іншою … Погана проза чергується з поганими віршами. … Натуралізм, примітивізм. У “казці” немає фантазії, а є тільки одні викрутаси. Чорнильниця у письменника велика, а редакція журналу “Мурзилка” нерозбірлива”.
Мішки захоплених дитячих відгуків, які сипалися до редакції, одразу ж були знищені, а продовження казки не було. К. Чуковський був приголомшений:
“Бібігона” обірвали на найцікавішому місці. Головне, поки зло торжествує, казка друкується.Але там, де починається розв’язка, – її не дали дітям, приховали, позбавили дітей того морального задоволення, яке дає їм перемога добра над злом”.
Що це було? Страх чи політична помста? Можливо, автору Бібігона не могли пробачити слова, які промайнули в доповіді наркома держбезпеки Н. Меркулова до секретаря ЦК ВКП (б) А. Жданова про настрої і висловлювання в письменницькому середовищі:
“У роки війни Чуковський говорив: “… Всією душею бажаю загибелі Гітлера і краху його безглуздих ідей. З падінням нацистської деспотії світ демократії стане віч-на-віч з радянською деспотією. Чекатимемо”
Остання казка Чуковського вийде тільки у 1963 році. За 6 років до смерті письменника від зараження вірусним гепатитом. Йому було 87 років.
Корній Чуковський, незважаючи ні на що, прожив щасливе особисте і творче життя. Поруч з ним завжди було багато дітей. І це головне, на мій погляд, що врятувало його від репресій, кулі та повного відчаю. Ось як він сам про це напише:
Никогда я не знал, что так радостно быть стариком,
Что ни день — мои мысли добрей и светлей.
Возле милого Пушкина, здесь, на осеннем Тверском,
Я с прощальною жадностью долго смотрю на детей.
И усталого, старого, тешит меня
Бесконечная их беготня и возня.
Да к чему бы и жить нам на этой планете,
В круговороте кровавых столетий,
Когда б не они, не вот эти
Глазастые, звонкие дети…
Джерело: UAmodna
Автор: Ірина Власенко
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
