“Ви дивилися фільм “Зелена книга”? Там якраз є момент про те, що не можна ставити склянку на інструмент”, – жартома запитуємо у лідера гурту “Океан Ельзи” Святослава Вакарчука під час короткої перерви на ковток води посеред інтерв’ю.
У невеликій кімнаті офісу його благодійного фонду “Люди майбутнього” в центрі Києва доволі тісно. І не в останню чергу через біле піаніно в кутку.
Музикант, який до недавнього часу був одним із потенційних кандидатів у президенти, дивиться на склянку на фортепіано, посміхається, але відповідає цілком серйозно.
“Насправді, так і є, краще на інструмент склянки не ставити. Але цей вже неробочий, тому ми собі дозволимо таку крамольність. А фільм дуже гарний. Знаєте, чим? Там дуже чітко продемонстровані принципи. Мені здається, що нам було би варто побільше говорити про принципи і про цінності”, – знову запалюється Вакарчук.
Він починає читати уривки з недавно віднайденого інтерв’ю блаженнішого Любомира Гузара, розповідати про потребу змінити усю політичну культуру загалом і життя кожного виборця окремо.
За останній час ця манера Вакарчука говорити про правильні, але абстрактні речі розділила українську довколополітичну тусовку на два різних табори.
Першим, крізь їхні чорні окуляри досвіду, у Вакарчукові видно лише “невиправний політичний інфантилізм”. Другі ж – навпаки, крізь свої рожеві окуляри бачать тільки морального авторитета, здатного почати “справжню дискусію про реальні зміни”.
“Українська правда” вирішила придивитись до Вакарчука взагалі без окулярів.
Про “примітивні” 90-ті, “Територію А”, Аллу Пугачову та як не стати мажором
– Почнімо з початку. У 90-х була маса проектів, які стартували в один час із вами. Але зараз зібрати “Олімпійський” може тільки “Океан Ельзи”. Чому це вдалося саме вам?
– У мене немає відповіді на це питання. Якщо ви запитаєте мене, чому вам вдалося зробити музику, якою пишаються багато людей, я вам відповім. А якщо ви запитаєте, чому вдалося зібрати “Олімпійський”…
– Ну, це питання ж не про “Олімпійський”, а про створення себе як величини.
– Коли ми починали нашу музичну діяльність, це був непростий для мене вибір. Я думав, чи стати вченим – а до цього були справді серйозні передумови, – чи стати музикантом?
Професійна музика в моє життя прийшла випадково. Це не те, чим я цілеспрямовано мріяв займатися з дитинства.
Але коли я відчув, що можу щось сказати в цій сфері, то зразу поставив собі дороговказ – от що ти хочеш досягнути? Гроші, зібрані стадіони? Я перебирав ці критерії і не знайшов жодного стійкого. Крім одного – гордість за те, що ти зробив. Це зараз може звучати розпливчасто чи пафосно. Але тоді це була дуже конкретна річ.
Тоді музична індустрія України була в зародковому стані, музика звучала дуже примітивно. Коли на радіо ставили будь-який запис українських музикантів, навіть відомих, а поруч ставили західну музику – це було навіть не небо і земля. І ти не міг зрозуміти: як це так, хіба ми якісь інші, як це у них виходить, а у нас не виходить? От моя безпосередня задача була, щоб наша музика звучала так само круто, як звучить західна.
Це була складна дорога. А уже як побічний ефект цього прийшов певний успіх, у тому числі комерційний, популярність. Але, повірте, основним бажанням було зробити щось, щоб в України був привід сказати: “Вау, це круто!”.
– Люди, які були дотичні до першого складу гурту, казали, що напочатку бізнес-стратегія була такою, що цільовою аудиторією були “жінки 35+”. Це правда?
– (сміється) Це, я думаю, чийсь дружній тролінг. Ті, кому тоді було 35+, це вже зараз фактично пенсіонери в якомусь сенсі.
– Виборці Тимошенко…
– Я думаю, що це дружній тролінг. Насправді такими категоріями, як цільова аудиторія, ні тоді, ні, відверто кажучи, зараз ми не оперуємо.
– Ви згадали, що у 90-х було багато різної музики, зароджувалося багато прикольних продуктів. Та ж “Територія А”. Але в якийсь момент всі ці зародки почали відмирати, і ми повернулися в агресивний світ російської попси. Ви пам’ятаєте цей момент?
– За живе торкнули. Спробую в двох словах. У 90-ті роки Україна почала вперше відчувати, що вона може щось робити сама – у політиці, бізнесі, музиці, культурі.
Я добре пам’ятаю, як всередині 90-их – власне, завдяки “Території А” – з’явився попит на україномовний продукт. Основним маркером цього продукту було те, що це зроблено в Україні і українською мовою. Все решта – якість, художня цінність і так далі людей в той момент особливо не цікавило. Сам факт – є український продукт, це – наше.
Це був перший, що зараз називається модним англійським словом, хайп. З’явилася навіть конкретна бізнес-модель: тебе крутять на хіт-параді “Територія А”, публіка вибирає своїх улюбленців, виставляє місця і потім ці артисти їздять по всій країні з концертами.
Це якраз був час, коли “Океан Ельзи” тільки створювався. І одного разу у нас був такий момент, коли у Львові нам запропонували виступити на концерті “Території А”. В принципі, для нас це був якийсь заробіток. Але вони поставили дві умови. Перше – виступати на концерті першими, бо, мовляв, “вас ніхто, крім Львова, ніде не знає”. Це для нас було нормально: дають можливість виступити, платять гроші, що там думати? (сміється)
Але друга умова, оскільки “у нас в основному, розумієте, які виконавці, всі будемо виступати під фонограму”. От цієї умови ми виконати не могли, це був один із наших принципів – група завжди виступає наживо. І нас, все-таки, взяли, хоч ми суттєво втратили у грошах, бо потрібно було більше витратити на техніку.
Вакарчук: “Моя мета – привести до влади професіоналів, для яких державні інтереси і справедливість – понад усе”.
Ми втратили гроші, але не поступились принципами. У нас була велика мета – створити продукт, за який не соромно. До цієї мети ми йшли різними шляхами, але ніколи не зраджували собі – співати наживо, не економити на якості, нікуди не спішити.
– Цей принцип не співати під фонограму поширювався і на телебачення? Наприклад, коли ви виступали у Алли Пугачової на “Рождественских встречах”?
– Для нас – так. За винятком того, коли це були записані телепередачі. Бо там сам принцип відбувався так, що ти міг навіть спеціально записати фонограму для цього концерту. Було багато дублів, вони знімали з різних сторін, з різних ракурсів – це фактично було як зйомка відеокліпу. У кліпі ти ж теж не виступаєш наживо.
Але і від цих виступів буквально на початку 2000-х ми теж відмовилися. Мені здається, що ті “Рождественские встречи” – це був один із останніх разів.
– Реально вибухова популярність до “Океану Ельзи” прийшла після виходу фільму “Брат-2”. У вас не було внутрішнього дисонансу, що ви боролись за українську культуру, а відомість принесло шовіністичне російське кіно?
– (Стає серйозним) Те, що “Океан Ельзи” асоціюється у тому фільмі з Україною, для нас було принципово важливим. Ми завжди хотіли і були горді, що ми асоціюємося з Україною.
Коли ми виступали в Росії, а це було багато років нашої кар’єри, ми були, здається, єдиними українськими виконавцями, які ніколи не співали пісні російською. І ми цим пишалися.
У Балабанова був інший фільм – “Війна”. Фільм знають, але мало хто знає, що там присутня наша музика із пісні “Вулиця”. Там за сюжетом іде війна в Чечні й англійський журналіст потрапляє в полон. От кожен раз, як літак злітає чи приземляється в Хітроу, включають “Океан Ельзи”. В якомусь сенсі це є свідчення того, що ми робили і як ми це робили.
– У вас серед російських виконавців були друзі. Які у вас зараз з ними стосунки? Наприклад, коли ви чуєте заяви Земфіри, це вас якось зачіпає?
– Ми давно не спілкуємося з більшістю тих знайомих і друзів, з якими ми мали якісь творчі чи тісні контакти до 2014 року. Не тому, що ми поображалися один на одного, а тому, що у нас просто інша реальність.
Росія веде з нами війну, і культурна політика є частиною цієї гібридної війни. Я не маю жодних ілюзій з цього приводу.
Разом з тим, безумовно, там залишаються люди, з якими я особисто можу зідзвонитися. Але цікаво, що ці люди сповідують абсолютно ті самі принципи, що і я. Фактично в своїй країні вони в глибокій опозиції.
– З ким довелося розірвати стосунки?
– Таких немає. Я навіть можу цим в якомусь сенсі пишатися, тому що коло спілкування в Росії у нас завжди складалося з людей, на мою думку, думаючих і людей з принципами. Більшість з них або повели себе по відношенню до України максимально по-товариськи, або мали розум просто мовчати.
– Як ви думаєте, чи може взагалі музикант, спортсмен, громадський діяч бути поза політикою в нашій ситуації?
– Я намагаюся сповідувати принцип “не суди і не судимий будеш”. Це дуже мудрий біблійний принцип. Не дуже хотів би коментувати когось.
Я можу сказати за себе. Для мене інтереси держави і інтереси України завжди були на першому місці. З того часу, коли я ще 14-15-річним школярем стояв у ланцюгу злуки від Львова до Києва. От з тих часів…
Розумієте, я виріс в сім’ї, де поняття “Незалежної України” було завжди. Мої батьки не належали до дисидентського руху, а були звичайними вченими, але відчуття того, що твоя країна рано чи пізно постане, я знав з дитинства.
Тому для мене не стоїть це питання, і ніколи воно не стояло.
– Ви стояли на сценах обох Майданів. Ми вас там бачили. До речі, на останньому був концерт “золотого складу”. У вас не йокнуло десь там всередині, що знову зібрався “той” склад? Який склад для вас взагалі “золотий”?
– Для мене всі 25 років “Океану Ельзи” – золоті.
– Коли у 2005 році Гудімов пішов з гурту, то дозволив собі наговорити багато всяких речей, але з того всього можна виокремити дві головні претензії: що ви – маленький диктатор і, пробачте на слові, мажор. Група їде автобусом, а ви на окремій машині. Група живе в одному готелі, а ви – у трошечки кращому. Група заходить через звичайний термінал аеропорту, а ви – через VIP. Ви правда мажор?
– Розкажу з цього приводу одну історію. Коли я справді почав заробляти перші більш-менш великі гроші, а це сталося достатньо швидко, ще коли ми грали в групі разом з Пашею та іншими, то я допомагав своїй родині грошима. Не вона мені, а я їй. (стримано, але дещо невпевнено усміхається)
Ви знаєте, ким був мій тато, і я завжди був тим, хто “балансував” загальносімейний бюджет. Якщо можна назвати мажором того, хто допомагає своїм батькам у 27-28 років, то тоді я не знаю, хто такий не мажор. Це раз.
А друге, з приводу тієї історії. Я хотів би сказати, що завжди потрібен час, щоб оцінити справедливість того чи іншого вчинку. 2004-2005 роки для “Океану Ельзи” були складними. Спочатку з групи пішли Юра (Хусточка, колишній бас-гітарист ОЕ – УП) і Діма (Шуров, колишній клавішник ОЕ– УП), наступного року – Паша (Гудімов, екс-гітарист ОЕ – УП). Між тим ми ще пережили Помаранчеву революцію.
Але тепер пройшло багато років, і я радію за дві речі. Перша – що ми з Денисом (Глініним, ударником ОЕ – УП) вирішили тоді зберегти групу. Друга – це особисті історії успіху всіх.
Гудімов сьогодні один з найкращих, найуспішніших галеристів і дизайнерів України. Хусточка, так склалося, поїхав у Францію, має зараз там інше життя, прекрасну родину, двоє діток. Ми часто бачимося.
– У вас з усіма нормальні стосунки?
– Прекрасні.
– Готуючись до інтерв’ю, ми говорили з людьми, які у 2007 році складали список “Нашої України – Народної самооборони”, за яким ви стали депутатом. На запитання, як Святослав потрапив у список, нам відповіли: “Ну, як? Просто. Тато міністр сходив до друга президента, і Славка включили”. Це правда чи ні?
– Якщо ви ґрунтовно готувалися до інтерв’ю, то мали б знати, що я став народним депутатом раніше, ніж мій батько став міністром освіти.
– На той момент ваш тато міг прийти до Ющенка і попросити “візьміть Славка в список”?
– Мій тато був ректором Львівського університету. Якщо ви думаєте, що якийсь ректор міг прийти до президента і щось сказати, то ви або не до кінця розумієте, як була влаштована політика, або просто видаєте бажане за дійсне. Це абсолютно не відповідає дійсності.
– Як тоді ви стали народним депутатом?
– Дивіться, насправді до мене звернулася команда, яка формувала тоді список…
– Хто це тоді був?
– Там було багато різних людей, зокрема, В’ячеслав Кириленко. Для мене було важливим, що я повірив, що зможу щось змінити в країні, використавши це як інструментарій. Після Помаранчевої революції в мене було відчуття, що, можливо, це буде правильним шляхом, і я зможу так швидше й ефективніше допомогти своїй країні.
– І що пішло не так в історії?
– Я недооцінив рівень, якість політичної культури в Україні на той момент. Я був про неї кращої думки. Саме політична культура України того часу зсередини виявилася жахливою.
Якщо ви запитаєте мене, чи стала вона кращою з тих часів? Так, стала. Чи стала вона суттєво кращою? Ні, але я бачу зміни.
Коли я був у парламенті, я відчував, що людей з моїми принципами, цінностями і моїм баченням того, як треба діяти, були одиниці. Сьогодні я думаю, що таких людей десятки.
Складно пояснити одним реченням, що саме було не так. Як приймалися рішення, як депутати вели подвійне життя, як ті, кого вважали героями помаранчевого Майдану, раптом починали діяти зовсім за іншими принципами, ніж ті, які вони захищали.
Але найголовніше – абсолютна відсутність у більшості політиків візії і бачення на багато років уперед, чого ж ми хочемо досягти. Більшість політиків думали у кращому разі про наступні вибори, а в гіршому – про проведення якогось закону. Тобто тактика домінувала над стратегією.
Вакарчук: “Ставити власні політичні чи в принципі людські амбіції вище за долю мільйонів людей – це безвідповідально. Я – людина відповідальна”
Я, побувши там, абсолютно холодно порахував, що далі знаходитися там мені буде неефективно. Я тільки обмежую себе, заганяючи в так звану “фракційну дисципліну”.
– Була якась остання крапля, після якої ви подумали: “Та гори воно все вогнем!”?
– Ні. Я не думаю, що треба говорити про останню краплю. Треба говорити про сукупність багатьох факторів. Наприклад, коли один з членів владної коаліції блокує трибуну проти іншого члена владної коаліції. Це абсурд, це вже виходить за будь-які рамки. А таке відбувалося. І багато інших речей.
(Задумується) Але той похід в парламент дав мені неоціненний досвід, дав можливість побачити зсередини, як працює система, як працює документообіг, як працює ухвалення рішень. Яка різниця між процедурним, юридичним, легальним і фактичним ухваленням рішень.
Це великий досвід, який я проніс протягом всього цього часу. Якби я не був у парламенті тоді, можливо, деякі свої рішення сьогодні я би приймав по-іншому.
– У 2009 році ви стали кандидатом фізико-математичних наук. На той момент ви уже були мега-зіркою. Нащо вам було це звання?
– Для цього вам потрібно поговорити з тими, хто мене добре знає з дитинства. Це частина мого характеру. Я не люблю не завершувати те, що роблю.
Правда в тому, що віддавши стільки років життя науці, написавши стільки статей, я постійно відчував, що облишив це на півдорозі, не поставив крапки.
Мене це муляло – кажу, як є. Я – звичайна жива людина. Мені хотілося довести самому собі, що я не дарма це робив. Що мої статті, які я писав в тому числі в західні наукові журнали, безсонні ночі і дні над задачами, взагалі весь мій період перебування на кафедрі теоретичної фізики не були марними.
А чому саме в 2009 році? Я тоді якраз пішов з Верховної Ради, група на той момент фактично призупинила серйозну діяльність, і я собі думав: а що робити далі?
І тут мені прийшло в голову: дороблю свою наукову роботу. Я поїхав до Львова, поговорив з науковим керівником. Він каже: потрібно писати ще статті.
– Тобто ви реально сиділи і писали?
– (Сміється) Реально сидів і писав. Я не просто дипломований фізик. Я добре розбираюся в тому, що роблю.
Більше того, я вам можу розказати історію: коли вже відбувся захист у червні, то звання мені не давали. І у вересні виявилося, що Вища атестаційна комісія викликає мене в Київ на ще одне, свого роду спеціальне дізнання. Вони хотіли ще раз перевірити, типу нащо він це робив і чи це всерйоз.
Наскільки я розумію, питань після цього другого захисту більше не виникало. Потім виявилося, що там взагалі дехто з присутніх були не спеціалісти в моїй темі.
– Просто прийшли подивитися Вакарчука…
– Але було багато тих, хто справді серйозні фахівці, до яких я дуже серйозно ставлюся, поважаю.
– Якраз тоді ваш батько був міністром. Щоб не виникало таких питань – чому ви захотіли захиститися саме в цей період, коли батько – міністр, а не відтермінували на потім?
– Тобто думаєте, я знав, що от скоро, через рік точно, прийде Янукович, батька знімуть – і от тоді я цим і займуся? (сміється) Я розумію це питання. Але, сподіваюсь, ми не будемо зараз до цього серйозно відноситися.
Жарт жартом, але якби я зараз отримав дуже короткий відрізок часу, то я би міг повторити всю ту саму історію на будь-яку аудиторію, як я розказував на Вищій атестаційній комісії.
(Замислюється) Навіть сьогодні я думаю, що, можливо, колись, коли мені вже не буде чим займатися, я би повернувся до науки. Я живу цим. Читаю багато наукової літератури сьогодні. Я цікавлюся тим, що роблять інші люди.
Якщо ви зайдете зараз на мій Twitter, то ви побачите, що там серед інших…
– …до речі, ви самі ведете Twitter?
– Так. Якщо зайдете, то побачите, що там буквально кілька людей, за якими я слідкую. Але там є Швейцарський центр ядерних досліджень CERN, я слідкую за їхніми новинами. Там є сторінка відомого футуролога, фізика-теоретика Мітіо Каку.
Моєї кваліфікації достатньо, щоб за декілька секунд зрозуміти його посил, і він пише достатньо просто, щоб можна було не тратити багато часу і не розбиратися в цьому ґрунтовно.
Про велику мету, олігархів, майбутню команду та влоги Зеленського
– Чи правда, що після якогось невдалого конкурсу на початку шляху в “Океані Ельзи” була домовленість, що група не бере участі в різного роду змаганнях?
– Правда.
– Тут напрошується алюзія, що десь за таким принципом ви не пішли і в президенти – щоб цю конкуренцію не витримувати?
– (Холодно після паузи) А що мірилом успіху в кінці кінців є?
– Кінцева мета походу в президенти – стати президентом.
– Якщо б нашою кінцевою метою було виграти в конкурсах, то, мабуть, знайшлися б конкурси, в яких би ми виграли (усміхається).
– А зараз яка ваша кінцева мета?
– Вона ніколи не змінювалася, і я про це багато разів казав.
Моя мета – це зміни в країні, справжні зміни. Я свідомо додаю епітет “справжні”. Я ніколи не кажу просто слово “зміни”, бо, на жаль, це слово стало просто словом. Я ж говорю про ті зміни, які можна порухати руками, поміряти цифрами, відчути на вулиці.
Сьогодні справедливість для людей стала словом, яке вони сприймають як гумор. Запитайте людей, чи вірять вони в те, що у нас є справедливість? Вони вам розсміються в очі. Я про це писав у статті, яка вийшла на “Українській правді”. Це те, що мене дуже непокоїть.
В економіці немає рівних правил. Політична культура перебуває в абсолютно архаїчному стані. І всі ці речі потребують справжніх змін. Це має бути по-іншому, ніж зараз.
За 27 років я цих справжніх змін за великим рахунком не бачу. Потрібно швидше рухатися, потрібно зняти ручне гальмо в машині і їхати швидше. Якраз в цьому і є моя мета. Цим і викликане моє бажання долучитися до політики.
Мене не цікавлять посади, не цікавить, ким я стану. Мене не цікавило в музиці, чи ми виграємо конкурс “Перлини сезону” чи “Євробачення”.
Мене навіть ніколи не цікавило, чи зберемо ми “Олімпійський”. Це хороший побічний ефект. Але тільки коли ти прагнеш до великої мети.
Вакарчук: “У нас є ті виборці, які у нас є. Треба з повагою ставитися до них. Я – не політтехнолог і не хочу ним бути”
Давайте тоді про побічний ефект. Дуже багато політиків з різних таборів очікували від вас, що 24 серпня ви вийдете на сцену і скажете “я йду в президенти”. Для себе ви такий варіант розглядали?
– Це фантазії інших людей. Такого варіанту для себе я не розглядав і жодного разу всерйоз про таке не думав.
(Дуже серйозно) Я вважаю, що некоректно і неправильно маніпулювати глядачами і слухачами групи “Океан Ельзи”, які приходять до нас на концерт. Вони прийшли послухати музику і отримати енергію, яку ми їм даємо. Я вважаю, що це було б просто морально неетично і безвідповідально, якби я приводив людей на концерт, щоб агітувати зі сцени.
– Перед концертом на Олімпійському по Києву висіло кілька білбордів з картинкою синглу “Скільки нас”. Сама обкладинка цього синглу дуже нагадує виборчий бюлетень. Хіба це не був натяк на те, що на концерті щось має статися?
– Зрозумійте, люди самі підштовхують тебе до креативу. Якщо люди прагнуть щось побачити і почути, то ти стараєшся говорити з ними їхньою ж мовою.
– Тобто це був своєрідний піар-хід?
– Це не я придумав, але коли побачив ідею, яку запропонували колеги, які створювали для нас цю рекламну кампанію, я сказав: чому б і ні.
А друге, тут насправді дуже глибокий зміст – пісня називається “Скільки нас”. В українській, як і в будь-якій мові, це може бути як питання, так і ствердження. Чи ставимо ми в кінці знак оклику, чи ставимо ми в кінці знак питання – це вибір кожного.
Якщо ми кажемо “Скільки нас?” – це значить, що ми не знаємо скільки нас, і сумніваємося, багато нас чи мало. А коли ми стверджуємо “Скільки нас!” – ми точно знаємо, що нас багато, ми кажемо: “Дивіться, скільки нас багато”.
Тому це вибір кожної людини: як вона відноситься до майбутнього – з оптимізмом чи з песимізмом.
Для нас це було важливо, щоб люди зробили вибір. Я для себе свій вибір зробив. Він очевидний – я ставлю знак оклику.
– Коли ви бачили рейтинги, які публікувало в тому числі наше видання, закриті, відкриті, хіба ви не ставили собі запитання: а може правда піти у президенти?
– Безумовно, ставив.
– Коли ви почали про це думати?
– Я не пам’ятаю цього. В якийсь момент, коли всі навколо про це говорять, ти починаєш про це задумуватися.
Самі по собі рейтинги чи якісь прогнози політологів щодо мого імені мене ніколи не цікавили. Для мене ідея йти на вибори, будь-які – президентські чи парламентські, є всього-на-всього стратегією у тій великій меті справжніх змін, про які я вам говорю.
Я прийняв для себе відповідальне рішення, я про нього чітко заявив. Взагалі, вважаю, що коли йде мова про посаду президента, то насправді це йде мова про долю мільйонів людей.
Ставити власні політичні чи в принципі людські амбіції вище за долю мільйонів людей – це безвідповідально. Я – людина відповідальна.
– Але думаю, що ви точно з кимось радилися. Хто були ті люди, до яких ви дослухалися?
– За цей рік неодноразово спілкувався з величезною кількістю людей з політики, з професорами, зі своїми знайомими, близькими, друзями. Я всім їм дуже вдячний за це спілкування, за цей неоціненний досвід, тому що він зробив мене досвідченішим, сильнішим і мудрішим.
– Ми нещодавно записували інтерв’ю з Володимиром Зеленським. Він розповідав, що актори “95 кварталу” підштовхували його піти в президенти. Як музиканти “Океану Ельзи” ставилися до ваших політичних рейтингів?
– Ми не обговорювали це.
– І ніхто не хотів обговорити ваше можливе політичне майбутнє?
– Ми обговорювали мою можливу політичну кар’єру, але ми ніколи не обговорювали рейтинги і мій можливий похід в президенти. Група “Океан Ельзи”, ті з них, хто є громадяни України – справжні патріоти України, а двоє наших сербських друзів щиро хочуть, щоб в Україні все було якомога краще.
Вони добре знають мою позицію, що якщо я вирішу, що якийсь шлях буде так чи інакше ефективним, я знаю, що вони завжди мене підтримають.
Ми обговорюємо зміни в країні. Ми, як і всі звичайні українці, думаємо, що можна було б зробити. Вони знають про мої бажання діяти різними методами.
Я розмовляв з різними людьми на різні теми, але рішення завжди приймаю сам. І немає людей, які би могли порадити мені прийняти те чи інше рішення.
Коли я спілкуюся, наприклад, з вами, то з радістю готовий почути вашу думку, як має рухатися далі країна. Але я ніколи не поставлю питання: “Як ви думаєте, треба мені чи не треба йти в президенти?”.
– Віктор Пінчук якось намагався стимулювати вас, щоб ви пішли на президентські вибори?
– (З посмішкою, але роздратовано) Звідки взагалі у вас ця байка?
– От ми хочемо у вас запитати, чому впливові люди дуже часто пов’язують вас з Пінчуком?
– Чому ви мене питаєте? Я ж не є джерелом цих чуток. Це як мінімум по-людськи несправедливо, а як максимум по-журналістськи непрофесійно задавати мені питання, якщо я не є джерелом цих чуток і жодного разу не дав жодного приводу так думати.
– Які у вас відносини з Пінчуком?
– Ніяких.
– Але ми бачили вас цього року на форумі YES, який організовує Пінчук.
– І я вас бачив. Які у вас відносини?
– Як і з усіма іншими олігархами.
– І в мене так само – як з усіма іншими олігархами.
– На відміну від вас ми не виступали на сцені, де виступали Порошенко, Гриценко, Тимошенко. Нащо ви виступали з промовою на YES?
– Мене YES запрошує не перший рік. Я вважаю, що це важливий майданчик для того, щоб обговорювати різні теми, ставити питання, пов’язані з Україною і відносинами у світі.
Туди приїжджає величезна кількість цікавих, розумних, впливових людей. І я дуже радий, що є такий майданчик. Якщо є можливість там виступити, коли мені є що сказати, я обов’язково це роблю.
Я скористався цього разу виступом для того, щоб показати, що стара політична культура має піти в минуле.
Саме про це я там говорив. Жодних відносин з жодним українським олігархом я не маю і мати не буду. Це проти моїх принципів. Давайте на цьому поставимо крапку.
Вакарчук: “Я би якраз хотів, щоб з нами були люди, які хочуть революції в головах”<
– У попередньому інтерв’ю Сергію Рахманіну ви розповідали, що у вас уже є команда.
– Так.
– Команда людей, процитуємо, “які в тому числі зараз перебувають на високих посадах при владі”. Ви можете назвати, хто конкретно ці люди?
– Сьогодні – ні, зараз йде виборчий процес, я думаю, що це було б недоречно і передчасно. Але в свій час я обов’язково всіх назву.
– Тоді до чого ваша команда зараз готується? Вони готуються до парламентських виборів?
– Ця опція теж на столі.
– Які інші опції?
– Давайте обмежимося цією, щоб вам було цікавіше.
– Ще до Нового року ви зустрічалися в цьому ж офісі з великою кількістю політиків та громадських активістів. Деякі наші спільні знайомі розповідали про зустрічі з вами. Вони скаржилися, що не почули від вас конкретики, для чого вони приходили. Чи ви закликаєте їх піти на парламентські вибори, чи ні, і взагалі навіщо вони приходили? Для чого ви проводили ці зустрічі?
– Вони хотіли зустрітися.
– Це не ви хотіли зустрітися?
– Ні, в основному не я. У мене питання: що їм було потрібно від цих зустрічей? І що хотіли вони від мене почути? Якщо метою є конкретика з приводу їхніх майбутніх політичних кар’єр, тоді питання – невже за цим нічого іншого не стоїть? Тоді це вже питання не до мене, а до них.
– Ви не боїтеся, що ви можете привести до влади справді хороших і розумних людей, які вміють критикувати і говорити іншим, хто що має робити. Але водночас якщо вони самі прийдуть у владу, то не знатимуть, що їм там робити? Вони можуть бути не готовими до політичної реальності, коли треба йти і домовлятися в тому числі з тими людьми, які тобі не подобаються.
– Це абсолютна правда. Я думаю, що всі, хто готуються до походу в політику, мають усвідомлювати, що тільки в кіно буває, що зміни можливі за один день помахом чарівної палички.
– У нас з вами є спільні знайомі політики, які думали, що все буде дуже легко.
– Моя мета – привести до влади професіоналів, для яких державні інтереси і справедливість – понад усе.
Слово “професіонал” є багатогранним. Це не тільки людина, яка розбирається в сфері права, економіки, оборони або соціальної політики. Хоча це дуже важливо, і я думаю, що саме професіоналів нам у парламенті і в державній владі не вистачає.
Але професіоналізм – це в тому числі хороші менеджерські якості, це в тому числі вміння будувати свою маленьку команду для виконання конкретних обов’язків, це вміння спілкуватися з іншими людьми, це вміння прораховувати наперед.
Але в основі цього все одно стоять принципи і велика мета. Мені здається, що якщо є велика мета і принципи, то буде легше стояти на ногах, коли тебе збиває політичним вітром.
Я не кажу, що зараз при владі немає людей, які не знають, що і як треба робити. Вони є, і їм треба подякувати. Треба віддати належне, що багато хто займається реформами просто сьогодні.
Більше того, я в принципі проти навішування ярликів по іменах – от це поганий політик, а це хороший політик, от цей зробив щось, а цей нічого не зробив.
Але зараз мало сказати: “Я – порядний, не краду, я чесний”. Потрібно при цьому ще вміти показати результат. Тут без команди не обійтися.
Зважаючи на свій досвід, я не вірю, що можна щось змінити в українській політиці поодиноко. Саме тому надійна, сильна, перевірена в боях команда і наявність політичного досвіду для мене є необхідною умовою для успіху будь-якого політика в майбутньому країни, що б він не обіцяв.
– Як ви зараз цю команду збираєте?
– Якби я вам розказав в 1995 році, яким чином я хочу створити конкретно альбом “Суперсиметрія” чи альбом “Земля”, я би вам сказав, що ще не знаю, але я обов’язково створю.
Це складний і багатогранний процес, але основним є принципи, за яких ми об’єднуємося. Їх декілька, вони дуже прості.
(Запалюється) Перше – це взагалі наявність принципів. Це коли знаєш, що ця людина ніколи не зробить не так і завжди поступить так. Що в її історії ніколи не було такого, що сьогодні вона була одним, а завтра раптом стала іншим.
Друге – коли державні інтереси є важливіші, ніж політична кон’юнктура і власні політичні амбіції. Не варто жертвувати завжди політичними амбіціями, але не можна ставити це вище, ніж загальну мету. Деколи треба наступати на горло своїм амбіціям.
Вакарчук: “Я пишаюся тим, що я в Україні можу чесною працею заробити гроші, за які мені не соромно, яких не треба приховувати, з яких можу платити податки”
Третє – це коли ти пояснюєш те, що ти робиш, зрозумілими, простими словам, в яких є логіка. Тобто будь-яку позицію, за яку ти виступаєш, будь-яку реформу чи будь-яку ідею, яку ти відстоюєш, ти повинен пояснити звичайним людям простими словами – чому це важливо і чим це змінить життя в країні.
Це не може бути така річ, яку вам написав політтехнолог і сказав, що так треба говорити, тому що це подобається людям. Ти маєш навчитися і бути готовим говорити те, що не подобається людям, але якщо ти в цьому впевнений, ти розказуєш.
Наприклад, ти виступаєш за відкритий ринок землі, ти пояснюєш, чому він потрібен. Наприклад, я виступаю і готовий стояти за свою позицію до кінця. Я готовий стояти за свою позицію про відкриті списки на парламентських виборах. Я знаю, чому це краще, ніж те, що є зараз.
Я знаю, чому важливо судову систему оновлювати не просто на словах, а на ділі, і що інструментом мусить бути зміна номінаційних структур. Ви не можете оновити судову систему, якщо ті, хто її оновлюють, самі є частиною старої судової системи.
І нарешті четверте – кадровий принцип. Не можна приводити в команду людей по принципу, що вони просто надійні і перевірені знайомі. Не можна приводити людей по принципу, що вони з твого регіону чи ти з ними працював до цього.
Велике вміння успішних політиків в усьому світі – це делегувати і повноваження, і відповідальність, розуміючи, що не все залежить від тебе, що є люди, яких ти, можливо, до кінця не знаєш, але впевнений у їхніх принципах.
От на таких принципах ми і збираємо навколо нас людей.
– Яка ваша безпосередня роль у цьому процесі? Ви готові перейти у політичну площину, стати політиком? Чи ви будете збоку спостерігати?
– Мої політичні амбіції не мають жодного значення порівняно з великою метою зміни в країні.
– Тобто ви перейдете в політику? Чи ви залишитесь музикантом?
– Я сказав те, що я сказав.
– Ми приблизно розуміємо принципи, за якими добираються люди у вашу команду. А хто мусив би за вас проголосувати? Хто ваш виборець?
– Я не є зараз учасником виборчого процесу, щоб про це думати.
– Давайте уявимо, що є інший умовний Вакарчук…
– У нас є ті виборці, які у нас є. Треба з повагою ставитися до них. Я не політтехнолог і не хочу ним бути. Не збираюся зараз розказувати, ділити виборців.
Мені важливо, щоб всі українці були більш задоволені своїм життям, ніж сьогодні.
Я хочу робити так, щоб всім стало краще. І до всіх буду звертатися – до людей в Харкові і Львові, до старших, до молодших, до людей з вищою освітою, до людей в селах, які не закінчили університетів – до всіх. Тому що це всі наші люди, які хочуть краще жити.
У кожного з них є специфічні проблеми, але в більшості вони однакові: відсутність справедливості, рівних правил для всіх і спотворена політична культура. Ці три речі потрібно змінювати. Їх можна конвертувати для кожної категорії.
Але я не хочу мислити категоріями “молодь західної України” чи “старші люди Півдня і Сходу”. Я відмовляюся мислити такими категоріями.
– Але демократія – це процедура делегування народом своєї влади. Відповідно, будь-яка політична партія мусить на когось спиратися. Чи можна сказати, що підтримати вашу можливу політичну силу мали б люди помірковані, які хочуть змін еволюційним, а не революційним шляхом?
– Я думаю, що революція нам таки потрібна, але революція в головах. Я би якраз хотів, щоб з нами були люди, які хочуть революції в головах.
– Тільки в головах, а не на вулицях?
– Я люблю історію. Там є відповіді на багато питань, які нас сьогодні хвилюють. Важливість революцій у тому, що без них часто неможливі зміни. Якби не Революція Гідності чи Помаранчева революція, свідомість українців була би, на мою думку, менш придатною для тих справжніх змін.
Але сама по собі революція не вирішує питання, тому що насправді успіху досягають ті суспільства, які мають сталий розвиток.
Сталий розвиток і революція – це несумісні речі. Тому нам треба знаходити таку модель, коли б політичних революцій у нас не відбувалось, а революція в головах відбулася якомога швидше.
Для цього потрібні декілька шляхів. Вибори, просвітницька діяльність, освітня діяльність, роз’яснювальна робота, власний приклад.
Подивіться, все частіше ми чуємо голоси людей мистецтва, письменників, акторів. Це тільки на перший погляд здається, що воно не впливає напряму на політику.
Впливає. Просто результат неможливо поміряти на сервері ЦВК зразу.
Ми можемо багато говорити, що поки що українці не відчувають змін у кишенях, але спочатку в головах зміниться, а потім почнуться зміни в кишенях. От мій основний посил.
– В 2016 році, коли ваше ім’я з’явилося в рейтингах, вас підтримувало 15%людей. В останньому рейтингу, який вийшов до того, як ви сказали, що не підете у президенти, таких виборців лишилося 2,6%…
– Я вже казав, що мене не цікавлять рейтинги.
– Але людей, які стоять за цими відсотками, цікавили ви. А тепер вони поступово розійшлися шукати, кому делегувати свою владу. Ви не думаєте, що ви їх зрадили?
– Це питання до них, а не до мене.
– Не може бути демократії, де ви не шукаєте собі підтримки.
– Я ж ніколи не заявляв, що я збираюся йти на президентські вибори.
– Але ви ніколи і не казали, що не йдете. От у чому проблема.
– Так, але ви від мене хочете почути відповідь так, ніби я збирався (посміхається). А я вам розказую, що влада мене не цікавила, я розглядав різні можливості. Коли я зробив свій вибір, я його зробив.
– Є два види популізму. Один – коли ти обіцяєш щось нереальне: знизити ціну на газ в чотири рази. А інший – коли ти обіцяєш щось реальне, реальні зміни, але дорогою передумуєш. “Ай, ні, не піду”…
– (Холодно і твердо) Я нікому нічого не обіцяв.
Вакарчук: “Для мене інтереси держави і інтереси України завжди були на першому місці”
– Якщо ви тоді, коли з’явилися ці рейтинги, не думали йти в президенти, чому ви про це не сказали одразу? А якщо думали іти, то чому в підсумку не пішли? Між чим і чим ви обирали?
– Зрозумійте, це історія не про мене. Це про те, як зробити життя людей кращим, і про те, щоб справжні зміни в країні настали. У результаті для мене більш ефективним на даному етапі виявився той шлях, який я вибрав зараз.
– На одній із зустрічей зі студентами ви сказали, що президент – це не роль у кіно. Зрозуміло, кого ви мали на увазі. Ми не хочемо втягувати вас у якісь конфлікти, але ми зараз бачимо рівень підтримки Зеленського. Коли ви бачили свіжу соціологію, то не задумувалися, що це фактично частина ваших потенційних голосів, і тим, що ви не пішли в політику, фактично допомагаєте Зеленському?
– Я думаю, що ставлення до тих чи інших кандидатів у президенти – це питання до виборців. Моя задача зробити так, щоб виборець зробив свій вибір максимально відповідально і виважено.
– Чи пропонував вам Зеленський об’єднати зусилля і разом піти на вибори? Умовно кажучи, я йду на президентські вибори, а ми разом з тобою йдемо на парламентські. Або якось по-іншому?
– Ні. Я з ним не спілкувався вже декілька років.
– До речі, дивитеся його відеоблоги?
– Я маю багато інших справ у своєму житті.
– Ви знаєте Юлію Тимошенко і Петра Порошенка ще з помаранчевих часів…
– …не так добре, як вам здається. Ви перебільшуєте моє знання про різних людей. З більшістю кандидатів у президенти, які зараз є, я знайомий або ледве-ледве, або взагалі не знайомий.
– Коли ви зустрічаєтеся з Тимошенко, про що ви з нею можете говорити?
– Я не бачив її роки чотири.
– Ви ж бачили її на Ялтинській конференції.
– Я сказав: “Добрий день”, вона відповіла: “Добрий день”.
– Юлія Володимирівна дуже уважно слухала ваш виступ. Що ви тоді відчували? Тимошенко сиділа просто в першому ряду…
– Сказати чесно? Я не бачив, що вона там сиділа.
– У грудні Порошенко запросив вас на зустріч до Адміністрації президента. Крім виборчої реформи, що ще ви тоді обговорювали?
– Фактично більше нічого. Більшість речей стосувалися в загальному ситуації в країні, важливих справ, які зроблені, мають бути зроблені і будуть зроблені.
99% стосувалося того, як зробити справжні зміни в країні. З моєї точки зору, це була основна мета.
– Зрозуміло, чому ви туди пішли, але для чого Порошенко вас покликав?
– Це питання до нього.
– Вам не здалося, що на зустрічі він вас до чогось схиляв?
– Я не обговорюю кандидатів у президенти України.
Про зібрані стадіони, виступ у Кремлі та як побороти зіркову хворобу
– У вас майже 100% впізнаваності. Як вам вдається уникати зіркової хвороби, коли тебе всі навколо знають? Думаю, коли були молодший, то у вас точно була така проблема.
– (Дещо ніяковіє, але швидко опановує себе) Була. Ви правильно все розумієте. Зіркова хвороба – це така сама хвороба, як і всі інші. Єдиний спосіб мати від неї імунітет – це перехворіти і потім мати імунітет та вакцину на все життя.
Вакарчук: “Моя задача зробити так, щоб виборець зробив свій вибір максимально відповідально і виважено”
– Як ви боролися із зірковою хворобою?
– Перше – це надійні люди, які тебе оточують навколо. Тобто друзі, близькі, яким ти довіряєш, які можуть сказати: “Ти себе дивно поводиш, так не роби”.
Друге – це час. В “Океану Ельзи” не було раптового сплеску, коли ми прокидалися в один день знаменитими. Коли вгору йдеш поступово, то рівень кисню ніби зменшується, але ти поступово до цього звикаєш. Гірської хвороби в тебе швидко не виникне.
А третє – треба розвивати свій внутрішній світ. Дуже допомагає спілкування з цікавими людьми, читання книжок, подорожі. Чим ширше ти бачиш світ, тим менше ти зациклюєшся на собі. Тим менше ти зациклюєшся на своїй значущості, на своїй важливості.
Це якимось чином пояснює моє відношення до того, що останні рік-два відбувалося навколо мене. Я звик до того, що не в цифрах щастя і не в короткостроковому хайпі.
Я знаю, що життя довге. Що якщо ти йдеш до своєї мети, якщо ти вірний своїм принципам, то ти вийдеш з будь-яких ситуацій і в кінці кінців отримаєш те, чого ти хочеш або принаймні наблизишся до цього.
– Хто вам сказав: “Стоп, Славік, у тебе зіркова хвороба”?
– Ніхто не говорив. Фрази “Стоп, у тебе зіркова хвороба” я не чув. Але я бачив по реакції людей…
– Відверталися?
– Я не дожив до тієї ситуації, коли люди відверталися. Я, слава Богу, відчуваю людей і бачу, що може бути в той чи інший момент. Але я зробив декілька в своєму житті кроків, за які мені соромно.
За більшість з них я вже вибачився і зробив все можливе, щоб нівелювати наслідки тих кроків. Але є й такі, які до сих пір мене трошки мучать.
– Ми бачимо, чим ви зараз зайняті, але не розуміємо, чим зараз займаються інші учасники “Океану Ельзи”?
– Зараз в студії мене чекає група “Океан Ельзи”. Ми займаємося музикою, придумуємо нові пісні. От зараз прямо звідси я туди піду.
– Ви тричі зібрали “Олімпійський”. Скільки ви заробили за останній концерт?
– Я не бачу змісту про це говорити, тому що це не тема для нашої розмови. Але якщо чесно, то цифри в буквальному сенсі я й не пам’ятаю. Тут велика кількість шоу, оренда самого стадіону. Ви не уявляєте, скільки коштує…
– Ви ж не зайшли в мінус?
– Ні, ми заробляємо гроші. Я пишаюся тим, що я в Україні можу чесною працею заробити гроші, за які мені не соромно, яких не треба приховувати, з яких можу платити податки.
– Після Революції Гідності ви фактично втратили російський ринок. Як цей фактор вдарив по кишені?
– У нас було дуже багато концертів у Росії, це всі знають. Але оскільки Росія сама по собі велика і там було багато міст, куди ти їздив, то це суттєва втрата ринку.
Але, по-перше, ми зрозуміли, що у нас звільнилося більше часу і ми почали їздити в ті країни, в які раніше не їздили. Так ми побували, наприклад, в Австралії. Ми частіше почали бувати в Америці, з’їздили в ті міста, в які ми завжди хотіли поїхати, але не їздили через логістичні проблеми.
По-друге, ми почали робити повноцінний формат стадіонних концертів в Україні. І їх стало значно більше.
Я пам’ятаю, в березні 2014-го у цьому офісі у нас була нарада. На ній я сказав: “Нам треба забути російський ринок, можливо, назавжди”. Це просто було абсолютно виважене, свідоме, відповідальне рішення.
– Ви і на корпоративи не їздите в Росію?
– (Сміється) Я подібний на такого?
– Тобто немає такої суми грошей, яка змусить “Океан Ельзи” виступити у Кремлі?
– Немає.
Розмовляли – Роман Романюк, Роман Кравець, УП.
Відео – Ельдар Сарахман, УП. Фото – Дмитро Ларін, УП
Джерело: Українська правда
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
