У Шполі під проливною зливою командування, земляки і побратими вшанували помepлого в зоні ООС комбрига 1 отбр Юрія Межакова.
Кажуть, коли помиpaє хороша людина – небо плаче. Вчора, під час пoxoрон 38-річного полковника Межакова, небо захлиналося від сліз. Війна має тисячі способів відняти у людини життя, і обирає вона чомусь завжди найдорожчих…
«Воїни на війні не завжди вмирають від куль ворога. Іноді вони згорають зсередини…» – такими словами розпочав траурний мітинг у Шполі, рідному місті Героя, Головнокомандувач Збройних Сил України генерал-полковник Руслан Хомчак, і продовжив:
– Позавчора, під час виконання нами бойового завдання у складі військ операції Об’єднаних сил, смерть вирвала з наших лав полковника Юрія Межакова. Його велике любляче серце патріота України не витримало тягаря, що впав на його плечі останнім часом. Серце, в якому знаходилося місце не лише для рідних і близьких, але й для кожного бійця його бригади, для кожного змученого війною мирного мешканця прифронтових міст України, дало збій. Ми всі зараз в скорботі. Ми втратили бойового побратима, надійного друга. Справжнього офіцера. Він пройшов славний бойовий шлях: чотири роки війни начальником штаба окремої 28 бригади, з 2018-го продовжив службу у 1 танковій бригаді, яку зрештою очолив у січні 2019 року. Я особисто знав Юру з лейтенанта, це був прекрасний офіцер і чудова людина. Тяжко втрачати підлеглих, ще тяжче втрачати друзів. Але я знаю, що вам, рідним і близьким Юрія Володимировича, зараз важче за всіх: ви втратили сина. Чоловіка. Батька. Низько вклоняюся вам і щиро співчуваю… Від імені Збройних Сил України, від всіх офіцерів і генералів, солдатів і сержантів я хочу подякувати Юрію Володимировичу за вірну і віддану службу. Я хочу вручити зараз дружині Героя високу державну нагороду – Орден Богдана Хмельницького ІІ ступеню, яким був нагороджений її чоловік, командир 1 окремої танкової бригади полковник Межаков…
Багато доброго про полковника Межакова сказали його земляки. Голова Черкаської обласної державної адміністрації Роман Боднар поділився спогадами про те, як відвідував Юрія Володимировича на фронті:
– У нас з ним були гарні дружні стосунки. Приїжджаючи до нього в зону бойових дій, я захоплювався його рішучістю, високим рівнем знань, а найбільше тим, як він турбувався за кожного зі своїх бійців. Коли він виїжджав на бойові позиції, бійці дивились на нього, як на батька. Довіряли йому абсолютно, готові були виконати будь-яку поставлену ним задачу, бо знали: він добре продумує кожен крок, перш ніж віддати наказ. Вони вірили йому беззаперечно. Коли два тижні тому він зателефонував мені і сказав, що їде на день народження до матері, я зрадів, що ми зможемо побачитись, обговорити важливі питання, чимось допомогти його бригаді, як ми це робили завжди. На жаль, зустрітися довелось ось так…
Один за одним підходили до мікрофону люди, згадували ледь не кожну мить його короткого, але надзвичайно яскравого життя. Попрощатися з другом і бойовим побратимом приїхали командувач Сухопутних військ Збройних Сил України генерал-лейтенант Олександр Сирський, командувавач оперативного командування «Північ» генерал-майор Валерій Залужний, офіцери оперативного командування, командири бригад і батальонів. Не вірилось, що цього достойного офіцера більше немає з нами…
І саме в момент, коли закінчилися прощання, і під звуки Державного Гімну України над труною Героя, згідно нових військових традицій, було розгорнуто триметровий синьо-жовтий прапор нашої країни, – небо прорвалося риданнями… Дощ, який зранку накрапав дрібно над похоронною процесією, раптом перетворився на сильну зливу. Майданчик перед держадміністрацією залило потоками води; всі, хто прийшов сюди вшанувати полеглого земляка, миттю змокли до нитки – але ніхто і не подумав піти геть. Траурні заходи на честь Героя продовжились на кладовищі і тривали, аж поки глухий стукіт мокрих грудок по лакованим дошкам дубової труни не перетворився на тихий шепіт розмоклої рідної землі, що прийняла воїна в свої обійми…
Згідно нової традиції, триметровий прапор України, яким було вкрито труну, було передано сім’ї Героя на довічне зберігання. Салютна група вшанувала пам’ять славетного комбрига трикратним залпом.
– Я буду, як тато, – крізь стиснені міцно губи стиха сказав 12-річний Максим, старший син Юрія Межакова, коли повз нього, віддаючи військове вітання сім’ї Героя, крокувала прапороносна група. В його очах, так схожих на татові, палахкотіла знайомі побратимам Юрія вірність, відвага й рішучість…
За матеріалами: Прес-центр оперативного командування “Північ”
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини