«Я бачив, як убили мого батька!»: родина бійця з Ніжина про відео страти українського військовополоненого

2204

Багато хто думав, що таке буває тільки в кіно. Що людина не може спокійно стояти та гідно дивитись в обличчя смерті, роблячи останню затяжку.

Беззбройний, полонений, але вільний та незламний, як образ нашої країни. Піти на власних умовах та піти гідно. Коротеньке відео, на якому військовослужбовець ЗСУ стоїть у лісовій місцевості біля ями, промовляє останні слова «Слава Україні!», а далі лунають автоматні черги, облетіло весь світ і ще більше згуртувало його у боротьбі проти путінської нечисті. Цей боєць міг зняти шеврон і промовчати перед окупантами, які холоднокровно все знімали на камеру. І його б ніхто за те не засудив. Проте він обрав інше — честь. З нею і загинув… Уже кілька днів не можуть встановити ім’я та прізвище героя цього відео. Спочатку була інформація, що це Тимофій Шадура з Любарського району, що на Житомирщині. Сестра безвісти зниклого Тимофія Ольга розповіла, що точно впевнена: це її брат, передає видання Факти.

«Я на 100 відсотків впевнена, що це мій рідний брат. Йому було 41… Безвісти зник 3 лютого неподалік населеного пункту Залізнянське Донецької області, — сказала вона. – Там поруч Соледар, Бахмут, справжнє пекло. Але ми до останнього вірили у диво. Тепер односельчани та друзі надсилають мені це відео, пишучи, що це ж наш Тимофій. Не можуть же десятки людей помилитись».

Проте є ще одна родина, з Ніжина, яка переконана, що окупанти за слова «Слава Україні» цинічно вбили саме їхню рідну людину. Йдеться про бійця 163-го батальйону 119-ї окремої бригади територіальної оборони Ніжина Олександра Мацієвського.

«30 грудня 2022 року на околицях Соледару він і ще четверо військовослужбовців під час переміщення прийняли зустрічний бій з силами противника, що переважали. Десь о 12-й годині візуальний контакт і зв’язок з ними зникли. Прорватися до місця їхньої позиції підкріплення не змогло через безперервний мінометний обстріл та щільний вогонь зі стрілецької зброї, — повідомляє пресслужба 119-ї окремої бригади ТрО Чернігівської області. — Ми до кінця не знаємо подробиці того бою. Невідомо, хто та як загинув, невідомо, як Олександр потрапив у полон, свідків, на жаль, не лишилося, всі загинули або зникли безвісти. Щодо відео: мати Олександра, його син Михайло та військовослужбовці його підрозділу впізнали Олександра на цих кадрах. Це порушення Женевських конвенцій. А ще це підлість і їхній страх. Бо навіть у такому становищі наш воїн не злякався їх та промовив: „Слава Україні!“. На ці кадри дуже боляче дивитися, але вони не викликають в українців страху. Ні, нація стає ще рішучішою у прагненні знищити всіх ворогів і звільнити нашу землю».

За деякий час, повідомляє бригада, відбувся обмін і тіла наших героїв, що загинули у тому бою, було передано українській стороні. 14 лютого 2023 року Ніжин зміг провести в останню путь свого земляка. Без сина лишилася мати, без батька — син.

«Але буде пам’ять про те, як гідно, без щонайменшого страху українській воїн приймає свою смерть заради Батьківщини, — повідомляє пресслужба. — Народився Сашко 10 травня 1980 року у Молдові, куди за розподіленням була направлена його мати, Парасковія Михайлівна. Вона працювала технологом на Кишинівській взуттєвій фабриці. Саме там Олександр згодом закінчив середню школу та електротехнічний коледж. Потім родина повернулася до Ніжина. До лютого 2022 року Олександр працював за фахом. З першого дня повномасштабної агресії пішов до Ніжинського ТЦК та СП, але відразу не зміг потрапити до війська. Він допомагав робити укріплення, чатував на блок-посту, готував пляшки з запалювальною сумішшю і наполегливо знов звертався до збірного пункту. 11 березня його було зараховано до Ніжинського батальйону територіальної оборони. Олександр старанно вчився військової справи, його призначили снайпером. У грудні, коли батальйон збирався вирушати на схід, Олександр не сказав мамі, що він поїде у зону активних бойових дій, дуже не хотів, щоб вона хвилювалася. Коли прощався з мамою, то подякував їй за те, що вона його народила».

29 грудня боєць зателефонував мамі, це була їхня остання розмова. Після слів Сашка: «Мамо, я ніколи не здамся у полон!» — Парасковія Михайлівна зрозуміла, що син на фронті.

«Потім були важки дні, Сашко не дзвонив, його телефон не відповідав, — цитує пресслужба слова матері. — І лише ввечері 7 січня надійшло повідомлення: «Абонент знов на зв’язку». Після слів побратимів, що Сашка вже немає, життя поділилося на до й після… А потім знов випробування, впізнання рідної дитини у київському морзі, огляд кульових отворів, що обірвали життя Воїна. Мати згадує: «З появою у мережі відео загибелі бійця моє серце знов сколихнулося. Це був мій Сашко. А потім дзвінок від його сина, він зі сльозами кричав: «Я бачив, як вбили мого батька!» Мати твердо знає свого сина, та його вчинок, який побачив увесь світ, чітко його характеризує. Вона впевнена, що побратими помстяться за нього».

Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини