День народження Василя Стуса: біографія видатного українця

414

6 січня в Україні відзначають день народження одного з найвидатніших її синів – Василя Стуса. Стус міг прожити спокійне та сите життя, міг стати класиком радянської літератури, натомість обрав важкий і тернистий шлях правди та життя по совісті.

Про життя, смерть та безсмертя Василя Стуса читайте в матеріалі 24 каналу.

Біографія Василя Стуса

Василь Стус народився на Різдво – 6 січня 1938 року – на Вінничині у селянській родині, був четвертою дитиною в сім’ї. Зовсім маленьким Василь переїздить на Донбас, куди радянська влада масово заганяла у 30-і роки людей. Там колишні селяни перетворювались на робітників шахт і численних заводів. Стусів батько – Семен Дем’янович – змушений був перевезти родину до міста Сталіно (нині – Донецьк) та піти працювати на місцевий хімзавод.

В роки Другої Світової родина не змогла евакуюватися й залишилася в окупованому нацистами місті й жила у злиднях. Після війни Стусів батько отримав невеличку земельну ділянку та почав на ній зводити будинок (нині він зруйнований іншими окупантами – російьскими). Дитинство та юнацькі роки Василь Стус провів на Донеччині, тут він пережив Голодомор 1946 – 1947 років, тут він зі срібною медаллю закінчив школу.

 

Рано навчився грати на гітарі, опанував шахи, завзято грав у футбол. За що б він не брався, все в нього виходило… Він наче відчував, що життя його коротке, марно часу не губив, завжди був у роботі, – сестра Стуса Тетяна згадує про брата.

Після школи Стус поїхав до Києва – поступати на журналіста, але 16-річного юнака повернули з небес на землю. Він вступив до місцевого педінституту (нині – Донецький національний університет імені Василя Стуса). На факультет української філології (згодом – історико-філологічний факультет) Стуса зарахували без вступних іспитів.

Сестра поета Тетяна згадувала, що перед першим курсом Стус влітку працював на залізниці, щоб заробити гроші на радіолу. Василь був наймолодшим у академічній групі. Але швидко завоював авторитет серед однокурсників завдяки ерудованості та приязності. Самотужки вивчив латину, добре знав німецьку мову. Читав Гейне в оригіналі. В університеті на заняттях з німецької перекладав без словника. А відповідав завжди виключно українською. Тоді ж Василь почав писати вірші.

Стус закінчив інститут у 1959 році з червоним дипломом, після цього за розподіленням працював вчителем на Кіровоградщині, згодом 2 роки служив в армії на далекому Уралі. Після демобілізації вчителював на Донбасі, попрацював у шахті, але вирішив пов’язати життя з літературою.

На Донбасі читати українську мову в російській школі – одне недоумство. Одна усна заява батьків – і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків…Обов’язково – німецьку, французьку, англійську мови, крім рідної…. Я вважаю, що доля Донбасу – це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи. Як же можна миритися з тим особливим інтернаціоналізмом, який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже нас – за 40 мільйонів, – фрагмент листа Василя Стуса до відомого українська поета Андрія Малишка.

Перші вірші Стуса були надруковані ще у 1959 році (за підтримки Малишка), за роки служби в армії літератор зацікавився німецькою поезією, а оскільки добре знав німецьку – почав перекладати улюблених Рільке та Гете. У 1963 році Василь Стус стає літературним редактором газети “Соціалістичний Донбас”, але довго на цій посаді не затримується й за 7 місяців переїздить до Києва. У столиці тодішньої УРСР Василь Стус вступає до аспірантури Інституту літератури імені Тараса Шевченка Академії наук УРСР на спеціальність “теорія літератури”.

Шістдесятник

Молодий аспірант швидко облаштувався у Києві – він оселився у гуртожитку на околиці міста та почав творити. Незабаром світ побачила перша збірка його поезій під назвою “Круговерть”, також вийшли друком кілька наукових статей і перекладів поезій Йоганна Вольфганга фон Гете, Райнера Марія Рільке та Федеріко Гарсія Лорки. А ще кремезний, високий і гарний молодик став постійним учасником зустрічей київських інтелектуалів та місцевої богеми.

Василь Стус мав всі шанси на те, щоб бути успішним у Радянському Союзі, мав би простору квартиру, машину, дачу, премії, можливо б, став живим класиком радянської літератури. Для цього потрібно було скоритися й просто талановито нахвалювати Леніна та комуністів, нещадно карати своєю поетичною лірою бандерівців та буржуазних націоналістів, викривати капіталізм та його вірного поплічника – світовий сіонізм, славити радянську владу та незламну дружбу народів, що об’єдналися навколо мудрого російського.

Шлях простий і зрозумілий – ним змушені були пройти більшість українських літературних геніїв 20 століття – Тичина, Рильський, Остап Вишня, Сосюра, Малишко, Павличко, Бажан та багато інших. Більшість з них щиро ненавиділи радянську владу й не мали ілюзій щодо неї, бо знали правду; багато хто потайки, у щоденниках або спогадах визнавали, що мусили жити подвійним життям, боялися за себе та свої родини, все відчували серцем, але не відмовились від щедрих подачок Москви. Стус таким не був, він добре усвідомлював, що з ним буде, але не зрадив собі й не зрадив Україну.

4 вересня 1965 року 27-річний Василь Стус разом з трьома побратимами – Іваном Дзюбою, В’ячеславом Чорноволом, Юрієм Бадзьом – на прем’єрі фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” у кінотеатрі “Україна” (існує й досі, розташований в центрі Києва на вулиці Городецького) влаштували “ідеологічну диверсію” проти СРСР. Вона полягала лише в тому, що попросили людей, що зібралися в залі, встати на знак протесту проти серпневих арештів української творчої інтелігенції. Тоді встали десь 50 – 60 людей з 800, що були у залі.

Дисидент

Після цього шлях Василю Стусу до радянського літературного олімпу було закрито. Його вигнали з аспірантури й він перебивався випадковими заробітками (працював в історичному архіві, шахті, залізниці, на будівництві, в котельні та метро, навіть був інженером у конструкторському бюро Міністерства промисловості будматеріалів УРСР. Весь цей час Стус був під наглядом КДБ – спецслужби чекали слушної нагоди.

В Україні його більше не друкували – друга збірка поета “Зимові дерева” побачила світ самвидаві та згодом без згоди автора – за кордоном (у Лондоні). Радянська влада не любила Стуса й він відповідав тим самим – він не боявся про це говорити, писав відкриті листи до комуністичного керівництва держави. В них він засуджував тоталітаризм, репресії, поневолення України та викривав імперську сутність СРСР. Також Василь Стус приєднався до правозахисного руху.

У 1968 році Стус був підписантом відкритого листа до керівника СРСР Брежнєва та голови КП(б)У Підгорного – така званого “Листа 139-ти”. В ньому представники української інтелигенції вимагали припинити політичні репресії проти українців.

12 січня 1972 року у Києві та Львові заарештували 19 людей, що за давньою українською традицією зібралися на різдвяну коляду. Серед дисидентів-колядників був Василь Стус. Їх звинуватили в українському буржуазному націоналізмі та інших гріхах, зокрема – участі в заснованій Чорноволом організації “Комітет захисту прав українців”. Ці події стали прологом для розгрому українського національного руху. Нещасні отримали реальні тюремні строки, зокрема Василь Стус був покараний 5 роками колонії та 3 роками заслання.

Ув’язнення Василь Стус відбув у мордовських таборах в Магаданській області (у 1975 році він ледь не загинув – 1 серпня у нього стався прорив стінки шлунка, поету довелося робити термінову операцію просто у таборі, а потім ще одну – у Ленінграді). Після звільнення патріота залишили ще на два роки працювати на місцевій золотокопальні. У таборах Стус не припиняв писати вірші – вони згодом виходили або у “самвидаві”, або у “тамвидаві” – за кордоном.

У 1979 році Василь Стус вийшов на волю, але пробув вільним лише кілька місяців – він потрапив під хвилю так званих “олімпійських арештів” – СРСР готувався до проведення Літньої Олімпіади й зачищав інакодумців. Формальним приводом для арешту став вступ Стуса до розгромленої тоді правозахисної організації дисидентів – Української Гельсінської Спілки.

Довідався, що людей, близьких до Гельсинської групи, репресують найбрутальнішим чином… Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забрано – крихтя не потребую, – Василь Стус пояснює, чому пішов на фактичне самогубство на сторінках свого “Таборового зошиту”.

У травні 1980 року знову Василя Стуса заарештували, він відмовився від адвоката, але його призначили насильно. Ним став сумновідомий нині Віктор Медведчук. Син колишнього нацистського колаборанта на суді був другорядної й навіть декоративною фігурою, проте, зіграв у фейковому процесі свою жалюгідну роль й фактично став співучасником злочину, адже Василь Стус отримав 10-річний термін ув’язнення й на волю живим не повернувся.

Звинувачення були сміхотворні – Стусові інкримінували його листи, офіційну заяву до прокуратури з приводу арешту поета Миколи Горбаля, а також його власну творчість та усну агітацію.

Мужнього українця відправили до табору особливого режиму ВС-389/36 у Пермській області, там він мусив робити якісь незрозумілі деталі для радянських прасок та нарешті замовчати. Поки був живий – Стус не мовчав. За це пройшов через фізичне та моральне знущання, одиночну камеру, карцери, заборону творчості.

Смерть та безсмертя

4 вересня 1985 року – рівно за 20 років після знаменитого демаршу у кінотеатрі “Україна” – Василь Стус помер за досі нез’ясованих обставин. Бездиханне тіло начебто знайшли його кати у карцері, де Стус відбував чергове покарання й тримав голодування. Згідно з офіційною версією, у великого українця не витримало серце. Як припускають дослідники життя Стуса, його могли вбити хтось з обслуги.

Василеві Стусові було лише 47 років.

В той же день у тому ж таборі помер побратим Стуса Олекса Тихий. Обох поховали поблизу місця їх катування – в селі Борисово Чусовського району Пермської області. Згодом з’ясувалося, що радянська влада не задовільнилась лише смертю Василя Стуса – безслідно зникла його остання збірка – “Птах душі” – біля 300 віршів поета, а також Стусові переклади на українську Рільке та Гете.

Наприкінці 1989 року тіла Василя Стуса та Олекси Тихого були ексгумовані та повернуті до України для перепоховання. Героїв поховали на київському Байковому кладовищі. На траурну процесію тоді в центрі Києва зібрались десятки тисяч людей – з забороненими радянською владою тризубами та синьо-жовтими прапорами.

Таким чином, збулося віршоване пророцтво Василя Стуса: “Народе мій, до тебе я ще верну, і в смерті обернуся до життя“.

У 1990 році, коли СРСР доживав останні дні, Василя Стуса було реабілітовано. Посмертно. У 1991 Василь Стус посмертно отримав Шевченківську премію, а в 2005 році – високе звання Героя України.

Іменем Стуса в Україні названі вулиці, у 2016 році його ім’я отримав рідний виш – Донецький національний університет, який через чергову російську агресію змушений був залишити Донецьк, твори та життєвий шлях Стуса вивчають у школі та університетах, він є прикладом для наслідування та взірцем незламності.

Новий суд над Стусом

Навіть у Незалежній Україні, про яку так мріяв великий патріот, правду про життя та смерть Василя Стуса й досі бажають приховати представники проросійських сил на чолі з колишнім “адвокатом” поета, а нині – олігархом та кумом Путіна Віктором Медведчуком.

Саме за його сприяння було вчинено тиск на авторів кінофільму “Заборонений”, які врешті піддали його самоцензурі. Також Медведчук спробував оскаржити правду й домігся через суд заборони книги історика Вахтанга Кіпіані, в якій зібрані матеріали справи Стуса 1980 року та розкрито ганебну роль його адвоката на тому процесі.

Медведчук переміг у суді, але лише підтвердив “ефект Барбари Стрейзанд”, адже книга про його злочин та подвиг Василя Стуса отримала неймовірну рекламу та стала бестселером.

Так Василь Стус знову програв в суді, але правда знову перемогла. Для українців Василь Стус – величний герой, що пожертвував собою заради України, а Віктор Медведчук – жалюгідний пристосуванець. Такими вони й залишаться в історії.