Рік тому йшла запекла битва за Київ. Серед найгероїчніших її епізодів став розгром в селі Дмитрівка ворожої колони з 14 танків і бронетранспортерів, в якій знаходилися путінські нелюді, що вбивали, ґвалтували і грабували мирних жителів Бучі.
Наприкінці березня під час втечі з Київщини ця колона окупантів намагалася прорватись через Дмитрівку на Житомирську трасу. На її шляху стали батько й син з позивними «Дракон» і «Змій», бійці 114 окремої бригади територіальної оборони Київської області.
«Наш командир вів спостереження, я заряджав єдиний протитанковий гранатомет (РПГ), який ми мали, а мій син вибігав з тим РПГ на середину вулиці і стріляв з нього по колоні ворожої бронетехніки, що сунула на нас” — розповів про той бій «Дракон», батько «Змія», передає видання Факти.
«Один зі снарядів пролетів між нами з сином»
— Напередодні бою з танковою колоною наш підрозділ тероборони разом з ЗСУ відбив у ворога частину села Дмитрівка (Бучанський район) і далі втримував її, — розповів «ФАКТАМ» боєць «Дракон». — З дев’ятої години ранку до темноти, окупанти намагалися витіснити нас звідти: гатили з танків, а також з мінометів 82-го і 120-го калібрів. В результаті ми були змушені залишити перехрестя вулиць і укритися в підвалі одного з покинутих будинків. При цьому бійці нашого підрозділу продовжували далі спостереження за перехрестям з укриття.
Настала ніч. Але вона не надто надійно маскувала нас, бо противник використовував квадрокоптери, оснащені інфрачервоними камерами. Ми чули вгорі дзижчання коптерів. За їх допомогою росіяни бачили, де є рух людей. Але хто ці люди, вони визначити не могли, бо через російські обстріли горіли будинки, і місцеві жителі були змушені знаходитись на вулиці — селяни намагалися гасити пожежі, рятували найцінніші речі, хоча це було небезпечно.
— Тобто, ворог достеменно не знав, де ви знаходитесь?
— На щастя, не знав. З його подальших дій нам стало зрозуміло: він помилково вважає, що ми перебуваємо в декількох домах на вулиці Травневій — о шостій ранку ворог вдарив по них з гаубиць (великокаліберних гармат). Снарядами рознесло на друзки ту частину Травневої. Вона палала, через дим довкола майже нічого не було видно. Стало чутно лязкіт гусениць, гуркіт моторів — рухалась колона бронетехніки.
У нас виникла надія, що це наші йдуть на підмогу. Але коли ми почули, що один з танків вистрілив по комусь з місцевих селян, стало зрозуміли, що то ворог суне на нас. Ми прийняли рішення: готуємо РПГ (ручний протитанковий гранатомет) до бою. Він у нас був тільки один. Ми вдвох з сином під орудою взводного прийняли бій. Взводний з біноклем, лежачи біля паркану, вів спостереження. Коли перший в колоні російський танк (ведучий, командирський) наблизився до нас на відстань метрів 120−130, мій син вибіг на відкрите місце посеред вулиці, прицілився і вистрілив по ньому з гранатомета. Зробивши постріл, помчав до мене. Я зарядив РПГ, і син знову вибіг посеред вулиці, вистрелив. Потім повторили все це ще раз. В результаті за короткий проміжок часу (секунд за 40) ми зробили три постріли по командирському танку. Всі вони були влучними. Від них у танка заклинило башту — вона перестала рухатись. На той момент ми витратили заряди гранат для РПГ, які у нас були.
— Ваша атака стала для російських окупантів несподіваною?
— Так, явно, що вони її не очікували. Скоріш за все, окупанти вважали, що стрільців декілька, бо, як я вже казав, три постріли з РПГ було зроблено дуже швидко. Тут слід зауважити, що біля поверхні землі все було в диму від пожеж. Через це ворог знову ж таки помилково вирішив, що ми стріляємо з якихось горищ або з дахів чи других поверхів будинків, що знаходилися навколо нас. Адже дим на висоті дахів був не дуже густим, тому видимість звідти була краща — зручна позиція для гранатометників. Тож ворог відкрив вогонь з танкових кулеметів і гармат по дахах будівель, і розніс їх вщент. До того ж влупив по таунхаусу (багатоквартирному будинку), який знаходився позаду нас (на вулиці Шляховій). Таунхаус спалахнув.
— Я правильно зрозумів, підбитий вашим сином командирський танк ворога був вже не боєздатним і загородив дорогу всій російській колоні?
— Так, тому росіяни почали відтягувати цей танк назад. За цей час наші побратими принесли з машин, які було сховано в лісі, гранати для РПГ. Я брав ті протитанкові гранати і біг з ними вздовж 17 секцій паркану під вогнем іншого танку ворога, що зайшов нам з тилу. На щастя, я лишився цілий і неушкоджений. Ми змогли продовжити бій.
Окупанти розуміли, що їх бронетехніка, стоячи посеред вулиці, являє собою вразливу мішень. Тому танки та БТРи хутко роз’їхалися по дворах — поховалися. Потім виїздили звідти, повертали в наш бік башти, стріляли і знову ховалися. Коли той чи інший танк виповзав на вулицю, наш командир взводу, повідомляв нам про це, і тоді мій син виходив з укриття, стріляв і біг до мене. Я знову заряджав гранатомет. Стріляти випало саме «Змію», бо він молодий, а значить зоркіший та спритніший від мене, рука в нього міцніша.
Ситуація ускладнилася, коли з іншого боку — біля цвинтаря — виїхав російський танк і став бити по нас.
— Таким чином ви опинилися під перехресним вогнем?
— Саме так. Один зі снарядів влучив в «Газель», яка стояла неподалеку від нас. А інший — пролетів між нами з сином, влупив по паркану і розірвався дещо далі від нас на дорозі. Територія довкола була вся у вирвах від вибухів.
«Зараз в мене два обереги — від батька і від хрещеної»
— Важливо розуміти, що ми з моїм сином та командиром взводу були не самі — воював весь наш підрозділ, — продовжує «Дракон». — Наш побратим з позивним «Філін» взяв ручний кулемет Калашнікова (ми називаємо цю зброю «покемон»), заліг на асфальті й почав поєдинок з танком, який стріляв з боку цвинтаря.
— Щоб відвернути увагу цього танка від вас з сином?
— Передусім, щоб розбити кулями оптику, яка установлена на танку. Знищиш оптику, і екіпаж не зможе вести прицільний вогонь.
Противник направив на нас ще й піхоту — висадив в нашому тилу десант десь з 8 бійців. Їх зустрів вогнем наш побратим «Сеня»: з кулемета Дегтярьова 1936-го року випуску знищив десант.
— А що відбувалось з колоною ворожої бронетехніки?
— Вона зайшла на вулицю Олімпійську і рушила по ній в нашу сторону. Слід сказати, що разом з нашим підрозділом ще були й танкісти на трьох танках. Але екіпажі на той час ще не мали достатньо досвіду. До того ж у них було мало снарядів. І все ж вони дуже допомогли: жахнули по танку орків, який тепер очолив колону.
— Влучили?
— Ні. Але противник зрозумів: на цій вулиці проти нього не тільки піхота з РПГ — до бою приєдналися українські танки. До того ж син ще два рази вистрелив з РПГ по першому танку. Влучив по динамічному захисту, яким була вкрита броня. Танк вцілів, але динамічний захист вибухнув. Це, певно, оглушило ворожий екіпаж. Ці два крайні влучні постріли, зроблені сином, остаточно вирішили, чия візьме: замість того, щоб перти на нас, ведучий танк повернув в бік кладовища. За ним пішла вся колона. А ми тим часом дещо змінили позицію. До нас підійшли хлопці з резерву, доставили боєкомплект, в тому числі для РПГ.
— Ворожа колона вирвалась з села?
— Ні!!! Врешті решт її всю було знищено. Розповім по черзі. Той танк, що стріляв по нас з боку кладовища, добили наші танкісти — ворожа махина запалала на пагорбі. Під прикриттям диму, який йшов від неї, ми з сином та нашим побратимом «Батею» пройшли через цвинтар і наздогнали колону орків. Відкрили по ній вогонь з РПГ, підпалили дві ворожі броньовані машини піхоти (БМП).
В підсумку наш підрозділ територіальної оборони спалив в Дмитрівці три російські БМП і один танк. Решту ворожої колони накрили артилеристи ЗСУ. Це треба було зробити хоча б через те, що в тих танках та БМП знаходились нелюди, які вчинили злочини в Бучі.
Після цього бою ми ще два дні лишалися в Дмитрівці — поки не передали село військовій адміністрації та поліції.
— А що сталося з самий першим танком, в якого підклинило башту від пострілів з РПГ, зроблених вашим сином?
— Той танк не вибухнув, не загорівся — просто лишився стояти на вулиці (а його екіпаж загинув). Згодом цей танк було відремонтовано на одному з заводів і передано ЗСУ.
— Бій в Дмитрівці, певно, був у вас з сином не перший?
— Як раз ні — фактично першим в житті. До повномасштабного вторгнення ми з ним орендували квартиру в селищі Лісова Буча. В перший же день великої війни пішли записуватися добровольцями в армію. Але нам це не вдалося — через те, що ворог висадив десант на аеродромі в сусідньому Гостомелі. Тож ми попрямували пішки в Ірпінь, знайшли опорний пункт місцевої тероборони. Зброю отримали вночі з 24 на 25 лютого. Потім наш підрозділ відійшов до одного з мостів через річку Ірпінь. Там займали позиції підрозділи ЗСУ, Нацгвардії (в тому числі «Азову»). Противник двічі намагався захопити той міст. Міст відстояли, ми брали участь в його обороні. Але перший відчайдушний бій випав на нашу долю саме в Дмитрівці.
— Мама знала, що син пішов з вами на війну?
— Попервах ми їй це не говорили: сказали телефоном, що лишилися цивільними, знаходимося під окупацією, живемо в підвалі, харчуємося тим, що привозять волонтери. Після визволення Київщини ми потрапили в телевізійні сюжети. Тоді син й повідомив мамі, що ми в теробороні.
Зауважу, ми з ним не єдині в нашій 114 бригаді родичі: їх в підрозділі понад 30. До речі, на початку великої війни з Польщі приїхали воювати за Україну чоловік, який має другу групу інвалідності і його син, у якого перша (найважча) група. Оце у людей залізні воля та характер!
Декілька запитань ми поставили «Змію».
— Коли ти вибігав посеред вулиці та стріляв по танку, було страшно?
— Ні, страху не було, — каже «Змій». — Працювала підсвідомість: навів — вистрелив.
— Маєш оберіг?
— Під час бою за Дмитрівку в мене не було жодного оберега, а тепер їх два: від батька — освячений в церкві кулон з зображенням святого Миколая, а також хрестик від хрещеної.
— Чим ти займався в мирному житті?
— Я вчуся в Уманському педагогічному університеті.
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
