Як у радянському Львові народилася республіка хіпі і що з нею зараз

1967

У 70-х у Львові, на п‘ятачку між кількома центральними вулицями, існувала Республіка Святого Саду. Там збиралися львівські хіпі, слухали заборонену західну рок-музику, організовували хіпі-сейшени. 

Один з активних учасників республіки хіпі Алік Олісевич і досі живе у Львові та працює освітлювачем в Оперному театрі. Ми поговорили з ним про те, як зародився рух хіпі у місті, про супротив системі у радянські часи, а також про те, що відбувається з рухом зараз.

Про початок шляху хіпі

Коли мені було сім, від туберкульозу померла мама. Вона хворіла відтоді, як повернулася із таборів, куди разом з батьком потрапила після примусових робіт у Німеччині. Коли батько вдруге одружився, я пішов у школу-інтернат для “важких дітей”. А вже за рік втік звідти, залишивши за собою підпалений туалет в якості протесту. Там я кожного разу влаштовував істерики, коли раз на місяць приходив перукар і стриг всіх однаково.

Довге волосся стало для мене особистим символом.

Я міг по два місяці не бувати вдома, заробляти на продажі квітів і мати кошти зі здачі пляшок. У 10 років став на облік у дитячій кімнаті міліції. Тоді ж, 1968 року, від старшого товариша, з яким познайомився у військово-спортивному таборі, де збирали усіх важких підлітків на перевиховання, дізнався про рух хіпі.

З 14 років подорожував автостопом по Союзу. Після того, як у Литві Ромас Каланта [17-річний литовський націоналіст, символ литовського руху опору 1970-тих років – БЖ] вчинив акт самоспалення, ми з товаришем поїхали до столиці хіпі-руху Каунас, щоб познайомитися з однодумцями.

У Вільнюсі нас арештували й повернули до Львова під охороною начальника поїзда. Але бригадир знав, що на вокзалі нас чекатимуть, і висадив раніше. Та все ж нас вистежили, і вже тоді я потрапив під приціл КДБ. Та ця поїздка у Каунас надихнула мене вести боротьбу за свободу. Woodychild – це моя кличка у хіпі-спільноті.

Перші хіпі у Львові

Закордоном першими хіпі ставала молодь 1943-1945 років народження. В Україні вони трохи молодші, бо вся інформація просочувалася крізь залізну завісу повільно. І саме через радянську систему хіпі у Союзі перебували у більшій опозиції до влади.

Найстарший представник цього руху у Львові – Ярослав Яресько і група “Тихий омут” – стали видимими наприкінці 60-х років.

Збиралися неформали біля Домініканського собору і на Личаківському кладовищі, подалі від очей і вух КДБ.

У 1968 їх поставили на облік, виключили з лав комсомолу. А вже 1970-го був великий судовий процес. Ярослав надавав групі радикальних намірів боротьби з системою. Він не лише пасивно протистояв зовнішнім виглядом, а вирішив боротися, як західні хіпі. Разом з тим полюбляв атрибутику нацистського плану. З одного боку він носив пацифік, а з іншого – свастику.

Ярослава ув’язнили на три роки за зберігання вогнепальної зброї. Я зустрівся з ним, коли він вийшов з ув’язнення, ми поспілкувалися, але було зрозуміло, що він стоїть на радикальних позиціях, і це трохи не про хіпі.

Святий Сад

Львівські хіпі нашого покоління створили свою власну країну, республіку “Святий Сад”. Вона існувала з 1968 до 1982 року. Неформали зустрічалися у закинутому саду колишнього монастиря в центрі міста. Спочатку називалися “Республікою недоразвітих башкірів”, а тоді за ім’ям одного з натхненників Сергія “Святого” Мардакова – “Святий Сад”.

Це була гра в державність. Комсомол виховував молодь у дусі комунізму, опікувався нею, а неформали були вільнолюбними і прагнули вийти з-під їхньої опіки. І республіка була таким собі співтовариством.

Президентом “Святого саду” був Ілько Лемко [нині відомий львівський історик – БЖ], прем’єр-міністром став Сергій “Святий” Мардаков.

Мали свій девіз – “Вино, футбол, рок-н-рол”. Загальний девіз для хіпі – це “секс, наркотики і рок-н-рол”, але у нас було не так. Ми могли випити вина, грали у футбол і слухали багато музики.

Придумали свої гасла: “Срав пес на КПСС”, “Срав пес у червоній конюшині” – цілковита антирадянщина.

У Львові також була чи не єдина на Союз група мотохіпі, 5-7 мотоциклів, які їздили Радянським Союзом.

Боротьба з системою

За довге волосся і кольоровий одяг могли посадити на 10-15 діб за статтею “Хуліганство”. У джинсах не пускали ні в клуби, ні на навчання. Могли забрати у психлікарню, затримати у спецрозподільні і так до місяця тримати. Або повезти у шкірно-венерологічний диспансер закритого типу на перевірку.

Ти завжди наражався на неприємності з боку влади. Їхав автостопом і не знав, чи не посадять тебе у тюрму в іншому місті, чи доїдеш. Це було нелегко переживати і відчувати. Вони все фіксували, кожен крок.

Але цікаво, що за нас вступалися ті ж хулігани, гопніки, яким подобалася наша манера спротиву.

Вони поважали нас і також носили довге волосся в піку комсомолу. Був такий випадок 1974-1975 року, якраз вийшов хіт гурту Deep Purple “Smoke on the water”. У Голоско, бандитському районі Львова, влаштували концерт. У залі зібралося 200 людей, ми стали у коло, деякі поскидали сорочки і танцювали. Під’їхав комсомольсько-партійний загін на автобусі, побачили, яке ми там неподобство танцюємо, і хотіли нас пов’язати. То їх ті ж гопніки почали бити, автобус підпалили, і більше загони сюди не приїздили.

З 80-х років я ще займаюся правозахисною діяльністю. 20 вересня 1987 року ми організували у Львові першу політичну демонстрацію за гласність, перебудову, свободу і права людини. Це був перший такий захід в Україні. На підтримку вийшло 200 львів’ян. Ще одна акція з вимогою припинити війну в Афганістані пройшла 24 жовтня 1987, за кілька хвилин після початку нас розігнала міліція.

Музика хіпі

Тоді, в кінці 60-х у Львові лунали Deep Purple, Led Zeppelin. Платівки коштували майже середньої заробітної плати – 70 рублів. Їх переписували та розповсюджували на місцевій музичній барахолці, “Біржі меломанів”, на яку періодично робили облави. Вінілом торгувати не можна було – це вважали за спекуляцію.

З Республіки “Святого саду” починали учасники майбутніх рок-гуртів “Брати Гадюкіни” і “Лесик Band”.

Об’єднувала молодь також музика альтернативного гурту “Супер Вуйки”. Якщо інші колективи в Союзі проходили атестацію, затверджували свої тексти і називалися ВІА [вокально-інструментальний ансамбль – БЖ], то Вуйки були ще тими музичними дисидентами. Гурт мав купу фанатів. Де-не-де на стінах міста з’являлися написи “Слава Вуйкам”, “Вуйки forever”.

Перший виступ відбувся у травні 1975 в клубі в Лисиничах на околиці Львова. І ще кілька сейшенів у “Святому Саду”. Третій планували провести на Личаківському кладовищі у день пам’яті легенди року Джимі Хендрікса, але через репресії захід зірвався.

А якось “Вуйків” відправили подалі, коли до Гурзуфа, де гурт давав концерт, мав приїхати Брежнєв. Тоді дійшли чутки, що група зі Львова грає неподобство і багато довговолосих приїхало. Апаратуру погрузили в автобуси і потяги та відвезли. Хіпі також повивозили.

У 1981 музична кар’єра “Вуйків” закінчилася через погрози арешту.

Листи свободи

У 1982 році в Югославському всесвітньо відомому журналі Dzuboks надрукували мій лист “Від імені хіпі і любителів рок-музики”.

Мені вдалося передати його через західних туристів, і так світ дізнався, що в Україні також є хіпі, але наш рух вважають політичним, а учасників арештовують. Я не побоявся і вказав свою адресу, на яку стали приходити до 200 листів на день. Поштарка була бідна і все питалася, що там мені пишуть.

З приводу цього листа мене, звісно, допитували у КДБ. Нами займався капітан Рубцов, з 5 відділу КДБ, який викривав дисидентів, неформальну молодь.

За антирадянську пропаганду давали 2-3 роки в’язниці. Саме це мені й інкримінували.

І буквально по цитатах розбирали той текст, але я прямо нічого не писав, тому довести вони нічого не могли.
Перевіряли руки – а я не наркоман – це мене врятувало. Я все життя працював то монтажником сцени, то натурником. З 84-го працюю освітлювачем в Оперному театрі.

Про сучасних хіпі

“Святий Сад” існував десь до 1985, але останні три роки там все рідше зустрічалися. Натомість у 1979 році відкрилася кав’ярня “Вірменка”, вона стала другим місцем зборів однодумців нашого руху.

Багато Львівських хіпі вже відійшли, тому я збираю фотографії, нещодавно вийшов фотоальбом Peoplesbook-Hippiebook із 450 фотографіями хіпі, починаючи з 60-х років.

Людина зараз має велику спокусу: дорогі автомобілі, вілли, гроші. Вони як папуги. Ця гонитва вбила все людське. Але насправді нам багато не треба.

Можливо, я не в часі народився. Відчуваю себе інопланетянином. Більш як половина моїх однолітків повмирали, або стали буркотливими дідуганами. І в них нема тої радості пізнання світу.

Для мене спілкування і подорожі – замість наркотиків і алкоголю. І своїм способом життя я, можливо, і здобув повагу й авторитет багатьох людей, незалежно від їхніх поглядів. Всі не можуть бути однаковими, і у тому є цінність, що ми всі різні. Головне, щоб та різність була гарною і не агресивною.

Фото: з архіву Аліка Олісевича. Свої спогади Алік виклав у книзі “Революція квітів”.

Джерело: Б.Ж.

Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини