Розкажу про ще один подвиг мого загиблого побратима Олега Собченка, а в кінці буде важливе прохання.
Про це пише Ігор Луценко в блозі Оbozrevatel
На початку великої війни позиції наші проходили по південному березі ріки Ірпінь, по краю лісу, котрий дивився на село Демидів.
Між лісом і селом був великий луг, по якому, власне, Ірпінь і тече в сторону Київського водосховища.
Наприкінці лютого земля на лузі була вогкою. І у першу ніч вторгнення на цьому лузі застрягло три бронемашини. Дві наші “Варти” і БРДМ росіян.
Одна “Варта” застрягла, друга стала її витягувати, і теж застрягла. В кінці-кінців, обидві кинули. Кажуть, тоді був бій, з нашої сторони були втрати.
“Варти” стояли ближче до наших позицій. У один із вечорів Олег туди злазив, і повернувся з смачною сухою ковбасою. Виявилося, що у бронеавтівках повно добра двох видів. Перший – це суха ковбаса вищого ґатунку. Ми нею харчувалися ще довго після того: смачно, але не корисно. Другий – це… протитанкові ракети “Стугни”.
“Стугна” – гордість українського ВПК, багато в чому це кращий комплекс, ніж оспівані Джавеліни і тим більше НЛАВи. Стріляє на понад 5 км (є версія з більшою дальністю ураження), має систему дистанційного керування: ракету можна поставити на пускову установку, витягнути 50 метрів кабелю і сховатися в укритті.
Це набагато безпечніше для стрільця, ніж Джавелін, котрий треба пускати з плеча, висовуючись із-за перешкоди.
До речі, нашого оператора “Стугни” на тій позиції атакував, на секундочку, російський літак, ударив із гармати. Так той боєць лишився живий і неушкоджений, бо пускову поставив на дорозі, а сам сидів у окопі поруч у лісі. Ліс, щоправда, зрізало, як косою.
Так от, там, у “Вартах”, було повнісінько “Стугн”. Печера розбійників з казки про Алі-Бабу. По-перше, тоді (як і зараз) такі протитанкові комплекси – дефіцит.
По-друге, їх там було понад один чи два десятки, там були пускові установки, там був дорогоцінний нічний тепловізор, котрий бачить кілометрів на 5, вартістю, щонайменше, тисяч 100 доларів.
Це смертельне для росіян начиння кілька днів лежало під носом у ворога, про нього ні ворог, ні ми не знали. Рівень річки піднімався, машини через деякий час мали піти під воду. Власне, пізніше так і сталося, але їх вміст вдалося порятувати.
Олег, з його хазяйновитою натурою, виграв цей джек-пот вартістю понад мільйон доларів. Якщо рахувати у експортних цінах, а якщо у потрібності ракет у той момент для оборони Києва – то сміливо можна було б множити на 10.
***
Спини у нас з Олегом були не те щоб в гарному стані, щоб носити важкі ракети. Тож окремою операцією було умовити солдат піти разом у небезпечну сіру зону, розвантажити ”Варти”, під ризиком обстрілів і вибуху цих небезпечних артефактів. Якщо б прилетіла міна, чи навіть випадкова куля, і тоді б детонація цих боєприпасів стерла б у порошок людей і машини.
Спрацювала харизма. Олега завжди сприймали як досвідченого військового, у званні не менше офіцера, хоча ми були прості “старші солдати” – вогнеметники. У нього була особлива постава, якась козацька хвацькість і одночасно акуратність та стиль навіть у польовому одязі. Підсвідомо бійці бачили у ньому лідера.
Тож хлопці з 72 наповнилися відвагою і колективно забрали з небезпечного лугу “Стугни”.
Далі я знайшов протитанкістів, котрі приїхали і взяли ракети в роботу, і досягли, як кажуть, непоганих результатів.
***
Це була історія, а тепер прохання. Олег значну частину свого активістського життя потратив на захист річки Рось. Він виріс на ній, він любив рибалити. Мені він показував мальовничі її місця – і дійсно я все зрозумів, таку красу не можна не кохати і не можна не захищати.
Зараз ті негідники, котрі нищать річку, найімовірніше десь ховаються від воєнкомату, а Олег – лежить у могилі у Корсуні.
Товариші Олега по боротьбі створили петицію на захист річки, щоб привернути увагу.
Там треба БАГАТО підписів. Будь ласка, візьміть участь. Дякую!
Думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди.