Столиця відзначає день народження. За свою тисячолітню історію місто побачило чимало. У різний час Києвом правили Рюриковичі, татари, литовці, поляки. Але все одно місто залишилося істинно українським.
Шарм вулиць, затишок двориків і навіть цар-балкони роблять Київ неповторним. Багата історія залишила для нас численні пам’ятники архітектури, культури та природи, – пише Оbozrevatel.
Редакція пропонує прогулятися вулицями Києва й порівняти, як змінилася столиця за більш ніж сто років. Для цього ми взяли старовинні листівки й повторили їхні сюжети. Скажемо відразу, XX століття сильно вплинуло на вигляд міста, але не позначилося на його колориті.
Михайло Булгаков писав: “Ех, Київ-місто! Краса!.. Ось так Лавра палає на горах, а Дніпро, невимовний світло! Трави! Сіном пахне! Схили! Доли!..” Цей неймовірний образ зберігся до наших часів. Вирушаємо в прогулянку минулим і порівнюємо з нинішніми часами.
Царя змінив Кобзар
Улюблений киянами і гостями міста парк імені Тараса Шевченка прикрашає чудовий бронзовий пам’ятник українському Кобзареві. А раніше на його місці стояв монумент, присвячений реакційному царю Миколі I, в народі його називали “Палкін”. Саме він заснував університет Святого Володимира, який нині має ім’я Тараса Шевченка.
Однак самого Кобзаря цар не злюбив і відправив на заслання. Сам імператор помер у муках на похідному ліжку в 1855 році, в розпал російсько-турецької війни. А Шевченко прожив ще 6 років і вже здобув популярність серед інтелігенції та простого народу за свій талант і щирість.
Та все ж у кінці ХІХ століття в столиці вирішили встановити пам’ятник не видатному поету, а царю. На знак подяки за його внесок у розвиток Києва. Велетенський монумент відкрили в 1896 році. Але доля зіграла з ним злий жарт.
У 1917 році подув вітер революційних змін, і пам’ятник вирішили знести. Це сталося в 1920-му. Спочатку розбили скульптуру царя, а через 18 років і величезний постамент. З 1939 року на його місці стоїть вдумливий Кобзар дивиться в бік університету. А чудовий парк досі живий і радує відвідувачів неймовірною атмосферою – навколо старовинні будівлі й ніяких висоток!
Латинський квартал у 1930-х роках із трамваєм і без
Перейшовши дорогу від парку Шевченка, впираємося в монументальний ансамбль КНУ. Суворі будівлі в стилі класицизму разом із Будинком учителя, Президією НАН України, “жовтим” корпусом формують так званий латинський квартал, тобто район науки. Ансамбль КНУ імені Тараса Шевченка один із небагатьох, який дійшов до нашого часу і не зіпсований хаотичною забудовою.
На листівці 30-х років бачимо будівлю бібліотеки університету, в якому нині Інститут рукопису Національної бібліотеки імені Вернадського. Володимирською вулицею їде трамвай дореволюційного випуску, біля самого університету ростуть молоді дерева. А в парку Шевченка тополі. Ще немає будівлі нинішньої бібліотеки імені Максимовича, яку побудували пізніше, в 1938-40-х роках для гуманітарного факультету університету.
Знімок для листівки був зроблений зі знаменитого будинку Мороза на перетині вулиць Льва Толстого та Володимирської. Трамвая тут більше немає, як і старовинних ліхтарів. Але ансамбль КНУ імені Тараса Шевченка зберігся, попри величезні руйнування за часів Другої світової війни.
За це варто подякувати архітектору Павлу Альошину, який відстояв питання відбудови ансамблю і зробив це в короткі терміни. Непогано було б поставити талановитому архітекторові пам’ятник.
Прекрасна Либідь, залита в бетон
На листівці початку XX століття ми бачимо прекрасну вузьку річку Либідь – праву притоку Дніпра.
Водойма відома в історичних документах із Х століття. У літописі під 968 роком написано: “не бяше лзъ коня напоити на Лыбиди”. У стародавні часи це була повноводна ріка з чудовою рибою. На луках біля літописної водойми пасли худобу, а на мальовничих струмках, що впадають у Либідь, люди прали одяг і купалися.
У XX столітті цій екосистемі дуже не пощастило. Один із символів міста закували в колектор, а також влаштували тут стоки з різних підприємств. Тепер Либідь важко назвати річкою, але шанси на її порятунок все ж є. І коли-небудь вона стане повноводною і чистою.
Розворот трамвая біля Андріївського узвозу
Андріївський узвіз – безсумнівно одне з найкрасивіших місць України. Тут стоїть прекрасна Андріївська церква, зведена в XVIII столітті за імператриці Єлизавети Петрівни. Шедевр растреллівського бароко “нависає” над Подолом і підкреслює красу і святість столиці нашої країни. Раніше біля церкви була кінцева зупинка трамвая, до речі, першого в Російській імперії. На старій фотографії бачимо афішні тумби та дерев’яні опори ліхтарів.
Знімок зроблений із території біля нинішньої школи №25. Згодом трамвай прибрали, зникли й афішні будки, і старовинні ліхтарі. У 2010-х роках на Андріївському узвозі поклали нову бруківку, а територію біля церкви обставили кіосками, в яких продавалися дивні сувеніри. Якісь шапки-вушанки та матрьошки. На щастя, кілька років тому цей жах прибрали, а цього року відкрили затишний скверик.
Володимир Великий і задніпровські далі
Володимирська гірка – найпопулярніший парк столиці. Розташований на декількох терасах, він захоплює прекрасними панорамами міста і пам’ятником князю Володимиру Святославовичу, який хрестив Київську Русь. Його відкрили в 1853 році і це – найстаріший скульптурний монумент столиці. Величезний пам’ятник прикрашає Київ уже 168 років! І йому, і парку пощастило. Вони збереглися до наших днів.
За радянських часів не зрізали навіть хрест, який у руці тримає великий князь. Хоча такі плани в безумців були. Згідно з легендою, під пам’ятником приховано скарби. Хтозна, може, так і є.
Ймовірно, геніальна пісня “Києве, мій!” народилася саме в цьому чудовому місці. Гуляючи алеями парку, дивуєшся красою київської природи й прекрасними панорамами Подолу і лівобережної частини міста. А в 1960-ті роки, коли був створений гімн Києва, на лівому березі майже нічого не було.
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
