Чекісти ганялися за Шухевичем рекордний термін.Жоден із керівників антикомуністичного підпілля не очолював його шість із половиною років поспіль. “Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах” — цей вибір у боротьбі із системою зробив Шухевич 5 березня 1950 року
Зранку 5 березня 1950 року емґебісти оточили будинок учительки Наталки Хробак у Білогорщі та ще чотири будинки, у яких, за припущеннями чекістів, міг переховуватися Роман Шухевич, Головний Командир УПА. Для оточення зібрали більше семиста бійців внутрішніх військ, пише Історична правда.
Одним з будинків був саме той, де і справді перебував генерал. Мешканців розбудив стукіт у двері. Зв’язкова Галина Дидик підійшла до дверей і побачила кількох озброєних, з готовою для пострілу зброєю чоловіків.
Галина відчинила, розраховуючи, що за той час, поки допитуватимуть її чи проводитимуть обшук, командир зможе вирватися. Емґебісти вивели її на другий поверх, посадили на стілець і, притримуючи, почали допитувати, хто ще є у хаті. Галина голосно, криком відповідала, сигналячи таким чином тривогу. На той час командир уже встиг заховатися.
Схованка мала ту перевагу, що в ній було добре чути, що діялося ззовні. Зі звуків командир зрозумів: єдиний шанс уціліти – хоч і мінімальний – це прориватися. І він пішов у свій останній бій…
В офіційному звіті записали, що вбив командира один з сержантів, які оточили будинок. Хоча насправді останню кулю Провідник випустив у себе сам – у наглухо оточеному домі в нього не було шансів… Але здаватися живим він не хотів і не міг.
Спочатку з-за перегородки з-під сходів пролунали постріли. Потім вискочив худорлявий невисокий рухливий чоловік. Зав’язалася перестрілка, в результаті якої загинув майор держбезпеки Ровенко. При спробі прорватися Шухевич зіткнувся з підполковником Фокіним, який вистрелив і, вірогідно, поранив повстанця.
Таким був розв’язок фінального епізоду однієї з драм детективу, який розпочався ще влітку–восени 1944 року. До цього Головний командир УПА неодноразово вислизав з рук чекістів: у 1944, 1946, 1947, 1948 роках…
Уперше чутки про загибель Головного командира поповзли у 1945 році – вороги запідозрили, що Шухевич загинув на Волині під час облави.
Наступна така інформація з’явилася восени 1947 року. 10 вересня того року в Станимирському лісі біля Глинян було відкрито криївку, де переховувалося п’ятеро повстанців. Під час захоплення криївки усіх було вбито. У одному “впізнали” Романа Шухевича.
Для перевірки даних фотографію вбитого показали тим, хто його добре знав: колишньому членові Проводу Степанякові, колишньому охоронцеві, дружині Наталії, ще кільком людям з близького оточення командира, які перебували на той час в руках НКВД.
Усі вони заявили, що хоча людина з фотографії справді подібна на Шухевича, все ж не настільки, щоб напевно стверджувати, що це саме він. Наталя Шухевич категорично заперечила, що вбитий саме її чоловік.
Чекісти інколи втрачали слід, інколи знову натрапляли на нього.
“До осені 1948 року переховувався у керівника Львівського крайового проводу ОУН “Федора”, потім відбув до колишнього керівника крайового Проводу ОУН “Захід – Карпати” у Перегінський район Станіславської області, звідки повернувся до Львова і взимку переховувався на невідомих органам МҐБ явочних квартирах…” — ось що писалося у довідці про вірогідне місце перебування розшукуваного.
За даними тих же органів, увесь теплий період 1949 року командир перебував в Ілівському лісі на Миколаївщині.
На зиму 1949—1950 року Роман Шухевич подався у село Білогорща біля Львова. “Хата” (так в УПА називали конспіративні квартири) у Білогорщі була підготовлена ще 1947 року, а перебралися туди після провалу підпільної квартири у Грімному.
Провідник ОУН у Городоцькому районі “Юрко” сконтактував зв’язкових Романа Шухевича з господинею будинку у центрі села Нусею Конюшик.
Там “легалізувалася” Галина Дидик у ролі домашньої робітниці у домі вчительки. Будівля мала два поверхи – внизу були кухня та кімната, де вчителька приймала гостей, а на другому поверсі, де містилася спальня і ще одна чи дві кімнати, могли спокійно перебувати підпільники.
У будинку, як і повсюди, де осідав командир, влаштували криївку — під сходами на другий поверх. У разі небезпеки там ховали все небезпечне і самого квартиранта, якщо він був у домі.
Про цю криївку знали дві зв’язкові Романа Шухевича — Галина Дидик, яка постійно перебувала в будинку, та Дарія Гусяк, яка свого часу допомагала в організації цього схову, але навідувалась тільки іноді.
На той час Дарка вже була на обліку в органів, які знали про її справжню роль у підпіллі, тож у випадку арешту, згідно з правилами конспірації, всі мешканці мали негайно покинути будинок.
Але оскільки Дарка не була “прив’язана” до хати постійним конспіративним зв’язком, було вкрай мало шансів вчасно дізнатися про ув’язнення.
Як виявилося пізніше, саме ця обставина і спричинила трагічну розв’язку. У перший день березня 1950 року Дарка Гусяк з’явилася в Білогорщі і розповіла, що багатьох з її знайомих, і матір також, арештовано, а сама вона під постійним спостереженням.
Командир наказав Дарці негайно виїхати зі Львова. Але перед тим вона мала залагодити ще одну справу й розповісти про результати “Анні” — Галині Дидик. Через день, у п’ятницю, планувалася зустріч двох зв’язкових. “Дарка” на неї не прийшла, що могло означати найгірше.
Треба було негайно відходити на одну із запасних квартир — тільки у Львові їх було дві.
Командир відправив обох своїх охоронців перевірити надійність кожної. Сам перехід планувався у ніч на неділю, 5 березня. А поки Шухевич залишився з однією зв’язковою.
“Дарку” ж 2 березня і справді заарештували (це сталося у Львові на вул. Київській).
Два наступні дні під час допиту вона вперто мовчала. Чекісти знали, що у них в запасі лічені дні, тому вдалися до провокації — до виснаженої катуваннями зв’язкової підселили начебто таку ж саму понівечену ув’язнену.
Та завела в камері звичайну розмову — хто, звідки, за що, що питали…. Розповіла, що її заарештували чи то за зайве слово, чи то за “не такі” знайомства, а тепер, мовляв, родичі приносять їй передачі, а вона через них має контакт із зовнішнім світом і може переказувати різні відомості.
Увечері в суботу адреса квартири була вже в руках працівників МҐБ. У цей час охоронці, мабуть, були на зворотному шляху після перевірки схованок. А чекісти спішно готували операцію. Рахунок пішов на години…
Передати “на волю” інформацію про свій арешт і пересторогу чимшвидше втікати для “Дарки” було найпершим пріоритетом. Зрештою, вона зважується — пише на клаптику паперу коротку записку і просить передати її Наталці Хробак у село Білогорщу. Наталка мала передати записку сестрі.
Керівництво МҐБ вимагало захопити командира живим. Роман Шухевич, навіть в ситуації очевидної безвиході, зумів укотре – і на цей раз безнадійно – поламати чекістські плани щодо себе. Наче у помсту за це, чекісти так заховали його могилу, що її шукають і досі…
Історія загибелі Головного командира, переказана вище, неодноразово описувалася як у наукових працях, так і в популярних текстах. Але “за кадром” залишається чимало цікавих обставин.
Найпершим з таких “притемнених” фактів є той, що чекісти ганялися за Шухевичем рекордний термін. Жоден з керівників антикомуністичного підпілля не очолював його 6 з половиною років поспіль.
Генерал Леопольд Окуліцький керував польським підпіллям з 1944 до 1946 року, лідер литовських “лісових братів” керував ними 5 з половиною років, не довшим був “стаж” у лідерів підпілля Латвії та Естонії.
Створена Романом Шухевичем підпільна система не обмежувалася традиційним військово-підпільним виміром. Не обмежувалася медичною та інформаційною службою — звичними “супутниками” партизанської армії. Існували підпільна преса та книговидання, шкільництво, правова система, діяв підпільний парламент і чітка управлінська структура.
Роман Шухевич створив паралельну радянській владі структуру і керував нею рекордний термін.Це при тому, що постать керівника у підпільній структурі є ключовою, його загибель — завжди важка втрата для всього руху: часто його вже немає ким замінити, а можливі потрясіння, пов’язані зі зміною керівництва, можуть стати фатальними.
Але кероване Романом Шухевичем українське антикомуністичне підпілля без особливих потрясінь пережило зміну керівника – ним став Василь Кук.
Полон останнього і справді став фатальним для визвольного руху як цілісної структури, але не через ґанджі у організації, а банально через нестачу сил. На той час уже були вичерпані людські ресурси та надійно перекриті канали постачання.
5 березня 1950 року Україна втратила не тільки обдарованого військовика і одного з видатних представників того покоління. Втратила передусім керівника дуже високого класу.
Настільки високого, що поєднував у собі одразу кілька іпостасей керівника як соціальної ролі – командир, адміністратор, лідер, візіонер і багато інших. І він міг проявляти ці якості у найрізноманітніших сферах – військовій, дипломатичній, бізнесовій.
Підтвердження цього – той факт, що створена ним “підпільна держава” існувала у всій повноті власної структури і функцій майже десятиліття в умовах винятково сильного тиску. Якби Україна здобула незалежність ще тоді, він мав усі шанси стати для українців тим, чим для турків є Ататюрк, для поляків – Пілсудський, для французів – де Голль.
Бо якщо свобода виборюється ціною загибелі тих, хто не дозволить змарнувати це скарб – ситуація перестає бути такою однозначною. Але щоб не заплутатися у спокусі релятивізму, варто пригадати, з яким ворогом мав справу Шухевич.
Це саме “якби” стає джерелом багатьох важливих і складних запитань. Чи не даремна жертва? Чи тільки цей шлях був єдиним для незалежності? Тут не обмежишся тільки аргументом про те, що свобода – такий скарб, заради якого жодні жертви не завеликі.
Радянська влада діяла за принципом: “Якщо ворог не здається – його знищують. Якщо здається — теж знищують”. Тоталітаризм за своєю природою не визнає жодної альтернативи.
Тому “совєти” зосередили у своїх руках всі можливі економічні та фінансові ресурси, тому наводнили країну “стукачами”, тому запровадили жорстокий терористичний режим, тому тримали народ “у чорному тілі”, добиваючись фокусування усіх його інтересів навколо хліба насущного, тому репресіями вибивали не те що непокору, а елементарну здатність користуватися власним глуздом і досвідом.
У такій системі просто залишитися людиною уже межувало з героїзмом і вимагало постійної боротьби з собою.
“Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах” — цей вибір у боротьбі із системою зробив Шухевич 5 березня 1950 року. І зберіг не тільки себе, а й створену ним мережу, яка пережила фізичну смерть свого провідника у бою, але чи пережила б, якби перебування його у полоні стала б ґрунтом для різноманітних провокацій?
У хід пішли б не тільки чутки та провокативні заклики вийти “з лісу” для тих, хто залишився, начеб від імені Командира УПА, а й значно серйозніші прийоми.
І наслідки їхнього застосування не тільки для підпілля, а й для українців у цілому були б непередбачувані. Керуючись такою логікою, стає важко розрізнити героїзм і прагматичний розрахунок.
У протиборстві з тоталітарною системою героїзмом інколи стає звичайне “ні”: адже зворотною стороною потужності системи є крихкість хитромудрих планів. Планів, які того ранку зірвали одним пострілом…
Цей текст створено на основі книги Олесі Ісаюк “Роман Шухевич”.
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
