Козаки – це гримуча суміш войовничості й волелюбності. Чимало з них гнули спину на панських полях, аби вже незабаром створити справжній оазис свободи.
Як розповідає 24 Канал, секрет їхнього успіху тримається на трьох китах: фізична досконалість, кодекс честі та доблесне керівництво.
Потрапивши на Січ, ніхто не отримував розписаних правил поведінки. Їх передавали усно і це перше чим приголомшували новачків.
За вбивство побратима винного кидали у вириту яму, зверху ставили труну із жертвою й обох засипали землею. Спаде комусь на думку хильнути хмільного під час морського походу – в ту ж мить опинявся за бортом.
Коли на території Січі хтось знаходив загублену річ, то прив’язував її на три дні до стовпа, доки її не забере власник. Якщо річ і далі там висіла, то козак мав повне право її забрати. Але якщо він просто вирішить вкрасти, то вже його прив’язували на три дні до стовпа, а кожен перехожий зобов’язувався відгамселити негідника палицею.
Утім така жорстокість мирно співіснувала з цілком демократичним ладом. Жодних самовільних рішень гетьмана – тільки загальні збори й голосування шапками. За яке питання їх злетить угору більше, те й ухвалять.
Головна вимога до козаків – тримати себе в бездоганній формі. Військовий вишкіл переривався лише на час походу. Новачкам так пояснювали фізичний мінімум, яким повинен володіти козак: на коні реп’яхом сидіти, шаблею рубати й відбиватися, з рушниці гострозоро стріляти.
Щовесни над дніпровськими порогами козаки влаштовували змагання з веслування поперек бурхливої річки. Найвправнішим вважали того, хто приведе свій човен точно навпроти місця старту.
Якось мандрівник з Італії Альберто Віміт заїхав на Січ поглянути на устрій козаків. Декілька днів перебування серед українців і він захоплено написав у своєму щоденнику, що ця “республіка може уподібнюватись спартанській, а козаки можуть змагатися зі спартанцями за суворістю свого виховання”
Не дивно, що в 17 столітті запорізькі козаки були військом, з яким рахувалась і Європа і Близький схід.