В останній третині ХІХ ст. не було у світі транспорту моднішого за велосипед. Циклісти плуталися під ногами, збивали перехожих, ламаючи свої пекельні машини на частини (тоді багато велосипедів були ще з дерева). Народ ставився до них із часткою скепсису та роздратування. Навіть анекдот з’явився: було у батька три сини: двоє розумних, а третій — велосипедист.
1864 року ліонські промисловці брати Олів’є разом із каретним інженером П’єром Мішо і майстром дитячих візочків П’єром Лалманом почали випускати велосипеди в промислових масштабах, попередньо встигнувши отримати за своє творіння золоту медаль на виставці в Парижі. Саме з Парижа 1867-го Міхал Мрозовський і привіз до Львова перший велосипед.
Дерев’яний велосипед був дорогим, він коштував 600 франків. На ці гроші у французькій столиці можна було харчуватися півтора року — середня зарплата робітників тоді становила близько 4 франки на день. Дорогуща покупка пана Міхала не потішила. Їздити на велосипеді він так і не навчився, постійно падав, тому подарував транспорт спортивному товариству «Сокіл».
Першим велосипедистом Галичини став у квітні 1867 року один із «соколят» Пшибилінський. Його поява на львівських вулицях викликала великий ажіотаж. Наступного року молодик попросив знайомого коваля виготовити копію велосипеда, тож по Львову їздило вже двоє біциклістів. Третім став слюсар Мітше.
1886-го було створено Львівський клуб циклістів. При ресторані в парку Високий Замок тоді ж механік Іваницький відкрив перший у місті прокат велосипедів. 1892-го в клубі налічувалося вже 236 учасників. А 6 травня 1893 року ще один механік, Олександр Заячковський, відкрив на вулиці Коперника першу ремонтну майстерню для велосипедів. Незабаром львівський легкоатлетичний стадіон був оперезаний 400-метровим велосипедним треком, що довгі роки вважався найкращим.
Мода на велосипеди змінювала місто. Так, побудований 1897-го на вул. Академічній будинок інженера Кароля Ріхтманна-Рудневського був відразу спроектований із приміщеннями для веломашин на першому поверсі. А при Крайовому банку Галичини відкрили перший в історії Львова велопаркінг.
Біциклістів на вулицях стало так багато, що поліція після узгодження з магістратом 10 серпня 1898 року видала «Правила їзди на колесах на території міста Львова». Так, велосипедистів визнали повноправними учасниками дорожнього руху.
Велосипедна лихоманка
Біциклістський клуб діяв при «Львівській політехніці», масовим був і відділ при спортивному товаристві «Сокіл». 1893 року він налічував майже сотню учасників. Велосипеди підкорили всі значущі міста, і в багатьох із них при відділеннях «Сокола» створювалися товариства циклістів.
У Тернополі Гурток любителів спорту запрацював 1893-го, він нараховував 26 учасників. Відкрив його творець аналогічної організації при львівському «Соколі» — Казимир Хеммерлінг, ініціатор одного з перших у Галичині велосипедних журналів «Колесо».
У Дрогобичі 12 місцевих велосипедистів об’єдналися 1894-го, того ж року 23 члени налічував відділ велосипедистів при коломийському «Соколі». При ньому працювала школа їзди на велосипедах. У Чорткові був найскромніший клуб — лише п’ятеро учасників.
Наприкінці ХІХ ст., коли походження і навіть професію першого зустрічного було легко визначити по одягу, своєрідна уніформа з’явилася й у біциклістів. Вони носили вовняні або фланелеві костюми, легкі вовняні шапочки з козирками, трикотажні сорочки та високі гетри. Штани часто внизу застібалися на ґудзики — щоб тканина не потрапляла в зірочку. У 1910-ті рр. місце «біцикла» займає «ровер». Багато львів’ян і досі називають велосипеди за іменем англійської фірми, чиї вироби століття тому користувалися в Західній Україні популярністю.
Літературна підтримка
На початку ХХ ст. на один автомобіль у наших землях припадало 50 велосипедів. Популярність породила хвилю спеціалізованої літератури. Такий собі професор Лорен видав книгу «Гігієна циклістів». Видавалися плани міст із правилами вуличного руху в них, а 1894-го у Львові вийшов тоненький, але багато ілюстрований «Підручник для велосипедистів» авторства згаданого Хеммерлінга та Віктора Бергера. Останній тримав на вул. Академічній велосипедну крамницю і спонсорував видання підручника.
З’являлися спеціальні путівники для велосипедистів і нариси про подорожі на двох колесах. Піонером і тут був Хеммерлінг зі своїм календарем-путівником по Галичині, який вийшов 1895 року в друкарні Голлоба. У львівській друкарні Піллера 1898-го була видана книжечка Ярослава Пеньонжика «Львів — Кам’янець-Подільський. Нотатки з подорожі цикліста». Однак автор шахраював: зі Львова до Ворохти він доїхав потягом і лише звідти пересів на велосипед.
Циклодром для футболістів
Львівський 400-метровий «тор» був не єдиним на українських землях. Для велосипедних перегонів у багатьох містах влаштовувалися спеціальні майданчики зі штучно створеними віражами. 1887 року відбулися перші змагання циклістів із багатьох міст Російської імперії на одеському циклодромі. Одеське товариство велосипедистів-аматорів налічувало в 1890-х близько 400 осіб — і могло похвалитися критим велотреком для тренувань у зимову пору. З 1892-го в одеських велоперегонах дозволили брати участь жінкам.
Був побудований циклодром і в Маріуполі. Ще наприкінці ХІХ ст., коли велосипеди називали тут циклопедами. Тепер це — стадіон «Азовець». 1911 року гонки були змішаними — велосипедно-моторними. У них взяло участь 11 спортсменів. Дерев’яні трибуни нечасто були заповнені повністю, іноді простоював і сам циклодром. Тоді його орендували англійські матроси для ігор у футбол. Так маріупольці познайомилися з новою для себе грою і захворіли нею. Незабаром у місті з’явилися власні футбольні команди.
Велопробіг по бездоріжжю
Життя велосипедистів початку ХХ ст. затьмарювала необхідність отримувати своєрідні права і знаки на своїх залізних коней. 1904-го Дума запровадила податок на велосипеди. Газета «Донецкая жизнь» від 18 квітня 1914 року повідомляла, що в луганській міській управі готують дозвільні свідоцтва на право їзди на велосипедах містом. 1913-го в Луганську налічувалося близько 400 велосипедистів.
Міські управи вимагали, щоб весь двоколісний транспорт мав власні знаки. Бляшанки з номерами отримували щорічно, сплативши за це півтора рубля спеціального велосипедного податку. Тих же, хто продовжував їздити зі старими знаками, ловила поліція.
Проте біциклістів це не зупиняло. Їх мало що могло зупинити — навіть нерівні бруківки та жахливі дороги. У травні 1901 року мандрівник Савицький прибув до Києва з Москви, подолавши шлях на велосипеді за вісім днів, не злазячи з біцикла по 12 годин на добу. На зорі ХХ ст. це була подія, про яку галасувало безліч газет.
Уже в перші роки ХХ ст. стали дуже популярними міжміські перегони та чемпіонати. 3 червня 1912-го севастопольський гурток любителів спорту влаштував першість Криму. У ній узяли участь 12 спортсменів, але до фінішу доїхали тільки семеро.
Популярними були і тривалі велосипедні екскурсії. Наприклад, Сімферопольське гімнастичне товариство в квітні 1913 року влаштувало велопоїздки з Сімферополя через Севастополь до Байдарських воріт і Ялти з відвідинами Нікітського ботанічного саду і Массандри та підйомом на Ай-Петрі й Учан-Су.
Пошта також уважно стежила за прогресом — уже 1901-го в Російській імперії на велосипеди посадили листонош. Для цього при поштових відділеннях влаштовували тренування для працівників.
Фото з відкритих джерел
Джерело: Кореспондент
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
