Місто Лева таємниче, оповите різними казками, байками і… легендами, яких часто-густо навіть самі львів’яни не знають. Хто б міг подумати, що Львів мав своїх Ромео і Джульєтту, тут неодноразово змагалися за жіноче серце, влаштовуючи тижневі облоги, а ще тут чимало розповідей про скарби, золоті дукати, маєтки, не бракує історій і про диваків. Легенди ходять і про далеке минуле, і про зовсім недавні часи. Та, напевно, у кожній легенді є доля правди і… дуже креативна вигадка, з якою ця історія смакує ще ліпше. Цікаво, що кожне покоління має свій варіант тієї чи іншої легенди. І хтозна, чи про наші часи не придумають нових легенд, чи не будуть ходити історії про “скелети” з наших шаф…
“Пошта” підготувала добірку бувалих і небувалих оповідок про місто Лева, у якому кожен задвірок має свою “смачну” історію
Львовознавець, екскурсовод Петро Радковець пояснює, чому людям цікавіше слухати легенди, ніж реальні історії: “Легенди, казки, байки присмачені, їх спеціально адаптовують, щоб людям було цікавіше слухати. До реальних історій легенди зазвичай не мають жодного стосунку, хоча буває різне”.
На його переконання, львів’яни мають розуміти один важливий момент: легенда не має конкретного автора, адже автором легенди є народ. Із часом кожна така історія назбирує певну кількість варіацій, тоді це і є легендою.
І що найважливіше: легенди не пишуться – легенди збираються. Петро Радковець зізнається, що не розуміє, чому людям більше до вподоби історії про фатальне кохання.
“Дуже часто люди плутають поняття “кохання” і “любов”. А причина така: “Любити можна борщ і шинку, горілку, сало, ковбасу, але кохати – тільки жінку, лише її одну. І квітку, і травинку, вино, театр – усе любіть, але кохайте тільки жінку усе життя і кожну мить!..”, – цитує Петро Радковець.
Зі його слів, гості нашого міста найбільше полюбляють легенду про львівських левів, які, буцімто, зовсім не є левами, а колишніми львів’янами, які “собі за життя заслужили стати скульптурами цих величних тварин”.
“У Львові неможливо вибрати улюблену легенду, оскільки коли живете на розсипах перлів, то дуже важко виділити якусь одну перлинку”, – зауважує екскурсовод.
Як повстало Левове місто
Згідно з переказами старих літописів, Львів заснував князь Данило Галицький і назвав місто на честь свого сина Льва Даниловича. Однак, львів’яни люблять розповідати романтичну легенду про походження свого міста – цю легенду, зокрема, згадує у “Легендах Львова” Юрій Винничук.
Давним-давно на місці майбутнього Львова біля високих гір тулилися маленькі села. Гори були покриті величними густими лісами, де селяни могли ховатися від набігів ворогів. Але одного разу відвернулася від них удача – почали зникати люди. З’ясувалося, що їх краде цар звірів – лев. Він підстерігає тих, хто насмілюється поодинці ходити по лісі та з’їдає нещасних у своїй печері. Паніка охопила всі села в окрузі. Одного разу в корчмі з’явився хоробрий лицар, який пообіцяв убити хижака. Він попросив викувати йому меч і лати такої міцності, щоб жодна сила не змогла зламати або зігнути їх. День і ніч без упину працювали сільські ковалі, але марно. Здавалося, що зла доля невідворотна.
Про цю біду дізнався мандрівник, який заблукав і зайшов підкріпитися в корчму біля кузні. Він сказав, що знає, як перемогти звіра. Нехай всі юні дівчата вколють голками мізинець і капнуть по дві-три краплі крові до загального чану, куди потрібно буде занурити зброю і лати. Селянки так і зробили. І левові ікла й пазурі нічого не змогли зробити з зачарованими обладунками. Тоді лицар відрубав чарівним мечем голову лютому та кровожерному леву, а потім настромив її на меч і показав людям, кажучи: “Ви вільні!”. З тих пір гору, де сталася ця історія, прозвали горою Лева, а місто, що виросло під горою, – Львів.
А ще ходить легенда, що у надрах гори Лева дрімає Лев І зі своїми воїнами, готовий у разі загрози Львову зійти з гори і стати на захист міста.
Львівські Ромео і Джульєтта
Є така версія, знову ж таки легенда, що сюжет “Ромео і Джульєтта” народився у Львові – про це “Пошті” розповів Петро Радковець. Це історія про Мікеліні і Пелагію. У 1593 році заможний купець Паоло Мікеліні приїхав до Львова, який довгий час мріяв відвідати. Молодий італієць чув, що Львів – це місто, де можна втратити голову через кохання. Мікеліні й гадки не мав, що саме так з ним і трапиться, коли він побачить юну красуню-світловолоску Пелагію Красовську, доньку багатого українського купця. Вона була православна, а він – католик, але батьки дівчини таки дали згоду на шлюб, знаючи як сильно кохають один одного молоді люди. Але не так сталося, як гадалося. Під час епідемії чуми дівчина померла, а Мікеліні, доглядаючи кохану, заразився і сам цією хворобою. Але ще за життя хлопець замовив два однакові надгробні камені. Один встановили на католицькому цвинтарі, а другий – на православному. Померлих закоханих розділяло півметра землі та паркан, але на обох надгробках викарбували однакові надписи: “Те, що поєднало кохання, не розлучить навіть Бог”. Сумна історія пішла по Європі й один драматург написав п’єсу, яка в оригіналі називається “Чума на ваші дві родини”. У п’єсі герої помирають від пострілу, а насправді в оригіналі помирають від чуми.
Таємнича криниця на Високому Замку
Шкода, що ті легенди, які століттями переказують львів’яни, не перетворюють джерельну воду, за казковою традицією, на життєдайний напій, корисний для здоров’я (або бодай не шкідливий).
Львовознавці Іван та Петро Радковці згадують у своїй книзі “Таємниці львівських левів” історію-легенду про криницю на Високому Замку, яка нібито слугувала входом до підземного міста, а оберігав цей вхід Підземний Сторож. За сюжетом оповідки, криницю Сторож засипав, щоб ніхто не зміг потрапити до підземного міста. Тільки один юнак, закоханий у доньку львівського купця, наважився взятися до роботи, бо на нього чекав скарб і наречена. Сторож зважив на велике кохання й погодився допомогти, проте була одна умова: юнак не повинен вимовляти імені нареченої, доки не завершить роботу. Під ногами хлопця уже захлюпотіла вода, але раптом з’явилася його наречена, він покликав її, і в той момент криниця обвалилася. Нині ніхто вже не знає місця, де саме вона знаходилася.
Про містичний скрип львівських будинків
Ходять легенди навіть про львівські австрійські та польські “люкси” – себто, навіть вони живуть своїм життям.
“Якось мені довелось прочитати історію, що будинки у старій частині міста стоять на двох ногах. А над ранок вони, так би мовити, переминаються з ноги на ногу. І тому чутно, як вони скриплять. Я народився і до вісімнадцяти років прожив на вулиці Науковій. Там, звичайно, нічого не скрипіло, будинки ж бо панельні. Але живу останні вісімнадцять років у старому місті. Мушу сказати, що щось у цьому є. Справді, над ранок у старих будинках дійсно чути якийсь рух, – розповідав раніше “Пошті” львовознавець Ігор Лильо. – Напевне, науковці можуть це пояснити, наприклад, перепадами тиску, вологості чи ще чогось, але нікого не цікавить тиск і вологість. Всі хочуть якусь легенду. Мені ця історія подобається тим, що так я собі місто уявляю як цілісний живий організм. Воно рухається. Ці будинки співіснують із людьми, які у них мешкають, тому на світанку чути, як щось потріскує, порипує, будинок стає живим”.
Львів’яни, а ви рано-вранці коли-небудь прислухались до своїх помешкань – мо’ і справді вони чалапають, переступають з ноги на ногу?!
Легенди Львівської опери
Львівський оперний театр обріс численними легендами. Будівництво театру завершили 1900 року за проектом талановитого архітектора Зигмунта Горголевського. Перша з легенд виникла після смерті архітектора. Люди говорили, що він наклав на себе руки, а все через те, що ґрунт під театром почав осідати, і на стінах з’явились тріщини.
Не бракує Львівській опері й романтичних історій, та, на жаль, з трагічними завершеннями. Кажуть, що у 1912 році через ревнощі акторку Львівської опери Яніну Огінську-Шендерович застрелив банкір і правник Станіслав Левицький. А ще один львів’янин, окуліст Бужинський, через нерозділені почуття до співачки театру наклав на себе руки.
Одна з легенд пов’язана із завісою “Парнас”. Її замовили у польського художника Генрика Семирадського. Чотири роки, поки тривало будівництво театру, митець працював над завісою. І коли він закінчив роботу, то виявилося, що немає грошей, аби оплатити роботу художника. Митець був напрочуд доброю людиною, не розгнівався, а повів львів’ян до своєї майстерні і показав завісу. Захоплені львів’яни не могли відвести очей. І митець зробив чудовий вчинок – подарував плід свого натхнення Львівській опері.
У будівлі оперного театру і скульптури мають свої легенди. Наприклад, історія головної скульптури опери “Слави”. Якось професор Львівського університету, який викладав гінекологію та акушерство, зауважив, що статуя має підозріло округлий живіт, який буває у жінок на четвертому місяці вагітності. Чоловік посперечався з друзями, що для підтвердження власних слів віднайде скульптора. Професор поговорив із митцем, який ліпив “Славу” і від нього дізнався адресу натурниці. Виявилося, що у неї справді була дитина, на основі дати її народження викладач підтвердив власну правоту. Отже, львівська “Слава” є справді вагітною.
Любовний трикутник по-львівськи
Ганнуся Вовчківна була одною з найчарівніших панянок міста Львова наприкінці XVI століття. Багато кавалерів, з оповідей львівських екскурсоводів, за нею упадало, але її увагою користали тільки двоє: Павло Оленик та італієць із Флоренції Урбан Убальдіні. Біда тільки, що панна дарувала свій чарівний усміх обом їм з однаковою теплотою. Серце, певно, мала велике – що любила аж двох…
Хтозна доки тривало б це упадання за нею, якби не весілля Ганни Луцької. Обидва зітхальники були серед запрошених. І от під час танців вони водночас запросили Ганнусю до танцю.
Панна могла б і подумати, перш ніж вчинити те, що вчинила. Але думати їй не хотілося. І вона подала руку смаглявому флорентійцю. Павло не був ані іспанцем, ані сіцілійцем. Був місцевим українським шляхтичем, але гонор свій цінував високо. І виміряв смачного ляпаса на обличчі Урбана. Музики враз перестали грати, а пари спинилися. Ніхто не встиг втрутитися, коли італієць висмикнув кинджал і вдарив Павла в живіт. Хлопець упав непритомний.
Конаючого Павла понесли в будинок його батьків, а Урбан мусив стати перед судом у Ратуші. Cуд у ті часи карав за вбивство стратою. Та молодого флорентійця не стратили і, можливо, не через те, що за нього заступилася могутня і впливова італійська колонія Львова, і навіть не через те, що він був родичем Папи Римського Григорія XIII. Усю справу вирішило львівське жіноцтво. Дружини львівських суддів не давали спокою своїм чоловікам ні вночі, ні вдень, навіть влаштовували пікети перед Ратушею. “Таке шалене кохання, така романтична історія”, – казали вони. До цього додалося ще й те, що потерпілий і його родина виявили незвичну шляхетність. Павло зі смертного ложа послав своє пробачення італійцеві й усю провину брав на себе. Павло помер, а Убальдіні дістав руку багатої шляхтянки, даючи початок славному у Львові роду патриціїв.
Коли на запах кави виходить Біла Пані
“Люблю розказувати легенду про Білу Панянку, яка з’являється на запах кави. Її звати Юзефа”, – розповідає “Пошті” Петро Радковець, львовознавець. З його слів, колись прийшов караван східний до Львова, а з ними один красень-юнак зі Сходу. Хлопець якось прийшов до одного львівського купця у справах і під час візиту готував напій – запашний і з гіркуватим смаком. Як виявилося пізніше – це була кава. Напій покорив серце дівчини, яка якраз була донькою того купця. Юзефа була красунею і не хотіла до того ні за кого виходити заміж. Напій так сподобався дівчині, що вона за тим юнаком готова була піти на край світу, але не судилося. Караван попрямував далі, вона більше ніколи не бачила хлопця, хоча так про нього мріяла. Юзефа про юнака не переставала мріяла, у неї був великий посаг, багате придане, золоті дукати, які вона ховала у скриньку, а потім заховала у підвалі свого будинку. Кажуть, що 13 років тому цю скриньку знайшли, на ті гроші відкрили кав’ярню і там навіть сьогодні можна побачити Білу Панянку. Вона постійно з’являється на запах кави. До речі, порядну львів’янку з порядної львівської родини можна звабити філіжанкою кави. Тому так львів’янки люблять каву!
Загублені підземні ходи
Про підземний хід, що вів на Підзамче, розповідали чимало легенд. Колись він мав три гілки, але де вони докладно починались, ніхто не знає, переповідає у “Легендах Львова” Юрій Винничук. У 1900 році знайшли одну гілку, що мала півтора метра ширини та висоти, а бігла від Княжої Гори впоперек Татарської та Жовківської до вулиці Балконової (тепер Гайдамацька).
Годинник, що вмисне спішить
Костел отців Бернардинів збудував на початку XVII віку славний будівничий Павло Римлянин. На старовинній вежі костелу, що має 38 метрів висоти, вибивав години дзиґар, йдеться у “Легендах Львова” Юрія Винничука. Упродовж кількох віків аж до останньої війни вибивав дзиґар години на п’ять хвилин раніше від усіх міських годинників. Як? – здивуєтеся ви. Кілька віків – не років і не місяців! – годинник квапився на цілих п’ять хвилин і ніхто на це не звернув увагу? Ніхто не припинив це неподобство? Якраз навпаки. Звертали увагу. Але без тіні обурення. Навпаки – з вдячністю.
І вдячність належала тому безіменному монахові, який свого часу приставлений був до дзиґаря і пильнував за ним. Одного вечора він піднявся на вежу і побачив, як татарські загони мчать до Галицької брами. Що було робити? Кричати? Але хто почує з такої висоти? І тоді чернець перевів велику стрілку дзиґаря на п’ять хвилин уперед – якраз на ту вечірню годину, коли зачинялися брами міста. Щойно пролунав дзвін дзиґаря, брами зачинилися. І саме вчасно – татари уже були під мурами.
З тих пір у пам’ять цієї події дзиґар “Бернардин”, як прозвали його львів’яни, завше спішив на п’ять хвилин.
Чорна Княгиня біля Домінікан
У книзі “Легенди старого Львова” Ілько Лемко переповідає ще одну трагічну історію кохання. А було все так: у середині XVI століття на площі Домініканів розгорілися справжні військові дії, а війна йшла… за наречену. Цією нареченою була Гальшка з Острога – найбагатша тогочасна спадкоємиця усієї Речі Посполитої. І, звісно, охочих одружитися з нею не бракувало. Найбільшого успіху у цій справі досягнув магнат Лукаш з Гуркі, який насильно обвінчався з Гальшкою.
Однак мати дівчини, Беата, маючи прихильність матері короля Бони, три роки не допускала до дочки небажаного зятя. Та ось королева Бони виїхала до Італії, і Гальшка з матір’ю, рятуючись від законного чоловіка, втекла до Львова та заховалася тут, в тодішньому монастирі Домініканів.
Лукаш, нічого не досягнувши вмовляннями, розпочав потужну артилерійську облогу монастиря. Життя Львова завмерло, торгівля фактично припинилася на декілька тижнів. У розпалі військових дій до Домініканів пробрався під виглядом жебрака той, кого справді кохала Гальшка – православний князь Сімеон Слуцький. Закохані обвінчалися в монастирі, вважаючи попередній насильницький шлюб незаконним. Королю це все набридло і він наказав львівському старості сприяти зухвалому Лукашу у захоплені монастиря. Після того, як за наказом львівської влади було перекрито водогін, монастир здався. Король визнав законним чоловіком Гальшки, звичайно ж, Лукаша, а нещасну дівчину, після недовгого ув’язнення у фортеці Високого замку, відвезли до замку Лукаша, до міста Шамотули у Польщі.
Гальшка не могла забути свого коханого Сімеона і через деякий час, сумуючи, померла. Найцікавіше, що згідно із тодішніми законами, Лукаш не одержав жодного шеляга зі спадщини Гальшки через те, що вони не мали дітей. Мешканці Шамотул і досі показують “вежу чорної княгині”, адже саме так називали Гальшку, котра завжди ходила в чорному вбранні. Кажуть, що вродлива княгиня й досі являється на землю в образі птаха.
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
