Руслана проходила практику в селі — там її і вподобав спокійний, працьовитий хлопець. Побралися, двійко дітей наpoдили. Крутила Руслана чоловіком, як млиновим колесом — все мало бути по-її і не інакше.
Тож коли жінці набридла робота фельдшерки і вона забажала поповнити ряди заробітчанок, Арсен слова не мав. Обмовився, правда, що, може, не варто їхати, та відповідь почув категоричну:
— А що, ти поїдеш? Там з тебе толку буде мало. А я економитиму на всьому, зароблю грошей — квартиру в місті купимо. Досить мені місити сільське болото.
Так опинилася Руслана в сонячній Італії. Арсен крутився, як міг: дім-робота-дім. Сини-підлітки вимагали посиленої уваги і пильного ока. Поки жила Арсенова мама, то особливих труднощів не виникало — всі були чисті й нагодовані, а після її смepті жилося не з медом. Зароблених грошей Руслана в сім’ю не давала, а переказувала на банківську картку.
— Ти розтринькаєш мої гроші направо-наліво, ще коханку собі заведеш та й утримуватимеш її на мої кpoвні, зароблені. Знаю я вас, чоловіків. Жінки за кордоном тяжко гарують, а ви тут пропиваєте і прогулюєте.
Сперечатися з жінкою було марно, тим більше, що навчилися жити й без її грошей. Арсен у приватній фірмі заробляв непогано.
Уже через три роки перебування за кордоном Руслана додому приїжджала щоліта. Синам привозила подарунки, мала дещиця припадала й Арсенові.
— На всякі дрібниці грошей витрачати не будемо. Бо я не хочу квартири в «хрущовці», хочу вибрати новий будинок, найкраще планування, — снувала жінка рожеві мрії.
— То, може, станемо в пайову участь? — несміливо запропонував Арсен.
— Та ти що?! То ненадійно! А як будівельна фірма збанкрутує? Плакали тоді мої єврики. Ні! Ми купимо нову, але вже готову квартиру.
Перечити Арсен не став. Може, дружина і має рацію. А якби й не мала, то хіба жінку (тим паче таку) переспориш? Тільки б уже швидше настав той бажаний день, бо в батьківську хату, яка потребує ремонту, не хочеться вкладати кошти. То вже якось переб’ються з печі та й на припічок. Руслана сказала, що вже недовго залишилося чекати.
А цього літа вона приїхала якась така загадкова й водночас радісна, щаслива. Потішила дітей, що скоро приїде назовсім. І в місті в них буде нове життя з різними секціями, гуртками. Хлоп’ячі очі загорілися вогниками нетерплячості:
— А коли то буде, мамо?
— Зовсім скоро, мої хороші, — запевняла, пригортаючи синів до гpyдей.
— Я обов’язково футболом займатимусь, — мовив старший.
— А я хочу в гурток моделювання, — заявив молодший.
— Усе буде! — запевнила мама. — В Тернополі перед вами відкриються перспективи, яких ви досі не мали і яких не мала свого часу я, навчаючись у сільській школі.
Наобіцяла дітям золотих гір, потішила-обнадіяла чоловіка й, окрилена та щаслива, знову гайнула в теплі краї. А через місяць було шoкoване все село: Арсена викликав адвокат і ознайомив його з документами про розлучення. З’ясувалося, в Італії один синьйор Джованні вже давненько поклав око на Руслану, а та відповіла йому взаємністю. Мало того, вона вже й зaвaгiтніти від нього встигла. Звісно, що українські пасинки італійцеві аж ніяк не потрібні.
Синьйору не дивно — чужа кpoв. А Руслані? Вона ж мати! Хоча, яка вона після цього мати. Зозуля! Жopстока й безсердечна! Ну нехай уже з чоловіком так повелася (хоча він не заслуговує на таке), але ж діти, кpoвинки її. В чому їхня вина, що залишилися без матері? Обмануті, зраджені, з мріями, яким однієї миті найрідніша людина пообтинала крила. Ні копійки не залишила сім’ї.
Мамин учинок зpaнив хлоп’ячі серця назавжди. Чи повірять вони в майбутньому в порядність, у кохання? Чи поважатимуть своїх дружин, а чи, даруйте за різкість, вважатимуть усіх жінок нeгiдницями?
Життя, звісно, розставить усі крапки над «і», й, сподіваюся, що все буде гаразд із Русланиними дітьми. Але матір-зозуля прощення від них, мабуть, не дочекається.
Автор – Мирослава Сердюк
За матеріалами видання “Вільне Життя”
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини