Рівно п’ять років тому кримчанина почали переслідувати за український прапор над будинком і табличку з назвою вулиці Героїв Небесної Сотні, згодом заарештували і після ухвалення вироку перевезли в колонію в Росію. Балух – один з 35 обміняних у вересні минулого року полонених. Досі, зізнається чоловік, він не адаптувався на волі.
У Роздольненскому районі Криму Володимир прожив усе життя. І коли почалася окупація, він відмовився отримати російський паспорт, залишився громадянином України, за що його почали переслідувати. А український прапор, який з грудня 2013 року майорів над його будинком, страшенно дратував окупаційну владу. Тому у Володимира Балуха почали проводити обшуки, знаходити несподівані для самого хазяїна військові набої… Українця було заарештовано і згодом засуджено майже до п’яти років позбавлення волі. Для відбування терміну кримчанина перевезли в Росію. 7 вересня минулого року його звільнили в рамках обміну політичних в’язнів Кремля на військових злочинців, які були затримані в нашій країні, – пише Цензор.нет.
Це будинок Володимира Балуха в Криму, над яким і після окупації майорів український прапор
Очевидно, що поки Крим залишається окупованим, Володимир не може повернутися додому. Зараз він живе в Києві – після звільнення трьом кримчанам та двом луганчанам, житло яких залишилося на окупованій території, відразу купили квартири в столиці. Запросивши мене до себе додому для розмови, Володимир показав мені: “Бачите, я і тут живу під прапором. Над моєю квартирою, на стіні будинку, сусідка замовила намалювати великий стяг України”. Для нього це залишається важливим і тепер.
“ЗА СІМ МІСЯЦІВ, ЯКІ Я ПЕРЕХОВУВАВСЯ, ПОБУДУВАВ МАМІ ПІЧ. ЦЕ НАЙКРАЩИЙ МІЙ ВИТВІР, ЗРОБЛЕНИЙ ВЛАСНОРУЧ”
– Ви звикли до Києва?
– Ще ні. І що далі, тим краще розумію, що це важкий процес буде.
– Не рідне для вас місто?
– Річ не в тім. Навіть за наявності багатьох знайомих і людей, які до мене щиро і з любов’ю ставляться, все одно усвідомлюю, що я тут – сам.
– Раніше ніколи не було бажання переїхати у велике місто?
– У мене був досвід життя в місті. У 1999 – 2000 роках недовгий період я працював у Сімферополі. Є такий інститут “Плодмашпроєкт”. При ньому є лабораторія дослідних зразків нових машин, де розроблялося, проєктувалося і виготовлялося все, пов’язане із садівництвом і виноградарством. За радянських часів там виготовляли дослідні зразки, а вже після розвалу союзу організація стала більш комерційною. Виготовляли культиватори виноградні, садові, оприскувачі. Коли я в цій лабораторії працював, довелося пожити в Сімферополі. Я тоді і зрозумів, що місто – це не моє. Жити десь неподалік міста, щоб відвідувати його у справах, можна, але жити треба в селі, на землі. А ще зараз цей карантин. Не вибратися нікуди…
– Ваша родина залишилася там…
– …ну так, в Криму. Найболючіша тема – онук, йому вже рік. І я його бачив лише через вайбер. Син з дружиною були тут, в Києві, провідували мене.
Під час одного із приїздів Павла батько і син відвідали виставу з участю акторки Ади Роговцевої
– Наскільки їм безпечно в Криму після того, що з вами сталося?
– Ризики, звісно, є. Але у сина контракт із заводом. Це найпотужніша причина серед всіх, чому вони не можуть переїхати на материкову Україну. Він працює на винзаводі, багато подорожував, поки я сидів у тюрмі, навчався. Він робить вина, сомельє. Майже два місяці провів в Аргентині, вивчаючи досвід всіх місцевих заводів. Він займається престижною лінійкою вин. Коли слухаю його, розумію, що людина займається справою, яка йому подобається, він у цьому купається. Для нього це творчість. Просто кинути все і поїхати, важко. Він мріє про власну справу, свій виноградник, власне виробництво… Може, колись і станеться…
Мені найбільше болить те, що онук росте і скоро вже почне говорити, піде в садочок. Отут у мене волосся дибки стає. Що йому там у вуха будуть вкладати…
У мене вдома майже все зроблено власноруч. Найбільше шкода піч, яку будував мамі, коли довелося сім місяців жити на нелегальному становищі. Вона вийшла красива, функціональна. Це найкращий мій витвір з усього, що я робив руками.
Я почав займатися піччю за день до першого обшуку. Це був кінець квітня 2015 року. Треба було чимось себе зайняти. Важко описати стан, в якому жилося тоді. Навколо атмосфера абсолютно ворожа, здавалося, я потрапив у паралельний світ з вивернутою людською свідомістю. Не впізнаєш людей, не маєш жодного бажання поспілкуватися з кимось. А я давно мріяв переробити мамі піч в літній кухні – ще колись покійний дядько її будував, але робив нашвидкуруч, тому вона вийшла незграбна, диміла постійно. І за день до першого обшуку я почав її розбирати. Якраз займався розборкою печі, коли до мене приїздили, обшуки відбувалися. Після цього сім місяців я жив без паспорту, мене розшукували. Тому я пересувався виключно ночами, а вдень робив піч. У мами, коли дерева зелені, двір не видно. Я залишався непомітним. Ось піч мені і шкода. Тим більше я не встиг її добудувати – не вистачило цегли. Думав, взимку дороблю, але заґратували… Ще шкода моєї техніки, інструменту, не вистачає цього. Я постійно щось робив руками, майстрував із заліза, щось виточував, механізми збирав. Мотоблока не вистачає. Я б по весні стільки городів обробив, – сміється. – Ніколи не думав, що саме за цим би я сумував. А насправді так і є. Машина там залишилася, трактор, все знаряддя…
Мама Володимира Балуха біля свого будинку на півострові
– Ті, хто вийшов з полону, кажуть, що весь час його носять з собою…
– Я не полон ношу з собою, а відчуття незадоволення від того, що справжні злочинці, які вчинили злочин, коли заґратовували мене, фабрикували справу, ходять непокарані. При цьому у мене немає жаги помсти, а лише розуміння, що непокаране зло – це пролог до наступного. І що воно продукується, не зупиняється в своєму розвитку, бажанні все під себе захопити. А те, що відбувалося в тюрмі, по колоніях, по централах… Я пригадую знакові зустрічі з людьми. Постійно повертаюся до спілкування у Волгограді в ТПП – транзитно-пересилочному пункті – з чеченцем. Чотири дні ми були в одній камері. Чомусь постійно його пригадую.
– Чим він вразив?
– В його розповідях квінтесенція кремлівської поведінки. Це чеченець з Дагестану – кримінальний. Навіть не знаю, за що він сидів, у нього не великий строк був. Але його етапували, як це прийнято казати серед ув’язнених, – “на розкрутку”. У нього була давня справа, збив людину, але оплатив лікування, тому справу закрили. Але слідчий помінявся, підняв справу п’ятирічної давнини. І ось – етапують людину з колонії до Ростова, щоб “доболтать” його ще до якогось строку. Якщо етапують – точно для чогось. Значить, слідчому треба показати розкриття, видимість його діяльності. Чеченець багато розповів про дикості в тій колонії, де він сидів. А я витягнув його на тему, яка мене цікавила. Аналізуючи новини, я розумів, що росіяни жодного терориста не взяли живим, не заарештували. Виключно ліквідовують. За два роки, які я просидів на той час, перетинався з людьми, які знають про подібні ситуації. Чеченець розповів мені таке: “Був хлопець, чий термін ув’язнення скінчився, він вийшов на волю. А ми разом сиділи, все про нього чудово знали. Він соціально незахищена, звичайна людина. Місяця не минуло, по телевізору розповідають, що ліквідували терориста. І показують знімок саме цього хлопчини, називають його прізвище. А ми знаємо його чудово, він нічого терористичного зробити не міг… Але країні потрібна статистика”. Фактажу у мене немає, але в бесідах чув про такі випадки багато. І я знаю, що це правда, бо на тюрмі, якщо тебе на брехні спіймають, непереливки буде в плані подальшого перебування. Неодноразово мені розказували, що людину кидають за ґрати на місяць, не дають голитися, а потім ліквідовують як терориста!
Чому я постійно пригадую того чеченця… В останній день, вночі вже, перед тим, як нас повезли в різні боки – мене на Воронеж, його на Ростов, він мені несподівано ще таке сказав: “Знаєш, я про це нікому не розповідаю, але розумію, хто ти такий, тому скажу. У мене так само брата ліквідували з дружиною і п’ятьма дітьми. Брат довго жив в Європі. А тут мама залишилася сама, а я… Який з мене син, кручений дуже був. І брат повернувся до матері, в Дагестан. Але він притримувався опозиційних поглядів, не приховував цього. І його будинок просто знищили з усіма, хто знаходився всередині. Потім виклали в новинах: відмовилися здатися, вийти, були ліквідовані. Звісно, ці розмови, атмосфера цих розмов, думки під час цих розповідей залишаться зі мною назавжди…
“ЯК НЕ ВТРАТИТИ ГІДНІСТЬ У ТЮРМІ? ЇЇ ПРОСТО ТРЕБА МАТИ”
– Як до вас ставилися в кримській і російській тюрмах?
– Все залежить від конкретних людей, серед яких ти знаходишся в даний момент, від їх якості. Коли їдеш етапом, по кілька днів сидиш по централах – чекаєш, поки прокладуть маршрут далі. Для ув’язнених існує свій розклад рухів. В таких перечікуваннях все залежить від того, які люди сидять зараз із тобою. І серед них є і такі, хто розуміє, відчуває і плекає в собі відчуття простої людської гідності. Коли людині вирок дають, навіть коли вона винна в злочині, в документі що написано? Позбавлення волі на такий-то термін. Але там немає рішення: позбавлення честі, гідності, свідомості. Вся система всередині, за парканом, облаштована таким чином, щоб позбавити людину саме гідності на будь-якому етапі перебування. І вона постійно вдосконалюється. Система провокує різні ситуації, щоб викорінити будь-який прояв непокори людини, яка туди потрапила. Включається репресивний механізм, який намагається тебе зламати. Коли я доїхав до Торжка, я там виключно знаходився в ШІЗО. Це установа в середині колонії. Тюрма в тюрмі, – самі працівники її так називають. А на жаргоні це називається “сидеть под крышей”.
– Розшифруйте, що значить ШІЗО…
– Штрафний ізолятор. ПКТ – помещение камерного типа, ЄКПТ – единое помещение камерного типа, СУС – строгие условия содержания. Карцер – це подвоєне ШІЗО. Там встановлено дві відеокамери – одна над дверима, друга – навпроти. Коли ти навіть в туалеті сидиш – камери бачать, немає мертвих зон. В ШІЗО стояла одна камера над входом, в туалетну відокремлену кабінку вона не заглядала.
ШІЗО – це відокремлена територія, приміщення з додатковими безпековими заходами. І там сидять люди, які плекають відчуття власної гідності. Всі такі там знаходяться.
Всюди ставлення до мене було поважним. Коли кажеш, що ти з України, люди це сприймають з повагою.
За час перебування в СІЗО та колоніях Володимир схуд на 27 кілограмів
– А як не втратити в тюрмі гідність?
– Її просто треба мати. Вона або є, або її немає. Я не знаю, як можна її втратити.
– Ви отримували передачі?
– Навіть коли мене етапували і у мене не було ніякого зв’язку, як тільки мені вдавалося подзвонити, одразу заходили передачі. Будь-де, де б я не знаходився. Чи в Краснодарі, чи в Ярославлі. Я телефонував додому і в Київ. Моєю справою займалася Кримська правозахисна група, керівником і засновником якої є Оля Скрипник. Тому я не відчував себе без підтримки.
– Коли ви зрозуміли, що про вас знає вся країна?
– Це відбулося в сімферопольському СІЗО. Але з-за ґрат ти ж не розумієш масштаби того, що відбувається, хто б що не розповідав. Сидиш ізольовано, ні про що не знаєш. Але ступінь підтримки і те, що, куди б не потрапив, про мене знали, – навіть шокувало. Тільки даєш знати, де ти знаходишся, тебе моментально забезпечують. Я ж не їв тюремну їжу. Скільки сидів – не вживав баланду.
– Це була форма протесту?
– Звісно.
– Їли тільки те, що вам передавали?
– Так. Був у мене і період голодування, але з першого дня від тюремної їжі я відмовився. Коли тебе незаконно ув’язнюють і позбавляють всього, примушують їсти оцю гидоту…
– А воно виглядає як гидота?
– Здебільшого – так.
– І пахне, як гидота?
– І пахне так само.
– А хліб?
– Єдине, що я вживав, коли мені не могли передати передачу, – хліб. От скільки сидів у ШІЗО, тільки хліб і їв. Можливості там харчуватися не було, нічого не можна було мені передавати. Єдине послаблення – коли на три тижні потрапив у ПКТ. В ШІЗО в камері у тебе немає нічого, крім двох рушників, туалетного паперу і мила.
– Ні книг?
– Ми довго воювали і за півтора місяця таки домоглися з адвокатами, що мені повернули псалтир. Я отримав право його читати. Ніякої іншої літератури не можливо отримати там в принципі, виключно релігійну. Після виходу на волю я помінявся своїм тюремним Псалтирем з другом з Хмельницького. Він віддав мені свого так би мовити магічного “Кобзаря”, а я йому – Псалтир. Це той друг, який буває один на все життя, ще з дитинства. Цей Псалтир мені в СІЗО Сімферополя приніс архієпископ Климент.
– Віра в тюрмі потрібна була?
– Без віри взагалі не можна. Я десь прочитав: чим відрізняється людина від тварини? Людина має віру. Навіть якщо атеїст – це все одно його віра. Я був віруючою людиною, але не релігійною, хоча дев’ять років мене призначали церковним старостою в нашому селі, я облаштовував церкву. Батюшка постійно дарував мені ікони, ми спілкувалися, а “Отче наш” я вивчив лише в тюрмі. Там і почав читати Псалтир, мінімум одну кафізму в день вичитував. І сенси, які там закладені, особисто я почав розуміти не відразу. В Сімферополі я читав в “одиночке”, але коли вже в ШІЗО був, у Твері, в Торжку, почало з’являтися розуміння того, що там закладено. Не скажу, що досконало все зрозумів. Коли я сідав на голодовку, спілкувався з архієпископом Климентом, він розповідав мені як голодували ченці, пів року могли тримати піст без шкоди для організму. Вони самі себе ізолювали від світу на три роки, та й більше… Читання, мовчання, голодування. Саме такий стан повного усамітнення потрібний, щоб залишитися один на один із власними думками, це дуже допомагає. І мені допомагало.
Перед камерою ШІЗО, в якій ти сидиш, висить шафка. Там знаходяться твої зубна щітка, паста, станок для гоління, матеріали справи, документи і твоє листування. Тільки ввечері на одну годину п’ятнадцять хвилин відкривається кормушка і тобі це дається. Почитати Псалтир ти можеш тільки в цей час, як і відповісти на листи. Був недовгий період, коли читання дозволяли ще й вранці. Потім припинили і видавали книгу тільки ввечері, коли не видно нічого, коли на вулиці вже темно. В ШІЗО світло погане дуже, в ПКТ – краще. Там зір у мене і сів. Важко було з листуванням. Не вистачало години, за цей час лише на один лист я міг відповісти. А в ПКТ, де я провів три тижні незадовго до того, як мене відвезли на Лефортово, є можливість цілий день читати, мати в камері навіть книжки з бібліотеки. А ще можна раз на місяць на п’ять тисяч замовити їжу з тюремного магазину. Складаєш список, але приносять те, що приносять. Якість така, що назвати це їжею можна виключно умовно. Бо в ковбасі немає м’яса, в молочному немає молока. Я лише один раз скористався такою можливістю.
А так весь час перебування в російській колонії я їв тільки хліб. І здобув важкий досвід ходити в туалет під час такого харчування. Навіть відпрацював, як ловити момент для цього, що треба зробити, які вправи…
“КОЛИ Я БУВ У ТЮРМІ ЛЕФОРТОВО, ПОЧУТТЯ НЕНАВИСТІ ПІШЛО ВІД МЕНЕ, СПОДІВАЮСЯ, НАЗАВЖДИ”
– Були моменти ненависті до життя, відчували, що ламаєтесь?
– Відверто скажу: у мене не було жодного бажання вижити за будь-яку ціну. З певного моменту саме розуміння, що про мене багато хто знає, що я став відомою людиною, коли це розуміння з’явилося, саме тоді я і відчув сенс у тому, що треба просто дочекатися волі. Бо втратити власну гідність, як на мене, то краще втратити життя. А коли з’явився додатковий стимул, що це вже не моя особиста справа, а справа тих людей, які моляться за мене, пишуть мені листи, підтримують маму, родину, збирають кошти на адвокатів… Втратити сили і віру, зламатися, позадкувати – навіть думки не виникало. Я ніколи не писав заяв, нічого не підписував. А там будь-яке прохання вимагає заяви – хочеш отримати книжку з бібліотеки, потребуєш медичної допомоги… На кожному кроці треба написати: “Прашу!” Я ні про що не просив. Після спілкування із консулом в Торжка я все ж написав декілька заяв. Ми дійшли консенсусу, після того, як я наполіг на власному формулюванні: або “довожу до вашого відома”, або “вимагаю”… Їх було небагато, моїх заяв. П’ять, здається. Але моменти, коли немає ніякого бажання навіть зробити якісь рухи, щоб поїсти, були. Психологічно часом до краю доходив. І тут… – Володимир замовкає. І після паузи різко продовжує: – Як на духу скажу. Один звичайнісінький лист від незнайомої людини перевертав все в середині мене. Кілька речень з цього листа, зовсім простих: про погоду, приємні події, книжки, творчість, – і все, світ перевертався. Інколи аж сам дивувався: от чого в тебе така ейфорія, що в тебе змінилося, що виникло відчуття, що життя прекрасне? Та сама камера, ті самі ґрати… А ти знову живеш.
– Бережете ці листи?
– Всі, які дожили до обміну, бо багато зникло під час етапування, потім в Лефортово. Там же постійно всі речі перебиралися, перетрушувалися під час шмонів. Але все, що не втратилося під час обшуків, зі мною.
7 вересня минулого року Володимир зійшов на українську землю
– Як вас змінила тюрма?
– Чотири роки я фізично не працював на землі, не майстрував… Хоча по дрібницях багато чого в камерах навчився. Наприклад, як сплести з будь-чого мотузку – “коня”. Вона потрібна, щоб “забудуватися” з сусідньою камерою. Це не тільки засіб зв’язку. Таким чином можна отримати будь що з того, що в тюрмі заборонено: телефон, цигарки, алкоголь.
– І ви також користувалися такою можливістю?
– Я віртуозом був у СІЗО і на централах. В ШІЗО неможливо це зробити. А в інших закладах адміністрація в шоці була, легенди ходили про моє вміння “забудуватися”.
– Що ви здобували таким чином?
– Все! Телефон в камеру до мене заходив. Коли не було можливості, “маляву” писав, люди дзвонили рідним, казали, що у мене все добре.
Моя камера була заварена трьома решітками. Зсередини камери, посередини стіни, третя – за вікном. І ще так званий намордник виступав за вікном. І все це – метрів півтора. Незважаючи ні на що, через все це можна відправити “коня” в будь-яку сторону. Бувало, зверху приймав такого “коня”. Але для цього треба мати “причал”. Це таке… Цікаве і корисне знання тільки, коли ти там знаходишся.
– А як ви контактували між камерами, знали до кого “забудуватися”?
– Та це роками напрацьована система. Коли з’являється нова людина в камері, в сусідніх починають з’ясовувати, хто ти, що, звідки… І по стіні або в стелю, в підлогу маякують. Є спеціально розроблений шифр. Тебе розпитують, яка у тебе є потреба, в чому. Якщо “дорога” побудована, зверху спустять необхідне. Тоді ти робиш “причал”. Якщо немає контакту, треба виготовити мотузку і “забудуватися” з тими, хто поряд. От про це моє вміння легенди і ходили. Використовував все, що може потрапити в камеру з передачами: пакети, пляшки порожні пластикові, станки для гоління.
– Це так ваша любов до майстрування прислужилася?
– Так. Я все життя щось робив руками.
Найголовніше, що я зрозумів у тюрмі, сталося дні за чотири до обміну. Вірніше, я не зрозумів, а сформулював. В Лефортово після двох тижнів сидіння, під час яких я читав ті книги, які випадково міг виловити, мені дозволили скласти перелік книг, які принесли з бібліотеки. Цілу купу! Це, до речі, погано, бо тоді не одне щось читаєш, а стрибаєш з однієї на іншу. Там були афоризми китайських філософів. І я прочитав вислів: якщо ти ненавидиш, тебе переможено. І до мене дійшло! Я раніше користувався, застосовував це відчуття ненависті. Але в мені відбулася трансформація. Ненависть пішла від мене, сподіваюся, назавжди. Бо вона заважає справжньому розумінню. Якщо ти ненавидиш свого ворога, не зможеш зрозуміти логіку його дій, тобі важче буде протидіяти. Мені навіть стосовно тих мусорів, що чинили протиправні дії проти мене, байдуже. Хто вони? Тупі недалекі виконавці. В контексті того, за що я опинився за ґратами і в що це переросло в певний момент, вони взагалі не мають ніякого значення. Треба зосереджуватися на тому, яким чином ти справді можеш протистояти, в яких напрямках це варто робити, а в яких – пройти повз, не звертати увагу. Ненависть позбавляє людину цього розуміння. Бажання помститися , навіть якщо це праведна ненависть, робить людину зашореною. Я зрозумів це задовго до того, як книга потрапила мені в руки. Але коли прочитав, аж здивувався – це ж коротко сформульовані мої думки.
А ще… З’явилася потреба більше слухати. Це корисно на тюрмі. “Много не говори, мало говори”.
– Ви якось сказали, що сенс життя в самому житті. Це ви також зрозуміли в тюрмі?
– Шукати справжнє розуміння сенсу життя я став після 20 травня 2008 року, коли не стало тата. Він помер у мене на руках, я йому закривав очі. І такий злам відбувся. Наче в тобі було щось все життя, але ти цим не користувався. Наче пишеш чернеточку, набіло ще встигнеш. А тут розумієш, що немає часу на чернетки. Після цього з’явилася постійна потреба корегувати власне життя, оцінювати власні вчинки, торувати подальший шлях саме через пошук розуміння сенсу життя.
– Ви українською говорите не так давно?
– Та ні. Свідомо розмовляти вдома з батьками почав після “мєшковщини”. Я був студентом, коли Мєшков став президентом Криму. Тоді росіяни здійснили першу спробу відтяпати Крим. Це 1992 рік. Що таке наметове містечко, вперше побачив тоді під Верховною Радою Криму.
Крим російськомовний – це штамп. Я виріс в україномовному Криму! Пам’ятаю своє дитинство. Там, де жили батьки, сусіди відсотків на 70 були україномовні і розмовляли українською вільно. Це переселенці з України, які за хрущовським вербуванням приїхали на півострів. Щовечора звідкись лунала українська пісня. Мій хрещений батько жив через три будинки від нас. Як у них з тьотею Тосею був настрій, сідали біля будинку і співали. Це було – як дихати.
Звичайно, садочок і школа, які я відвідував, були російськомовними. Звісно, я говорив російською. Хоча першого вірша мене навчив тато. І він був українським:
Я малюю, я малюю нашу армію в бою.
Танки, шаблі, кулемети, артилерію свою.
Після цих слів Володимир розсміявся, наче вперше усвідомивши пророчість цих рядків.
-Вживати українські слова мені дуже подобається, – продовжує Володимир Балух. – Я вперше переміг свою сестру саме на національній темі. Вона на чотири роки за мене старша. Вдома ніколи не було розмов про націю, про гордість за те, що ти українець. Батьки були постійно зайняті на роботі. Звісно, відбувався виховний процес. Колись прочитав, що це таке, і всі відповіді отримав: не варто виховувати дітей, зрештою вони будуть схожими на вас, виховуйте себе в першу чергу. І я дуже вдячний батькам, що вони ніколи не намагалися мене примусити щось вчити. Тато казав: хай вчиться людиною ставати, а читати-писати навчиться. І от наприкінці першого класу нам задали, які книжки прочитати за літо. Я пішов до шкільної бібліотеки. “Книжку мені потрібно”. “В тебе карточка є?” – питає бібліотекар. “Звісно, є”, – відповідаю. Я думав, якщо в школі вчусь, то всі мої карточки вже тут є точно. Вона починає шукати: “Балух, а ні, це сестра”. І хотіла покласти карточку на місце, а мені ж все цікаво. Кажу: дайте карточку подивитися. А раніше кругом графа національність була. І тут написано “Балух Надежда Григорьевна. 5 класс. Русская”. Можливо, не вона це писала. І досі не знаю, хто саме написав те слово. Прийшов додому, а у мене всередині свербить: “Як це так. Ми україніці, а сестра написала “русская”. Надя прийшла після своїх уроків. Я на порозі двері відкрив, а в хату її не пускаю: “А ти що, русская?” Вона почала кривлятися. І я вперше в житті її переміг. Поборов. Мені це було важливо.
В дитинстві я дуже любив гуморески Глазового. Мені виписували журнал “Барвінок”, хоча популярною була “Мурзилка”. Ще я страшенно любив “Перець”. Чекав, коли черговий вийде. “Дід Панас”, “Катрусин кінозал” мені були дуже близькими, хоча тоді я розмовляв російською. А вже після “мєшковщини”, після армії вдома я спілкувався виключно українською мовою.
2014 року після того, як Крим віджали, я став постійно спілкуватися українською. Хоча важко, коли залишався один на один з людиною, яка говорить російською. Я також переходив. Перестав, коли повернувся після виборів президента 2014 року. Я голосував у Києві, на одній дільниці з Порошенком та Кличком. Повернувся додому і як вийшов з автовокзалу, зустрів двох дівчат, дружин моїх знайомих. Заговорив з ними українською. “А що за принциповість така? Це так поїздка в Київ вплинула?” – здивувалися вони. “Це внутрішнє бажання. Ви не хочете спілкуватися зі мною через мову?” – відповів. “Та ні, ні”… З тих пір спілкуюся українською. В тюрмі, зрозуміло, говорив російською, але щось і українською – фрази, речення.
“ПОВЕРНУТИСЯ В КРАЇНУ, ЯКА ВІДМОВИЛАСЯ ВІД СТРИЖНЕВИХ ПОНЯТЬ “ЧЕСТЬ” І “ГІДНІСТЬ” НА РІВНІ ДЕРЖАВИ, – ЦЕ НАСПРАВДІ ДУЖЕ БОЛИТЬ”
– За звільнення з полону вас і ще 34 українців, в тому числі моряків, віддали свідка у збитті “Боїнгу” – Цемаха. Як ви ставитеся до розмов про те, що це занадто висока ціна? Чи знаєте, що заради того, щоб доставити цю важливу людину на нашу територію, загинув розвідник Олександр Колодяжний, його побратим з позивним Тритон залишився без ноги? Підрозділ вважає, що Колодяжний посмертно має отримати звання Героя України.
– Я почну відповідати трошки з іншого. В Псалтирі червоною ниткою проходить думка, що Господь знає всі дні наші, коли ще і одного не було. Саша Колодяжний виконував свій обов’язок. І я абсолютно згодний, що саме такі люди, як він, вартують звання Героя України в справжньому його розумінні. Думаю, на даний момент часу недержавний орден Народний герой України за моральним значенням вищий, ніж Герой України. Але чому я впевнений що саме такі люди, як Олександр, мають отримувати високе звання, бо, за великим рахунком, він це завдання сам собі ставив. Він не просто виконував наказ. Я впевнений, що це його моральний вибір, життєвий і чоловічий. І родині зараз важливо відчути значення цього вибору для всієї країни.
Народний герой України Олександр Колодяжний загинув під час операції по захопленню і переведенню Цемаха з окупованого Донецька на українську територію. Володимир Балух вважає, що розвідник має отримати звання Героя України
А що стосується моральності питання, що Цемаха віддали… Якби інтелектуально свідоміші люди керували державою, при професійно свідомому і глибинному розумінні цього обміну, можна було отримати набагато більший зиск з цього обміну. Можна було транслювати все це на весь світ: “Ми рятуємо життя людей, бо ціну людського життя неможливо визначити”. Я впевнений, що держава мала застосовувати інші важелі для звільнення моряків. За різного ставленні до Порошенка треба визнати, що ядро спротиву російській агресії на міжнародних майданчиках він створив. І скористатися напрацьованим держава мала саме цього разу. Можна було б звільнити більше людей, врятувати і тих, хто досі втрачає здоров’я і морально страждає, кому призначили неймовірні строки ув’язнення. Мені дали не так вже і багато – п’ять років.
– Ви майже все і відсиділи…
– Майже. В грудні 2020 у мене був би дзвінок… Або, якби перерахували строк по-іншому, – десь січень-лютий. А Сенцову ж дали позамежний строк. 21 рік! Я десь читав, що після семи років ув’язнення психіка людини незворотно змінюється. При цьому ж треба пам’ятати, що сидить не просто людина, у неї є мати, діти. Його страждання позначаються і на їхньому житті. Долі якщо не руйнуються, то абсолютно змінюються. У дітей в тому числі. Хто визначить ціну цього?
Тому для мене не стоїть питання: потрібно було віддавати Цемаха чи ні, вартувало це того чи ні. Інша річ, що держава повелася настільки паскудно в плані подачі інформації про цей обмін, про цю людину. Якби все розповідалося і показувалося як слід, більше було б розуміння у суспільства. Але все, що робить нинішня влада, не підлягає ніякому розумінню людини з логічним складом мислення. Всі їхні вчинки з логікою ніяк не пов’язані. І те, що я досі не можу адаптуватися, полягає саме в цьому.
– Як швидко ви зрозуміли, що повернулися не в ту країну, за яку боролися?
– На першому місяці перебування після полону. Тому я в стані невизначеності, не можу скласти себе по атомах. Бо повернутися в країну, яка відмовилася від стрижневих розумінь понять “честь” і “гідність” на рівні держави, яка намагається розмити національну ідентичність, – це насправді дуже болить. І є найбільшою причиною моєю розгубленості.
Для мене самого цей обмін був повною несподіванкою. В Лефортово я слухав радіо. Коли зустрічалися Путін з Медведчуком, намагався відшукати зерно істини, зрозуміти, що за цим криється, що відбувається. Здогадувався: щось готується. Коли зайшов в автобус – побачив так би мовити “зіркові обличчя”: Сенцов, Кольченко, Сущенко, Карпюк. Клиха пізніше завели. Женю Панова побачив. Стало ясно, що відбувається щось масштабне, глобальне і дуже глибоко законспіроване. На моє переконання, це було заплановано, навіть якби не було такого вагомого Цемаха. Зараз це вже зрозуміло. Тоді вийшов на авансцену Єрмак, з яким я летів у літаку. Керівник Офісу президента України… Він сидів через прохід від мене, ми всю дорогу спілкувалися. І я отримав підтвердження, що це широкомасштабна спецоперація зі зміною формату впливу на Україну. Новій владі потрібно було зняти вершки, інформаційну піну і тим самим зменшити всередині країни напругу протестних рухів, вибити почву з-під ніг. Це вдалося…
– Хто досі в полоні Росії, чия доля вас особисто дуже хвилює?
– Сашко Шумков. Я разом з ним сидів чотири місяці в Торжку. Він на ШІЗО заїхав на другий день після того, як я туди потрапив. Якраз слушний момент був, щоб про це дізнатися. В коридорі ШІЗО завжди гучно грає музика, щоб не було можливості на голос спілкуватися. Коли Сашка завели, музика не грала – таке бувало час від часу. І він голосно спитав, чи є тут я, назвав моє прізвище. Я йому відповів. Він назвав себе. Поспілкуватися, якщо ти знаходишся з одного боку продолу, а він – з іншого, можна лише за допомогою тюремного телефону – каналізацію, труби. Певні маніпуляції треба проводити, і є можливість спілкуватися. Я не знав раніше і не знайомий з Сашком дотепер. Руку одне одному ми не тисли жодного разу. Пару раз бачив його в шпарину. Але його доля мене дуже хвилює, бо я добре розумію, в яких умовах він перебуває.
Нашу розмову перериває телефонний дзвоник.
– У мене кожний вечір – сеанс зв’язку з мамою, – пояснює Володимир. – Сестра, Надя, мене набирає, і ми говоримо, – цього разу кримчанин попросив сестру набрати його пізніше. І попросив: “Поясни мамулькє, що я трохи зайнятий”. І це “мамулька” – таке дитяче і ніжне, здається, свідчить про відносини між сином і мамою більше, ніж купа слів.
В київському аеропорту після обміну Володимира зустрічала мама
– Володю, наскільки на побутовому рівні на вас звалився цей світ?
– Ейфорії від звільнення у мене не було. Просякання щастям бути на свободі відбувалося повільно, я наче наповнювався цим відчуттям: хай коротко, але можна поспілкуватися з рідними, піти, куди хочеш, поїхати за кордон. Але, звичайно, були і проблеми. Женя Панов ще в автобусі пошуткував: “Це ж тепер самому за себе треба думати. То все вертухаї за тебе вирішували, система”…
Завдяки моїй пізнаваності я тривалий час жив у готелі державного управління справами, потім мені купили цю квартиру в Києві. Але я знаю випадки, коли держава про звільнених просто забула. Днями якраз зустрічався з Ігорем Яковенком. Його міняли, ще коли я вдома був, недовгий строк я перебував на домашньому арешті в 2017 році, саме тоді по телевізору і побачив цього чоловіка. Його дитина та дружина залишаються на окупованій території. Він тут. Держава закинула його жити в Южноукраїнськ… Ігоря зараз взяли під опіку кримчани, знайшли йому психолога, намагаються вирішити його житлові проблеми. Розумієте – за діями держави не видно людей. Мені байдуже, в квартирі знаходитися чи в тюрмі, якщо це під окупацією. А те, що відбувається зараз в Україні, – буде такий самий рух, як в Криму… Там таке робили і таке саме хочуть чинити тут. Коли зі мною намагалися працювати психологи, я казав: мені ваша допомога не потрібна. Моя пам’ять блокує погані моменти. У мене дискомфорт пов’язаний не з внутрішнім, а з тим, що діється навколо, назовні: як таке могло статися в Україні, що нам пропонують миритися з нашим ворогом, з окупантом?
– В чому знаходите сили не втрачати надію на нашу перемогу і повернення Криму?
– Що таке мудрість? Це коли все розумієш, але не нервуєшся з цього приводу. І ще: даремно трудиться будівничий, якщо не Господь будує дім. Все ж таки велике бачиться на відстані. Коли у Львові був, нагадали мені чудовий анекдот. 2015 рік. Хлопці-добровольці проводять вишкіл, готуються до ротації на фронт. Дід УПІвець, що сидить в схроні з часів бандерівського спротиву, вилазить з криївки, придивляється до чоловіків. Наче свої, з тризубцями. Підходить до них. “Хлопці, – питає, – який рік?” – “2015”. – “А що ви тут робите? Чим займаєтеся?” – “Москалів б’ємо”. – “А де б’єте?” – “На Донбасі”. – “О! Непогано просунулися!”
Цього травня Володимир здійснив свою мрію і побував у зоні ведення бойових дій
Все одно Україна буде незалежною. Колись тільки розмови такі вели, але ж це все сталося. Головне, – іти життєвим шляхом в руслі з Господнім розумінням побудови цього світу. Впевнений, що у нас великі можливості. Але чи скористаємося ми ними цього разу або, не дай Боже, знову перекладемо всі справи на чужі плечі, на плечі нащадків… Бо цей процес невпинний. Українство не може зникнути. Якщо живий бодай один українець – Україна є!
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
