Предстоятель Української православної церкви (ПЦУ) митрополит Епіфаній перебуває на цій посаді вже більш ніж пів року.
Які перші підсумки його діяльності? Що можна віднести до списку його заслуг? Наскільки серйозно по ньому б’ють заяви почесного патріарха Філарета? Чи є у глави ПЦУ команда однодумців всередині церкви? Чи ставиться його авторитет під сумнів? І, нарешті, чи доречні розмови про його зміну?
Про це та багато іншого в інтерв’ю OBOZREVATEL розповів спікер Київської Митрополії Православної церкви України, архієпископ Чернігівський і Ніжинський Євстратій (Зоря).
– Владика Епіфаній був інтронізований 3 лютого. Минуло більше ніж пів року з того часу. Чи можна вже підбивати певні підсумки, говорити про те, яким керівником церкви він себе проявив?
– Дійсно, минуло вже навіть трохи більше, ніж пів року. Фактично його служіння як предстоятеля розпочалося 15 грудня, від обрання на Об’єднавчому соборі Православної церкви України. В його руки було вручено Томос про автокефалію.
На його плечі лягла величезна відповідальність у надзвичайно складних умовах. Не просто продовжувати працю попередників, як це буває, коли змінюється предстоятель у церкві – чи після смерті, чи після відходу на покій попереднього. А тут це трапилося в абсолютно нових надзвичайних умовах, коли потрібно працювати як предстоятелю вже визнаної Помісної Православної церкви, предстоятелю церкви, яка утворилася шляхом об’єднання трьох гілок українського православ’я, в умовах політичних змін, коли фактично повністю змінилася влада в державі.
За цих умов митрополит Епіфаній показав, що він є справжнім предстоятелем, який зміг зберегти єдність церкви, утримати її авторитет у суспільстві, про що, зокрема, свідчать і соціологічні опитування. Експертами він вважається одним із найбільш авторитетних релігійних діячів в Україні, що для ієрарха, який очолює церкву менше ніж рік, є очевидним досягненням.
І найважливіше: не зважаючи на всі зовнішні та внутрішні виклики, ми бачимо, що церква є стабільною і розвивається. Що, безперечно, викликає у супротивників єдності української церкви, її статусу автокефалії, зовсім протилежні, ніж у нас, почуття і час від часу реакцію спротиву, зокрема інформаційного.
– Ви згадали про спротив, про супротивників. Як відомо, почесний патріарх Філарет останнім часом робить доволі неоднозначні заяви, зокрема спрямовані особисто проти владики Епіфанія. Наприклад, він заявив, що владика “не має ніякої влади”. Наскільки це серйозний удар особисто для владики?
– Зрозуміло, що позиція почесного патріарха, яку він останнім часом заявляє в інтерв’ю у ЗМІ, для багатьох вірян Української православної церкви є приводом для суму і розчарувань.
Якою великою була міра захвату в українському суспільстві загалом і серед вірян нашої церкви зокрема, тим величезним жертовним кроком заради блага і єдності української церкви, який зробив патріарх Філарет у грудні минулого року, коли він відмовився бути висунутим на предстоятеля об’єднаної церкви! Але останні його дії і заяви, безперечно, викликають і гіркоту, і розчарування, і біль.
Але ми бачимо, що жодної вагомої підтримки і в самій церкві, і тим більше в суспільстві такі заяви і така позиція почесного патріарха не мають.
Я думаю, що це є дієвий приклад того, що митрополит Епіфаній, хоча є молодим за віком ієрархом, навіть перед такими викликами демонструє досвід і досвідченість, внутрішню моральну стійкість. Незважаючи на будь-які випади опонентів, він не опускається до рівня сварки, поширення чуток, пліток чи їхнього коментування. Він зберігає належний для предстоятеля рівень і відповідальності, і моральної позиції, шануючи все, що зроблено патріархом у минулому, шануючи його особистість, його величезний і беззаперечний внесок у розбудову української церкви та її автокефалії, але разом з тим справедливо піддаючи критиці ті останні заяви і кроки, які він робить.
Що стосується заяв почесного патріарха про якусь несамостійність митрополита Епіфанія, то вони пов’язані з тим, що він відмовляв патріарху Філарету у виконанні його ультимативних побажань одноосібно відмовитися від Статуту, від рішення Об’єднавчого собору і фактично у волюнтаристський спосіб передати патріарху Філарету всю церковну владу.
На це митрополит Епіфаній справедливо відповідав: це не залежить від мене, тому що церква не керується одноосібно. Церква за своєю природою є соборна інституція, ця соборність вкорінена у традиції Православної церкви.
Те, що було сприйнято Собором 15 грудня, було сприйнято цілою церквою – єпископатом, духовенством, віруючим народом. І все це одноосібно своєю власною волею, своєю власною думкою чи бажанням скасовувати чи змінювати дійсно неможливо.
Можливо, патріарх Філарет не хоче цього сприйняти і зрозуміти, що такий спосіб керівництва церквою в умовах визнаної Помісної церкви, очевидно, не може мати свого продовження.
Як ієрарх митрополит Епіфаній є самостійний. Немає якихось осіб чи якихось інституцій, тим більше позацерковних, на що, можливо, натякає у своїх заявах почесний патріарх, які б давали вказівки з-поза меж української церкви, що йому робити чи як йому діяти. Немає цього. Але митрополит керує церквою соборно, із залученням єпископату, духовенства, прислухаючись до думки вірян. І саме тому і єпископат, і духовенство, і віряни його підтримують. Навіть перед обличчям таких несподіваних викликів.
– В Україні відбулася кардинальна зміна влади, і сьогодні нові лідери країни не виявляють особливого інтересу до церковної тематики і до церкви як такої. Це добре чи погано, коли церква фактично залишається поза увагою держави?
– По-перше, я б не робив категоричного твердження, що церква залишається поза увагою держави. Очевидно, що на фоні того, скільки уваги приділяла держава питанню Томоса, питанню переговорів із Вселенським патріархатом та іншими помісними церквами у минулому році, нинішні події не є такими активними.
Але для цього є і цілком об’єктивні причини. Є визнана Автокефальна Помісна Українська церква, є Томос. І багато з того, що для українського православ’я було неможливим ще минулого року, стало можливим зараз. Наприклад, пряма взаємодія із Вселенським патріархом. Тому держава певною мірою виконувала функцію посередника. Прямий діалог сьогодні поступово налагоджується і з іншими помісними церквами.
Отже, у порівнянні з минулим роком, увага держави з об’єктивних причин є меншою. Очевидно також, що зміна самої політичної команди в державі теж є об’єктивною причиною. Бо питання, які стосуються формування влади, майбутньої державної політики, лежать у першому ряду для нової команди. Так само як і у 2014 році не церковні питання стояли найперше на порядку денному для державної влади – стояли питання відсічі агресору. Але це не означало, що держава не приділяла уваги церковним питанням. Так само і тепер.
Для мене особисто свідченням того, що цим питанням приділяється і приділятиметься увага, є візит президента до Вселенського патріарха, зустріч із ним.
– В Росії ПЦУ продовжують називати “розкольниками”. Як у цій ситуації варто діяти керівництву церкви? Чи варто реагувати взагалі?
– Слід розуміти, що Російська церква знаходиться в полоні державної влади. Ми, живучи в умовах демократичної української держави, значною мірою забули той досвід перебування в умовах тоталітарного контролю, який був за часів Радянського Союзу. А в Росії всі ці механізми відновлені і навіть посилені.
До того, що офіційно заявляє Російська церква, треба ставитися приблизно так само, як треба було ставитися до її заяв у часи СРСР, коли вона офіційно говорила, що немає ніяких гонінь на релігію, немає ніякого переслідування за віросповідання і так далі. Вимушена була говорити неправду, тому що була в неволі.
І зараз, коли вони говорять про українську церкву неправду, вони це говорять не тому, що хочуть засвідчити істину, а тому, що це необхідно для російської держави.
Чому для російської держави важливо, щоб української церкви не існувало? Тому що мета сучасної російської держави, її політичного керівництва – відновити в тій чи іншій формі імперію з центром у Кремлі. А без України відновити імперію, очевидно, неможливо.
Щоб залучити Україну, її треба контролювати не тільки політично і економічно, але також і володарювати духовно. Це вони намагаються робити через Московський патріархат в Україні. За таких умов визнати, що Українська церква справді є, означає відмовитися від подальшої можливості реалізувати ці неоімперські плани. До цього вони не готові.
– Як ви знаєте, на Об’єднавчому соборі були різні кандидатури на посаду предстоятеля церкви. Чи ставиться сьогодні всередині церкви під сумнів авторитет владики Епіфанія?
– Немає жодних об’єктивних підстав говорити про наявність чогось подібного. Вибори предстоятеля завершилися 15 грудня, за Статутом він обирається пожиттєво.
Можливо тому, що наше суспільство зараз ще насичене виборчими переживаннями, не відразу можуть бути розпізнані як безпідставна фантазія різні інформаційні “вкиди” щодо “перевиборів”. Ані канонічне право, ані церковний Статут не передбачають жодних “перевиборів”. Спроби ж розділити Українську церкву, як ми це вже побачили і про що сказано раніше, є безуспішними і не мають в самій церкві підтримки.
Навіщо ж поширюються такі фантазії? Виходячи з того, про що ми щойно говорили – і про підсумки праці митрополита Епіфанія, і про те, як із московського боку іде спротив і визнанню, і єднанню Української церкви, – слід робити висновок, що єдина сторона, яка найбільше зацікавлена в тому, щоб у середовищі Української церкви розпалювати суперечки – це сторона, якій перешкоджає єдність і автокефалія Церкви в Україні.
Ця сторона пов’язана із Москвою через різні засоби, зокрема інформаційні. Вона продукує і поширює і чутки, і плітки, спрямовані на те, щоби створювати враження, нібито Православна Церква України розділена, слабка, недовговічна тощо.
Для чого? Йдеться не стільки про те, що вони хочуть засвідчити якусь правду, яка їм стала відома. Вони ставлять кілька завдань. По-перше, бачачи успішну працю митрополита Епіфанія, вони всіляко намагаються підривати його авторитет. Але це їм не вдається і не вдасться, як не вдавалися всі дотеперішні спроби це зробити. Бо всі ці неправдиві хвилі не мають реальної основи.
Якби дійсно були якісь справжні проблеми, то тоді б це було видно тим, хто є незаангажованим і спостерігає за ситуацією. Але ми бачимо, що раз за разом, місяць за місяцем лише з одних і тих самих джерел, так чи інакше пов’язаних із Москвою, виходять все нові і нові хвилі бруду, яким намагаються облити і ПЦУ, і особисто митрополита Епіфанія.
Причина не у самому митрополиті. Причина у тому, що його успішна діяльність і успіх Православної Церкви України Москві заважає.
Другий момент – це те, що з внутрішніх причин, з потреб самого Московського патріархату, їм необхідно своєму духовенству і своїм вірянам навіювати думку, що ПЦУ – це “щось слабке, поділене і недовговічне”.
Протягом усього минулого року вони говорили, що не буде Томосу, не буде ніякої визнаної Української Автокефальної церкви. А коли це все відбулося, вони чіплялися до останнього – казали, що підписів не вистачає, а якщо підписи є, то це не ті підписи. Чіплялися до будь-якої дурниці, щоб довести, що не відбулося те, що насправді відбулося.
Так само і зараз. Свою паству, своїх священників, своїх єпископів вони намагаються переконати, щоб не допустити їхнього єднання з Православною Церквою України.
Кажуть, що хтось невдоволений митрополитом Епіфанієм. Тому і говорять, що Москва ним не задоволена, це правда. Бо вони не сподівалися, що він зможе утримати ситуацію, що він зможе утримати єдність церкви, що він зможе мудро керувати, хоча і молодий за віком і був не дуже відомий як церковний ієрарх. Але довів справами, що є Боже благословення на його обрання, і церква не помилилася, обравши саме його предстоятелем. У цьому є рука і воля Божа.
Статутом церкви предстоятель обирається пожиттєво. І тому будь-які намагання розпалити нову “передвиборчу кампанію” є безпідставними. Немає жодних підстав говорити про те, що предстоятель в ПЦУ має змінитися. Тільки ті, хто хоче зруйнувати Українську Автокефальну церкву, зруйнувати її єдність, таке говоритимуть і робитимуть. Але треба розуміти, хто це такі і для чого вони це роблять.
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
