Історія німця, який перебрався до Львова і заснував тут власний бізнес.
Петер Альтхауз – німець, який у 2016 році переїхав до Львова і заснував тут туристичне агентство, яке організовує тури для іноземців Львовом зокрема та Україною загалом. Колишній журналіст доволі спонтанно вирішив залишитись в Україні і саме місто Лева його зачепило настільки, що тепер, коли він каже “у нас”, то частіше це вже про Львів, а не про Німеччину. В інтерв’ю “Львівській газеті” Петер поділився своїми враженнями про життя та ведення бізнесу в Україні, про особливості місцевого менталітету, культури та кухні.
Як взагалі з’явилась ідея перебратись в Україну?
– Три роки тому я жив у Німеччині і працював у газеті. Ситуація зі ЗМІ у Німеччині, як і у багатьох інших країнах, є дуже складною. Одного прекрасного дня умови змінились: роботи стало більше, а грошей – менше. Тож я вирішив, що більше не хочу цим займатись і звільнився.
Тоді ж я задумався про Східну Європу. Мені давно вона подобалась і була одна країна, у якій я побував, але не встиг її дослідити – Україна. Ідея була проста – поїхати подорожувати Україною, далі перебратись до Грузії, Вірменії, а потім, можливо, до центральної Азії. Що ж насправді сталось – я приїхав до Львова, побачив, як багато потенціалу для розвитку тут є, особливо у секторі туризму, і вирішив залишитись.
З цього місця, будь ласка, детальніше.
– У той час у місті не було англомовних турів (або були, але їх тяжко було знайти), також не було німецькомовних турів. Натомість у мене є історичний бекграунд (я вивчав журналістику і cultural studies з фокусом на історію), я люблю шукати інформацію і перетворювати її в історії. Як журналіст я вмію це робити. Як на мене, бути гідом це не дуже відрізняється від того, щоб бути журналістом – ти розказуєш свої історії. Тільки у випадку гіда це ще й приносить значно більшу сатисфакцію – ти бачиш свою аудиторію і бачиш, чи їм подобається. Тож я вирішив, окей, давай спробую.
Ми почали з так званих free walking tours – безкоштовних турів, оплата за які відбувається у вільній формі – кожен вирішує сам скільки заплатити. Ці тури дуже добре зайшли, тож невдовзі ми заснували компанію Lviv Buddy і зараз проводимо тури різних форматів, у тому числі приватні і групові, окрім того разом з партнерами працюємо над промоцією міста загалом. Станом на зараз я задоволений, як все розвивається.
Чи можеш ти описати типового закордонного туриста у Львові? Чому ти хочеш робити тури тут, що цікавого є у Львові?
– Львів – це унікальне місце. І я щасливий показувати іноземцям цю унікальність. Львів перебував під впливом стількох різних культур, він настільки мультикультурний, і разом з тим зберіг унікальну українську культуру. Навіть якщо глянути на архітектуру – тут є італійська архітектура, є австрійська, якщо тобі подобається радянська архітектура, ти її тут знайдеш. Я тільки сподіваюсь, що сучасна архітектура в Україні стане більш витонченою.
Скільки раз ти був в Україні до цього?
– Тільки один – у 2008 році. Тоді я почав свою подорож у Сімферополі, відвідав також Київ та Одесу. У Львові я раніше ніколи не був.
Тобто, буквально – приїхав до Львова, побачив місто і вирішив залишитись?
– Так. Я перший раз приїхав до Львова, мені настільки сподобалось місто, що зрозумів, що хочу тут залишитись на трохи. І так, станом на зараз, “трохи” перетворилось у два роки.
Повертаючись до подорожі 2008 року – тоді я не відчував багато спільного з Україною. Натомість Західна Україна мені особисто дуже сподобалась. Люди тут дуже горді своєю культурою, українська мова дуже красива, до того ж, люди тут значно привітніші, ніж в інших частинах України. І, що для мене важливо, люди тут також європейські, вони сприймають себе частиною Європи. Тут і я відчуваю близькість до Європи, як ментально, так і географічно.
Окрім того, саме Львів для мене є справжньою Україною, не хочу ображати людей з Центральної чи Східної України, але саме тут – суть України. Люди зберегли українську культуру та українську мову. І я не хочу вчити російську, я вже вивчав її в університеті, і мені не дуже сподобалось, і тут, на Західній Україні, я вчу українську, а не російську.
До речі, як твої успіхи у вивченні української?
– Потрохи просувається. Зараз я, на жаль, залишився без репетитора, вона у відпустці. Але я вже можу замовити їжу в кафе, спілкуватись у магазинах. Я все більше розумію, що люди говорять на вулицях. Звичайно, моя українська далека від ідеальної, вона навіть далека від хорошої, але люди мене розуміють і це головне. Обіцяю, що у майбутньому моя українська буде кращою.
Якими були твої очікування перед переїздом? Наскільки іншою виявилась реальність?
– Я очікував, що жити тут дуже тяжко, через корупцію у першу чергу, я думав, що тут дуже багато перешкод. У якійсь мірі це не дуже далеко від правди – давайте будемо чесні, корупції ще досі дуже багато і не всі інституції функціонують на тому рівні, до якого я звик у Німеччині. Я в жодному разі не стверджую, що в Німеччині все краще, але, принаймні, коли йдеться про правила, зазвичай, все працює по закону, у більшості місць, за виключенням Берліна.
А з Берліном що не так?
– Берлін в тому плані найгірше місто Німеччини. Наприклад, якщо тобі потрібно зареєструвати автомобіль, чекати доведеться 6 тижнів, тільки тому, що вони там розвалили місцевий уряд. Це місто занадто велике для Німеччини, тому це не працює. Справжню Німеччину можна знайти у маленьких містечках.
Але тут, на Західній Україні, я щасливий бачити зміни і розвиток, наприклад, реформу поліції. Я чув незліченну кількість історій від людей, які тут були 10 років тому, про корумпованість місцевої поліції і як вони змушені були давати хабарі. І зараз ситуація інша – за два роки поліція мене зупиняла багато разів, але ніколи не вимагала хабаря.
Якщо говорити про корупцію, скільки раз ти особисто з нею зіштовхувався?
– Насправді, тільки один раз і це було не у Львові, а на сході. Нашу машину зупинила поліція на дорозі біля Слов’янська і почала стверджувати, що машина їхала з виключеними фарами. Але проблема в тому, що фари на ній включаються автоматично – ти заводиш двигун і фари вмикаються, тому це нереально. Поліцейські сказали, що я маю заплатити штраф або можу “пожертвувати” гроші на пальне для поліції. Я знав, що моєї вини точно не було, тому запропонував: “Окей, виписуйте офіційний штраф, я візьму цей документ і зателефоную вашому начальству і розповім, що у мене тільки що вимагали хабаря”.
Якби я справді порушив правила, я би волів заплатити офіційний штраф, ніж давати хабаря, навіть якщо мені особисто це би коштувало менших грошей. Мій внутрішній німець каже, якщо ти провинився, значить ти маєш за це заплатити. І саме це я пояснив поліцейським. У підсумку вони сказали: окей, ти можеш їхати, тільки будь обережним на дорозі. І це моя порада всім: якщо у вас вимагають хабаря – запишіть всі дані і подайте офіційну скаргу. Корупція, це останнє, що нам тут треба.
Але давай повернемось до твоїх очікувань? Що тебе найбільше вразило?
– Люди. Люди тут надзвичайно привітні, відкриті і справді зацікавлені у тобі. І якщо ти з кимось зближуєшся, ти відразу стаєш частиною родини. З чимось подібним я стикнувся в Литві і це досі мене дивує. Німці в тому плані інакші, такої відкритості ти не зустрінеш.
Ти приїхав в Україну майже відразу після Революції Гідності, чи бачиш якісь зміни за останні два роки?
– Це ще одна причина, чому я вибрав Україну. Коли почалась революція, я не зміг сюди приїхати, і це відчуття, коли історія твориться на наших очах, а ти не можеш не те, що взяти участь, а навіть просто бути свідком. Ще тоді я вирішив, що обов’язково приїду в Україну пізніше, щоб наочно побачити, як вона змінюється. Розумієш, я виріс у Східній Німеччині, я вчився у Литві, якраз тоді, коли вона вступила до Євросоюзу, все своє життя я бачу зміни.
І так, є величезна проблема з бюрократією, багато речей не працюють так, як би вони мали працювати. Але я також бачу і позитивні зміни, як у випадку з поліцією. І я також бачу, як українці щиро бажають бути частиною Європейського союзу, це стосується і центральної, і східної України.
Ти також доволі багато часу проводиш у Харкові. У порівнянні – Харків і Львів справді настільки різні, як ми, львів’яни, собі уявляємо?
– Так, справді різні. Звичайно, у деяких аспектах Львів і Харків не відрізняються, але в деяких – відрізняються і дуже сильно. Наприклад, це навіть видно в архітектурі. Так, львів’яни пишаються, що площа Коліївщини є найменшою міською площею у країні. У Харкові, навпаки – найбільша міська площа країни.
Харків значно менше придатний до пішохідних прогулянок, на відміну від Львова. Загалом Харків більше відображає російську та радянську історію. Це також те, що ми розповідаємо гостям на турах – Львів був окупований совєтами 47 років, у той час як Харків – набагато довше, з самого початку, більше того, Харків був частиною російської імперії.
У питанні мови Харків – повна протилежність Львову. У Львові 90% говорять українською, в той час як у Харкові 90% говорять російською. Офіційні цифри відрізняються, але чесно, я ще не зустрічав у Харкові людини, для якої українська була рідною мовою. А якщо така людина була, то виявлялось, що вона родом не з Харкова. Втім, я розумію, що так склалось історично.
Ще одна відмінність – питання релігії. Якщо у Львові більшість є греко-католиками, то на Сході люди або атеїсти, або прихожани російської православної церкви. Окей, офіційно це Українська православна церква Московського патріархату, але, будьмо відверті, це російська православна церква.
І були всякі випадкові ситуації, що показують інші відмінності. Наприклад, на Західній Україні, дуже часто, коли нас запрошували у гості, мої друзі, чи друзі друзів, чи родичі наших гостей, дуже часто згадували УПА і пишались тим фактом, що їхні родичі, зазвичай бабусі та дідусі, мали стосунок до УПА. Натомість, у Харкові люди сильно пишаються тим, що їхні бабусі та дідусі були в Червоній Армії і воювали, у тому числі, з представниками УПА. Також у Харкові часто можна зустріти ностальгію за Радянським Союзом, за “старими добрими часами”. Я не думаю, що подібне можна дуже часто почути у Львові. Це свого роду різна ментальність.
І якщо згадувати про корупцію, я думаю, що на Сході у багатьох людей (не у всіх, там також є дуже прогресивні люди) є більше сприйняття корупції як необхідної частини життя. Тут, на Західній Україні ставлення до корупції є протилежним. Що, звичайно, абсолютно не означає, що корупція тут відсутня і ніхто ніколи не дає хабарів.
І ще одна відмінність – це ставлення до злочинності, романтизація кримінального світу. На сході люди мають особливе ставлення до криміналітету та бандитів, які були в радянські часи і які були доволі впливовими, ними захоплюються. І цю культуру також намагались прив’язати Західній Україні.
Я рада і здивована, що ти не помітив цього тут, на жаль, у нас ця романтизація тюремної культури теж присутня.
– Я не кажу, що це явище повністю відсутнє тут. Насправді романтизація кримінального світу існує і в інших країнах, різниця в тому, наскільки цей кримінальний світ злитий з політикою. Для мене, як для німця, злочин це щось, що існує повністю поза площиною законності, в Україні, в багатьох випадках – злочин це і є закон.
Як часто в тебе думках пробігає: а пішло воно все, я повертаюсь до Німеччини?
– Жартома – чи не кожного тижня, серйозно – ще жодного разу не було подібної думки. Рішення переїхати сюди є одним з найкращих у моєму житті. Зараз мені тут подобається значно більше, ніж у Німеччині.
А в яких випадках ти несерйозно говориш про те, щоб повернутись?
– Зазвичай тоді, коли стикаюсь з бюрократією. Я наведу один приклад. Останнього разу я привіз гроші з Німеччини і у мене є картка в українському банку, тож, теоретично, я можу покласти ці гроші собі на картку. Але банк не дозволяє мені цього зробити, бо у мене тимчасове резидентство. Тобто, я можу отримувати платежі на цей рахунок від інших людей, але сам поповнити не можу. Банк каже, що єдина опція – це зробити транзакцію через німецький банк. Очевидно, таким чином держава побоюється, що я буду займатись відмиванням грошей. Але разом з тим, я можу сам собі переказати гроші через термінали поповнення, щоправда доведеться заплатити 2% комісії. І яка у нас виходить ситуація: по закону я не можу поповнити свій рахунок напряму, але є варіанти, як обійти закон. І мені це незрозуміло – якщо це незаконно, значить це незаконно у всіх варіантах. Або навпаки, якщо в деяких ситуаціях це законно, значить це має бути однаково у будь-яких варіантах. І це дуже типова ситуація, коли бюрократія створює додаткові перешкоди. Ти завжди можеш знайти вихід, але для цього доведеться витратити, точніше сказати – змарнувати, значно більше часу.
А якщо говорити про місцеві традиції, що тебе здивувало найбільше?
– Те, наскільки забобонними є українці. Наприклад, ти не можеш прийти в гості з порожніми руками. Або те, що не можна свистіти у приміщенні. Мені здається, це більш російський забобон, але він теж дуже розповсюджений тут. Або те, як люди кидають монетки у місцях, куди вони хотіли би повернутись.
Хіба кидання монеток це тільки українська традиція?
– Я думаю, так. Можливо, це притаманно для країн колишнього радянського союзу.
Ну, наприклад, в Італії теж кидають монетки у фонтани…
– Ага, це тому, що в Італії багато українців (сміється).
Мені дуже подобається традиція носити вишиванки. Багато хто асоціює Німеччину з шкіряними короткими штанами, але це насправді тільки баварська традиція. За межами Баварії шкіряні шорти ніхто не носить. У нас нема ніякого традиційного одягу, а мені б дуже хотілось, щоби був. Вам, українцям, вдалось зберегти національний одяг і зараз це частина національної культури. І це дуже круто.
Я сам не дуже релігійний, але мені дуже імпонують релігійні традиції в цій країні. І навіть нерелігійні люди дотримуються цих традицій і зберігають їх. Наприклад, святкування Різдва та Великодня, це також частина української культури.
А як тобі українська кухня, яка улюблена українська страва?
– Українці взагалі чудові кухарі. Вони здатні приготувати щось смачне з будь-яких продуктів. Можливо, це теж частина місцевої культури. Селяни не завжди мали великий вибір продуктів, а часто ще й змушені були віддавати велику частину. Тому, напевне, вони звикли готувати щось з нічого.
Моя улюблена страва? Ок, буде тупо не відзначити борщ, особливо мене вражає та величезна різноманітність видів борщу. До того, як я приїхав до України, я ненавидів буряк, але тепер я його обожнюю. Мені подобаються вареники, особливо з м’ясом. Більшість українців люблять традиційні вареники з картоплею, але мені більше до вподоби м’ясні.
Але найбільшим сюрпризом було сало. Я не думаю, що я їв би його раніше. Але тут я пробував дуже смачні види сала. Насправді, це неймовірне мистецтво – зробити хороше сало.
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
