«Після смерті Олега нічого не страшно… Тільки нескінченний біль»: сповідь дружини Героя України

5487

Олег Адамовський загинув під час оборони Харкова, прикривши відхід побратимів ціною власного життя. Група під керівництвом офіцера натрапила на ворожу засідку.

30-річний майор із 92-ї окремої бригади імені кошового отамана Івана Сірка вбивав ворогів до останнього подиху та цим врятував не одного побратима… Посмертно його удостоїли звання Героя України, передає видання Факти.

– Із Олегом ми познайомились у селі на Донеччині, куди я після закінчення школи приїхала на літо до бабусі , — розповідає дружина героя Анна Адамовська. — Але так склалась доля, що після тієї зустрічі ми не бачились та не спілкувались дев’ять років. У 2017 році я випадково побачила у соцмережі фотографію Олега, щр стояв за нареченою. Подумала, що, мабуть, одружився. Ще й внизу залишила коментар, мовляв, тебе можна привітати? А він мені у приватному повідомлення написав: «Ні, це кохана мого найкращого товариша, я на тебе чекаю». Для мене це було неочікувано, адже у нашому спілкуванні була така тривала пауза, а тут таке зізнання. Після того ми стали телефонувати один одному…

На той момент на Донеччині були активні бойові дії і я знала від друзів, що раніше Олег планував стати військовим. Навіть перед здачею ЗНО казав своїй мамі, що якщо не вдасться вступити до університету в Харкові, то він цього просто не переживе… То ж я поцікавилась у Олега, чи вдалось втілити мрію та де служить. Він відповів, що встановлює кондиціонери. Й тільки під час зустрічі у тому селі, де ми вперше побачили одне одного, Олег продемонстрував своє військове посвідчення лейтенанта. З’ясувалось, що коханий із червоним дипломом закінчив Харківський університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Він служив на кордоні Харківщини з Росією, потім у Маріуполі. Ми почали жити разом, після чого у 2018 році стали на весільний рушник.

Невдовзі Олегу Адамовському запропонували посаду у Харкові, куди й переїхало подружжя.

– Чоловік служив заступником воєнного комісара у 2018−2020 роках, — додає Анна. — Незабаром перевівся у Охтирку у 92-гу бригаду. Я завжди пишалась своїм чоловіком та підтримувала його. А він у свою чергу жартував, що він супергерой Марвел, який здолає будь-якого ворога, саме такий позивний був у мого Олега. І я вірила, що з таким настроєм та нашими молитвами чоловіка мине лихо.

Анна з жахом пригадує події 24 лютого, коли війська рф почали обстрілювати українські міста. Тоді її чоловік був у Чугуєві, вона у їхній квартирі у Харкові. Олег порадив зібрати речі та переїхати на певний час до друзів під Київ. Та дружина хотіла бути ближче до коханого і залишилась.

– Перший тиждень ми постійно тримали зв’язок, — продовжує співрозмовниця. — Я кілька секунд чула його голос і хоч трохи ставало легше. Коли я запитувала Олега, де він, то у відповідь чула: «Поряд, я в тилу. Це тобі краще тікати від обстрілів». Чоловік постійно наголошував, що він офіцер, дає накази, тому йому нічого не загрожує. Хоча у глибині душі я знала, що мій Олег може без вагань пожертвувати собою заради інших.

Вранці 11 березня зателефонував коханий і сказав, що може заїхати додому, бо проїжджатиме поряд. Але попросив, щоб я не плакала і відпустила його, адже потребує підтримки. Я пообіцяла, що так і зроблю… Півгодини просто не випускала з обіймів свого чоловіка, який за два тижні війни дуже змінився, схуд, і наче постарів… Відпустив бороду, ще й серйозно прихворів. Мабуть, дались взнаки наслідки нещодавно пережитого ковіду. Я попросила коханого, аби беріг себе, адже якщо щось станеться, то він забере не тільки моє життя та серце, а й тата з мамою. Він був у них єдиним сином. Їхньою гордістю та радістю.

Вранці 12 березня родина Олега Адамовського дізналась невтішну новину — у матері на Донеччині обстріляли та обікрали її магазин.

– Олег встиг поспілкуватись з мамою та пообіцяв, що все відновимо, — продовжує дружина героя. — Ввечері я написала коханому смс, на яке він відповів. А на наступні відповіді я вже не отримала… Моя душа розривалась на шматки від невідомості. А потім зателефонував Артем, товариш мого чоловіка. Його слова: «Олег загинув» назавжди у моїй пам’яті як найстрашніші…

Як потім з’ясувалось, у воїнів було важливе бойове завдання, успішне виконання якого зупинило б просування ворога. Це була вже третя спроба мого чоловіка виконати поставлену ціль. Олега навіть стали відмовляти побратими, мовляв, це вкрай небезпечно. Проте він вчинив як герой, заявивши, що потрібно йти до кінця і зробити все, аби армія рф не дісталась Харкова. Коли втретє загін рушив уперед, мій чоловік був першим, далі йшли побратими. Та, на жаль, група натрапила на засідку. Ціною власного життя Олег прикрив відхід побратимів.

Поховали Олега Адамовського 15 березня на рідній Донеччині. За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі майору Олегу Адамовському посмертно присвоїли звання Героя України.

– Після смерті Олега нічого не страшно. Тільки нескінченний біль! — додає вдова. — Душа болить, плаче, божеволіє! Нема почуттів, крім болю та порожнечі. Я хотіла, щоб у старості ми померли в один день, щоб не страждав ніхто з нас, щоб не було так боляче.

…Ти так боявся моїх сліз, завжди говорив: «Не рви мені душу», «Ти своїми сльозами рвеш мені душу». Але зараз у мене не виходить по-іншому, — звертається Анна до свого героя. — Мені тебе дуже не вистачає! Я не знаю, як допомогти собі, не кажучи вже про твоїх батьків. Я не знаю, як би ти вчинив у такій ситуації, я не така розумна як ти, я не знаю, що робити. Люблю тебе, сумую, не забуду, чекаю на побачення тепер у моїх снах…

Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини