“Отримала зауваження в закритій групі, що я могла б і російською писати”, – фотографка з Львівщини написала, як до української мови ставляться у Києві

2398
"Отримала зауваження в закритій групі, що я могла б і російською писати", - фотографка з Львівщини написала, як до української мови ставляться у Києві

“Дивилися, як на село”, – саме такими словами описала ставлення до себе Мирослава Павлик, коли вона, україномовна журналістка та фотографка з Львівщини, переїхала до Києва у 2007 році.

Схоже, ставлення до української мови у Києві порівняно з 2007 роком не надто змінилося, оскільки нещодавно жінці зробили зауваження у закритій групі, щоб вона спілкувалася російською.

В Київ я переїхала у вересні 2007 року. Це рішення було дуже спонтанне – в середу вирішила, в суботу вже стояла на вокзалі в столиці. На той момент не бачила іншого виходу для себе, тільки почати все з початку не у Львові – то чого б не зробити це в Києві?

Зараз жалкую про деякі свої вчинки і рішення за ці роки – але переконана, що на той момент вони були оптимальними. За 12 років було багато темних і важких періодів – деякі з них до сих пір зі мною, все ще вигрібаю наслідки. Але я тут, знайшла своїх, маю дім, люблю свою роботу, обросла з часом улюбленими місцями і заняттями. Час від часу ностальгую за своїм Львовом, але його вже не існує. Всі ми міняємось – і міста теж.

А про що точно не жалкую, так про те, що українська залишилася зі мною. О, навіть зараз пам’ятаю деякі вирази обличчя людей, коли в далекому 2007 вони чули мою мову – і зразу розуміли, що не місцева. Це зараз нікого не здивуєш українською, а тоді на мене дивилися, як на село. І вони були праві:) Я народилася в селі Ямпіль Львівської області – і цього факту не приховувала.

Ніколи не бажала говорити іншою мовою в своїх країні – і не роблю це. І я так сумую, коли люди, які взагалі не використовували російську в своїй сім’ї, жили лише в україномовному середовищі в селах Західної України – а з переїздом в Київ різко переходили на російську. Мене це болить і зараз.

А російською писала, каюсь. Десь місяців шість-сім, поки мене не вигнали за українізми і за те, що не можу писати жовті матеріали. І я дуже рада, до речі:) Саме після роботи в тій газеті я купила собі перший фотоапарат і почала робити те, що роблю і зараз.

Та як я тішилася і продовжую це робити, коли люди переходять на українську! Коли хочуть вчитися – і роблять це зі мною. Навіть якщо вони говорять два речення. Коли мають чітку позицію – і не відступають. І для мене це маркер, що ця людина – теж моя. Певно, цим мене сильно вразив Oleksa Shkatov, коли говорив в той період українською в Харкові, бо він так вирішив. І за це його полюбила:) Ми вже не разом давно, але за позицію говорити і писати українською дуже його поважаю. І люблю цю наглу морду теж:)

Так до чого це вся писанина вище: зараз я є в одній закритій групі з підтримки і в робочому чаті про фотографію. І через мову відчуваю себе білою вороною та максимально не відсвічую. Бо вже отримала зауваження в закритій групі, що я могла б і російською писати – при чому, не від автора поста (що би я зрозуміла), а просто від ще одної коментаторки з України, між іншим. Одразу забанила дєвочку к чортовій матері без пояснень, але до сих пір почуваюсь ображеною.

Знаєте, мені є різниця, якою мовою говорять в цій країні. А ще я переконана, що підтримкою і любов’ю можна зробити більше, ніж заборонами і критикою. Хоча інколи дуже хочеться додати ще й кулемет.

Пішла лупати сю скалу далі – і об’єднуватись з такими ж бахнутими, як я.

На допис Мирослави у Facebook відреагували її друзі, які написали їй слова підтримки і свої враження від російськомовного Києва.

Скріншот коментарів

Редакція може не поділяти тексти та(або) погляди авторів і не несе відповідальність за їхні матеріали. Також редакція не несе відповідальності за коментарі, які розміщені в соціальних мережах під інформаційними матеріалами редакції.

Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини