Журналіст Остап Дроздов прокоментував підписання “формули Штайнмайєра” у Мінську:
“Я дуже хочу – ні, я вимагаю!!!! – аби формула цього самого Штайнмаєра запрацювала вже завтра.
Коли я кілька років тому одним із перших почав говорити про неприпустимість повернення ОРДЛО, то зазнавав нечуваних атак (про це я ніколи не розповідав і не розповім). А тепер, коли наш хвальоний президент-миротворець приніс Донбас на блюдечку, раптом усі прозріли. Кілька зустрічних питань:
– Так усі ж воювали 5 років за «наш Донбас, за нашу землю».
– Так усі ж розпиналися на темі «єдина соборна Україна від Сяну до Дону» (вітайте Дон у своїй хаті)
– Так усі ж називали сепаратистом кожного, хто казав, що за аналогією з особливим статусом Донбасу було б добре такі самі самоврядні права дати іншим регіонам
– Так усі ж строчили кляузи в СБУ на кожного, хто казав про самобутність окремих регіонів, про локальну ідентичність – то чого зараз так тяжко реагуєте на «самобутність мордору»?
Я не зловтішаюся, ні. Я просто давно списав для себе свою Україну, яку я нестерпно люблю і ненавиджу водночас. Розумієте, в чому тут справа…. Не в формулі якійсь там. А в фатальній неможливості бути ПРОСТО ЩАСЛИВИМ на своїй землі.
Через півроку чи рік упадуть усі блок-пости – й відбудеться глобальне возз’єднання Заходу і Сходу. Заходу, який воював. І Сходу, який зневажав. Це – моя Україна, проклята і безвихідна.
Я безліч разів уже виступав на цю тему, тому зараз мені на душі спокійно. Коли всі постійно торочили про «Схід і Захід разом», то отримуйте зараз по повній програмі. Коли всі постійно казали про «обніміться, брати мої», то зараз сам час обняти ополченця. Коли всі, наче бездумну мантру, повторювали про «там же ж наші люди», то будьте готові на місцевих донбаських виборах побачити рейтинги шарія, бойка і новоявленої регіональної партії «за путіна».
Майдану не буде, розслабтеся. Буде варіатив громадянської війни, де не суспільство проти влади, а суспільство проти довбанутого іншого суспільства, яке хоче «прекратіть стрелять». Фініта ля трагедія усієї 5-річної війни, під час якої затоптували кожного, хто просив замислитися бодай на мить, за кого ми так важко воюєм.
Я ж не проти «Схід і Захід разом», зовсім ні. Я просто навчений історією, чим це все закінчиться. Мір може бути лише русскім. Не тому що патріоти слабкі. А тому що їх банально менше. Територію моєї країни населяє населєніє. Його я й вітаю. Ето празднік со слєзамі на глазах.
А решті що робити? Проти решти підуть усі наявні спецнази. Решта буде названа розхитувачем човна. Решта буде самотньо молитися за свою приречену країну, де всі ці роки звучала мова окупанта, музика окупанта, пам’ять окупанта, телевізія окупанта, торгівля з окупантом. І коли сповниться мрія путіна (втюхати нам цю гангрену), замкнеться клітка парадоксу, бо повернення ОРДЛО всі ж хотіли, чи не так?
Усе очікувано й прогнозовано. Я чекав 5 років, аби хтось (ним став Зеленський) просто-напросто обнулив ці 5 років і сказав, що народ України втомився від війни і хоче дружити зі звіром.
Та й звіра вже нема. Є громадянська війна зі своїми согражданами. Є непорозуміння України з однією областю України. Й не більше. Є заблудлі овечки, які повинні повернутися в рідну домівку, щоб там качати права.
Буде мир чи не буде – а яка різниця, якщо мир означатиме росію в тілі Україні на особливих умовах? За це ми й воювали, перепрошую.
Дуже недалекоглядна нація. Дуже. Були ж люди, які ціною своїх нервів і безпеки постійно попереджали: не треба нам того. Так ні – бавилися в реінтеграцію. Що ж…
А якщо дивитись холоднокровно, то – це кінець унітарній Україні. Попереджаю: як тільки мордор отримає виняткові особливі права в частині місцевого самоврядування, за аналогією я буду в числі тих, хто проситиме таких же прав для свого регіону, який, на відміну від мордору, любить свою країну і хоче в ній процвітати. Бо дивно воно якось: щоб отримати шикарну самоврядність, треба було стріляти в свою власну країну. Нечесно, ой як нечесно щодо решти регіонів. Думати треба було, ідіоти зелені, що ви творите. Якщо мою країну перетворюють у суміш вати й пофігізму, то кожен свідомий українець (малоросів це не стосується) має право задуматися, чи потрібна йому така країна.
Я прогнозую два паралельні процеси.
1 мобілізація проукраїнського сегменту на правах меншості. 2 відключення від державотворення і початок думання про себе.
Обидві процеси – рівнозначно продуктивні. Не страшно програвати. Страшно надувати щоки і дурити самого себе. Собаки гавкають не заради каравану – собаки гавкають задля прочистки власного горла. Щоб зібратися духом і нарешті вкусити.” – пише Дроздов.
Редакція може не поділяти думки авторів і не несе відповідальність за достовірність інформації.
Джерело: Марік.
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
