Сім’я художниці, блогерки Ольги Бартиш ламає усі стереотипи. «Залишила офіс і назвалася художником, удочерила трирічну Уму, дозволила синові не ходити до школи», – пише вона про себе у Фейсбуці. 36-річна Ольга пішла з журналістики й повністю присвятила себе дітям та творчості як художниця. А їх у неї троє – 11-річний Матвій – здоровий хлопець, який не ходить в школу, а навчається вдома (так званий homeschooling), 2-річний Іван та 3-річна Ума – дівчинка ромської національності, яку сім’я взяла із сиротинця.
У розмові із кореспондентом IA ZIK Оля розповіла про свій досвід усиновлення, методи виховання дітей та труднощі й страхи, які доводиться долати. Можливо, досвід цієї сім’ї буде корисним іншим, зокрема, бездітним парам, які втратили надію мати власних дітей й не знають, для кого далі жити.
«Дівчинка з ромів. Це подавалося як недолік, як вирок»
– Типове подружжя усиновлювачів в Україні – люди середнього віку, які не мають дітей. Ви ж усиновили дитину, маючи двох власних дітей. Що вас спонукало до цього?
– Ми з чоловіком давненько про це говорили – відколи народився наш старший син. Це було 11 років тому. Тоді мені вперше про це подумалося. Думаю, це на якомусь гормональному фоні може бути. Коли мама має маленьку дитину, їй здається, що вона хоче всіх врятувати, усім допомогти, вона дуже чуттєва до маленьких дітей, бо зіставляє все зі своєю дитиною.
Спонукали суто благородні мотиви. Хоча я вірю в карму, в долю. Думаю, десь ми всі переплетені у якомусь світі і не буває випадковостей. Зустрічаються ті душі, ті люди, які мають зустрітися. А десь спрацював характер – я хочу робити гарні речі, мені подобається «рятувати світ». Але чоловік був проти: казав, що він не хоче, не може. І ми це питання відкладали. Тоді я ще була журналістом. Якось так складалося, що мала кілька разів зустрічі, інтерв’ю з людьми, які брали таких дітей. Коли на телебаченні працювала, ми знімали таку сім’ю. Отак кожного разу воно закручувалося, мене смикало, нагадувало.
– Ви удочерили дівчинку ромської національності – це досить сміливий вчинок. Загалом ви відважна, ризикова людина по життю?
– Смілива і ризикова. Якщо мрія, то вона має бути смілива. «Полюбить – так королеву, проиграть так миллион!» – оце про мене. Але це не тільки я приймала рішення. Ми удвох з чоловіком. Чому ми взяли дитину ромської національності? Тому що не було інших дітей такого віку. Нам треба було дівчинку, віком трьох-чотирьох років, здорову, без братів та сестер, з таким статусом, що її можна усиновлювати. А це запит номер один для всіх усиновлювачів в Україні, відповідно шансів було дуже мало. Ми дуже хотіли знайти дівчинку упродовж року, поки будуть дійсні наші документи на усиновлення. Щоб не поновлювати документів, бо це дуже довга процедура. Я собі думала: «Боженько, нехай так станеться, що протягом цього року нам знайдеться ця дитина. Якщо дитина не знайдеться, ми вдруге документів робити не будемо. Значить, не треба. Будемо мати собі двох синів, а потім ще народимо. А якщо треба якійсь душі до нас прийти, то нехай прийде». Процес запустився. Я обдзвонювала різні області. Коли подзвонила на Закарпаття, сказали, що є така дівчинка, але вона з ромів. Це подавалося як недолік, як якийсь вирок. Я сказала: «Ок, нехай буде з ромів». Цигани теж люди, серед них є багато красивих, розумних. Якщо відкинути всі стереотипи, хоча це непросто.
– Це більше ваше рішення було? Як ви переконали чоловіка?
– Коли ми брали Уму – нашу циганочку, він ще тоді в офісі працював. Я скинула йому фотографію дитини, він сказав: «Нормальна дитина, дитина як дитина». Я кажу: «Костю, вона циганка». «Нехай буде циганка». Потім ми трошки подумали-обдумали та й поїхали її забирати. Чоловік погодився після того, як минулого року влітку ми поїхали до друзів-львів’ян, які переїхали в Туреччину. У них 10 дітей, шестеро з них – усиновлені. Ми поїхали до них в гості відпочити, погостювати і заодно подивитися на дітей. Мій чоловік казав: «От я подивлюся на тих дітей, бо я собі не уявляю, як це з нами буде не наша дитина». Ми там трошки побули. Кілька разів із однією з тих дітей – 5-річною дівчинкою – ходили гуляти, вона якось так до нас прибилася. Був такий момент, що коли мій чоловік з тою дитиною йшли за ручку і він мені кивнув головою: «Давай!».
– Чи цікавилися ви досвідом інших сімей, які усиновили дітей з ромів?
– Ця сім’я наших друзів теж має двох дітей з ромів. Після того, як ми взяли нашу Уму, я не цікавилася…
– Я маю на увазі до того, як ви удочерили дівчинку з ромів?
– До того я на цьому не акцентувала, навіть не думала, що таке може бути, що так все може повернутися.
– Що для вас значить думка суспільства, перестороги, зокрема, коли говорять про циганські гени, які все одно дадуть про себе знати?
– Думаю, що гени мають значення, про це треба пам’ятати. Я дуже цього не хочу, мені страшно уявити, що вона може вирости і сказати: «Прощайте, я йду за циганським табором». Думаю, що цього не станеться. Ми готові до того, щоб допомогти їй у вже більшому віці знайти кровних батьків, її рід, походження. Думаю, що це потрібно дитині показати. Бо самооцінка кожної людини і любов до себе збільшується, коли ми бачимо, що ми не є нічиї, що ми маємо у собі силу роду, велике коріння і силу в ногах. Навіть якщо це дуже неблагополучне минуле, краще його знати, бо людина мусить на щось опиратися, не можна це перекривати.
Загалом думка суспільства для мене… Я навіть люблю щось робити таке, що не роблять інші, йти проти течії. Ми ж старшого сина забрали зі школи – це теж був такий супротив проти суспільства, коли всі довкола казали, що не треба так робити. Я змінила фах – із журналіста перейшла в художники і звільнилася з офісу. Стається так, що ми робимо в житті багато кардинальних змін і часто у протиріччя з думкою більшості.
«Процедура усиновлення – дуже непроста історія в Україні»
– Чи цікавилися ви, яким чином Ума залишилася на усиновлення? Можете про це розказати?
– Я знаю про це. Її покинула мама, коли їй було близько 1,7 року. Це добре, бо вона, ймовірно, їла грудне молоко, була в мами на руках, що дуже важливо до року. Ума була в інтернаті рік. Ми її забрали, коли їй було 2,9 року.
– Бюрократична процедура усиновлення. Наскільки вона зараз в Україні виснажлива?
– Це дуже непроста історія. Знаю сім’ї, які по три роки поновлюють документи, коли суди відбуваються по три-п’ять разів. Знаю, коли вимагають в батьків великі суми грошей. Коли дитині накидають купу діагнозів, тільки щоб її не взяли. Коли є здорова дівчинка, її вигідно віддати за кордон і отримати гроші. Це дуже і дуже непроста історія в Україні.
Ми з чоловіком від самого початку зайняли таку позицію, що все будемо висвітлювати і про це відкрито писати у Фейсбуці. Імовірно, як мені кажуть, завдяки цьому процес усиновлення у нас відбувся дуже гладко і легко.
– Скільки часу це тривало?
– Півроку. Це відколи ми зробили документи і до моменту, коли забрали дитину. Це дуже швидко. Це при тому, що цей період припав на реформу, коли вже не два місяці треба було чекати від моменту знайомства до того, щоб забрати дитину, а чотири. Нікому не платили грошей. Якби мені хтось про це натякнув, я би кричала на весь світ.
– Які методи, підходи до виховання дітей у вашій сім’ї?
– Ми заохочуємо самостійність: ти маєш старатися зробити сам. Радимося зі старшим сином, якому 11 років. У мене молодшому сину виповнилося у червні два роки, а Умі – три. У нас є ієрархія – головні тато і мама. З Умою були про це розмови. Річ у тім, що така дитина намагається збудувати звичний для неї світ, щоб саму себе зберегти. Грубо кажучи, війну з інтернату вона переносить у хату. Перші два-три місяці були дуже непрості. Я думала, що збожеволію. Я Умі казала: «Тут головна я і тато, не ти, ти просто дитина. Ти не переможеш, не виграєш цієї війни». Після такої розмови у неї трошки зменшилися істерики. У нас чітка ієрархія. Наприклад, син не може мати кращого телефону, ніж тато, дорожчих речей, ніж мама чи тато.
«Будь-які страхи треба пропрацювати»
– Багатьох цікавить питання, чи можна по-справжньому любити усиновлених дітей, маючи при цьому своїх?
– Можна. Я знаю, що це буде, але на це потрібен час. Я спілкувалася з багатьма психологами на цю тему, питала: «Що це таке зі мною? Я, напевно, погана мама, бо беру Івасика – свого кровного сина – на руки і відчуваю тепло, яке розтікається, і я беру Уму – усе кардинально протилежно». Якби не було Івасика, а тільки старший син і ця дівчинка – можливо, я би все тепло їй віддавала. А я бачу двох дітей приблизно одного віку і… Природу не обдуриш. Це як імплант, який тобі вшитий, і організм, попри твою волю, по-всякому намагається його відштовхнути. Потрібен час, щоб він прижився. Як мені сказали психологи, потрібно мінімум два роки. Після двох років ти зможеш говорити про якісь більші почуття до цієї дитини, аніж про елементарну відповідальність за її життя. Звичайно, я її обіймаю. Вже маю версію, щоб нам усім разом спати, бо вона спить у своєму ліжечку – відразу біля нашого. Над ранок вона до мене перелазить і ми всі обіймаємось.
– Які ваші поради для жінок, які усиновили дітей? Як долати важкі кризові моменти?
– Це була моя велика помилка, що ми не спілкувалися із жодним психологом, не проходили жодного навчання і розраховували виключно на свою велику любов і своє велике серце. Я думала, що я всіх полюблю і прийму. Це була величезна психологічна пастка, у якій я страшенно мучилася перші два-три місяці. Усе було дуже неочікувано, складно. Не потрібно так робити. Мусить бути обов’язкова підготовка. В Україні є обов’язкова підготовка для прийомних батьків, а для усиновлювачів – за бажанням. А оскільки я була з меленьким Іванком на руках і чоловік на роботі, я собі не уявляла, як я маю їздити на ці курси. Я собі думала: прочитаю Петрановську (Людмила Петрановська – сімейний психолог, автор багатьох книг для батьків та дітей, – ZIK) і все буду знати. Це була повна фігня. Не знаю, що би мене навчили на курсах, але хоча би мати консультацію з психологом, щоб розказали, як може бути – без цього ніяк. Плюс спілкування з батьками, які мають досвід.
– У побуті, напевно, трапляються кризові моменти, коли хочеться покричати на дітей?
– Я кричу як різана (сміється). Я жахлива істеричка. Але я, принаймні, правдива з дітьми.
– Як сприйняв ваш старший син появу чужої дитини в сім’ї?
– Зі старшим сином ми багато спілкувалися про це. Під час зустрічі Ума йому дуже сподобалася. Ще мав бути місяць перерви після однією із зустрічей. Ми приїхали додому і він та усі ми плакали: як так, що ми поїхали, а вона залишилася. Але, коли вона почала бити Івана – Матвія просто переключило. Між ними тепер «холодна війна». Він її не б’є, але тримає захист Івана. Іван та Ума між собою як звичайні діти-погодки. А Матвій боїться, щоб вона Івана не образила. Я знаю тепер, що Матвійка теж треба повести до психолога. По-перше, це майже підлітковий вік, своя криза. По-друге, він не ходить в школу, весь час з нами і втомлюється. Менші діти зараз тричі на тиждень ходять в садочок, це нас трошки рятує. Але тим не менше, ми багато часу проводимо разом. Матвій від цього втомлюється, його треба максимально задіяти.
Був собі Матвійко сам до дев’яти років, вся увага йому, потім народився Іван і тут раптом з’явилася Ума. У Матвія своя самотність. Я це розумію, стараюся з ним бути багато, але мені не вдається покрити усього.
– Як ви собі даєте раду з трьома дітьми і ще маєте час на творчість? Який у вас розподіл обов’язків у сім’ї?
– Я делегую максимально все, що тільки можна. Коли ми тільки забрали Уму, чоловік два тижні побув у відпустці та пішов на роботу. Мама тиждень приїжджала, допомогла і поїхала додому. Вийшло так, що я весь Божий день сама з дітьми. Матвій здавав контрольні за п’ятий клас, йому потрібна була допомога. Я залишилася з грудним Іваном на руках, ще не адаптованою Умою з істериками по декілька разів на день та з Матвієм, якому треба допомогти в навчанні. Це була просто катастрофа. Я думала, що потраплю у «психушку» з цими дітьми. Я дуже творча людина. Мене ще накривало від того, що я не маю можливості малювати, нічого робити. Тоді ми з чоловіком в один прекрасний день сіли і вирішили. Він сказав, що звільниться з роботи і ми почнемо займатися своїм арт-бізнесом, почнемо активніше продавати картини. Чоловік зробив магазин.
Трошки легше стало тепер, коли менші діти пішли в садочок. Тричі на тиждень ми їх возимо до Львова в садочок. Це приватний сімейний садок, там всього семеро діток і доглядає за ними мама однієї дитини і бабуся.
Був період, коли 24 години на добу сім днів на тиждень усі п’ятеро були у хаті і при тому ми умудрялися якось працювати і заробляти. То тепер нам звільнилося три дні на тиждень, і ми розуміємо: о, скільки це часу, можна стільки всього зробити.
– Чи є у вас якісь страхи щодо того, що раптом з вихованням дітей щось не вийде?
– Є страхи. Я з ними теж буду працювати, бо вважаю, що будь-які страхи треба пропрацювати – чи це страх водити машину, чи страх глибокої води, який у мене є – тому я записуюсь в басейн. Є страх, що Ума виросте і піде до своїх, бо гени зіграють. Це дуже велика фігня. Це треба пропрацювати з психологом. З тим страхом треба щось зробити, щоб далі не нести його, як каміння на спині.
– Як найближчі родичі сприйняли вашу ідею усиновити дитину? Відмовляли?
– Оскільки ми вже багато разів у житті шокували своїх родичів своїми то переїздами, то змінами, що я йду з журналістики в художники чи Матвій більше у школу не ходить – мама вже була трошки загартована. Але перестороги були. Тепер мама дуже любить Уму, а Ума любить бабусю. Вона дитина дуже відкрита і дається любити.
– Ви у такому віці, що при бажанні могли ще народити?
– Так. Але з дітьми вже все, поставлена «галочка».
«Дітей треба навчити чути себе, бути собою»
– Який ваш рецепт щастя? Ви щаслива людина?
– Я дуже щаслива, бо я роблю те, що я хочу, втілюю свої мрії. Це була мрія – усиновити дитину, бути художником, мати виставки. Зараз мрію про великий проект «Сила роду», який ми запускаємо. Цей проект – великий мистецький перфоменс, який буде по Україні і за кордоном. Це буде неймовірно круто. Це те, що я боялась навіть озвучити, а зараз собі дозволяю. Тому я щаслива з того, що живу так, як хочу. Але це дуже свідомі кроки. Бути чесним з собою – це рецепт номер один. Якщо тобі треба діток, щоб бути щасливим, а є жінки, які реалізовуються в дітях – бери і народжуй, усиновляй. Якщо тобі треба творчості… Головне – бути правдивим. У дітях я реалізувалася. Я хочу займатися тим, що люблю. Для мене дуже важлива творчість. Але, якби я тільки одною творчістю займалася і не було би сім’ї – я від цього була би дуже нещасна. Має бути гармонія. Мені скучно у Винниках, я просто вовком вию. Хочу дуже подорожувати. І це буде вже дуже скоро.
– А те, що ваш старший син не ходить до школи, а навчається вдома – чи не жалкуєте про це?
– Ні. Єдиний момент – йому скучно вдома. Ідеально, щоб була альтернативна школа. Але у Львові немає альтернативної школи для шостого класу. Протягом наступних кількох років плануємо багато подорожувати у межах проекту, який запускаємо. Зараз усе для того робиться, щоб він був мобільний. Ми Матвія завжди питаємо, чи він хоче в школу. Він три школи поміняв, поки перейшли на homeschooling. Він каже: «Ні, не хочу. Коли захочу, скажу». Дитині треба створити дозвілля. Ми зараз думаємо про те, що є зустрічі для старших дітей, де вони зустрічаються, спілкуються, вчаться. Це все питання організації і грошей, бо це багато грошей вимагає – плати за все. А в школу – здав у «камеру зберігання»… Але є різні школи. У нас так склалося, що не було хорошої школи. Він зараз на екстернаті при школі «Лідер».
– Ви – художниця. Як би ви намалювали картину про майбутнє ваших дітей?
– Можливо, це би був сад, як на моїй останній картині. Рожевий квітучий сад, дуже гарна пора – літо, тепло, висока трава, гарна природа, багато світла, свіжого повітря. І десь там поміж травою усі ми бігаємо, веселимося. Отака картина. Діти мають іти від батьків. Просто вони мають набратися всього від батьків. І ми, як кулі, відштовхуємося одне від одного. Дитині потрібно посприяти. Але я не з тих, котрі вважають, що дітям треба дати по квартирі, по машині. Дітям треба дати свободу, навчити їх вибирати, аналізувати, навчити чути себе. Дуже важливо на майбутнє – навчити дитину бути собою.
Наталія Шутка,
Джерело: IA ZIK
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини