Війна завжди по собі залишає багато бід, одна з яких вражає до самої глибини. Йдеться про маленьких діток, котрі залишилися в цьому світі одні-єдині, через амбіції політичних лідерів. Звичайно, що частина еліти намагалася допомагати сиротам: хто жертвуючи своїм вільним часом, хто шукаючи кошти та ресурси, а хто організовуючи притулки, проте ці всі зусилля ніколи не зможуть замінити їм найцінніше – батьків…
Найбільш відомими організаторами та меценатами, котрі всіма зусиллями намагалися допомогти львівським дітям сиротам були Василь Нагірний та Андрей Шептицький. З їхньою допомогою було відкрито низку сиротинців, які були особливо нагальні в період після Першої світової війни. Проте варто зазначити, що найперший дитячий притулок (охранка) був відкритий у 1841 р. і розташовувався на вул. Охранок, 2 (нині вул. О. Конинського). На початку ХІХ ст. таких будинків налічувалось вже чотири, і їх щодня відвідувало 60-90 дітей, але вже у 1920-х рр. кількість притулків різко зросла, з відомих причин.
У 1915 р. було створено Український Комітет допомоги вдовам і сиротам у Львові, який був покликаний для допомоги всім тим, хто внаслідок війни не мав ніяких засобів до існування. Одяг, їжа та моральна підтримка – все те, чим забезпечували вдів та сиріт. Щоправда, багато дітей знаходилися в тяжкій депресії, тому жінки, котрі працювали в притулках були змушені місяцями, а той роками займатись з ними, щоб на їх обличчях, хоча б на мить з’явилась посмішка. Про ті, нелегкі, моменти є згадки у митрополита Андрея Шептицького: “Діти, що їх примістили ми по сиротинцях, є часами так пригноблені трагедією їх життя, що сестри, котрі є якби матерями для дітей, мусять не раз місяцями працювати, щоб викликати усміх тих маленьких. Через цілий рік є неможливо виробити атмосферу веселости і щастя. Діти, що мають своїх матерів та вітців, ведуть життя не на багато ліпше, чим сироти”.
Праця митрополита не залишилася непоміченою, про свого наставника знали навіть найменші дітки, котрі часто зверталися до митрополита Андрея Шептицького у своїх листах, називаючи його Татком. Один з таких листів зберігся до наших днів і ось про що в ньому йшлося:
“Найдорожчі Таточку!
Прошу приїхати до нас, бо я ще Таточка ніколи не бачила. Я сего року перший рік в приюті і всі товаришки говорять, що мають Таточка у Львові, і я лише слухаю та й думаю собі: а ну як Таточко приїде, чи схоче мене взяти за свою дитину? Бо вже кілька літ, як помер мій рідний Тато і тепер не маю нікого…”
У 1921 р. митрополит Андрей Шептицький звернувся за допомогою до Папи Бенедикта XV та ієрархії США та Канади, написавши листа, в якому зазначав, що протягом війни через Галичину щороку проходили різні війська… війна тривала, а кількість сиріт щоразу збільшувалась і станом на 1920 р. їх налічувалось близько 20 000 тис. Зрозумівши, що слів замало, Андрей Шептицький влітку 1921 р. вирушає до Канади та США з дипломатичною місією, основною ціллю якої – було збирання коштів для повоєнних сиріт Галичини.
У Канаді та США митрополит зустрічався з багатьма єпископами, парохами та іншими представниками церкви, котрі, до речі, мали українське походження, і, звісно, з радістю погоджувалися допомогти Андрею Шептицькому.
Митрополит зумів, також, домовитись про зустріч з найвищими представниками політикуму США, які пообіцяли відправити гуманітарну допомогу на територію Галичини і свого слова дотримали. Декілька разів у 1920-х рр. маленькі діти отримували смаколики, упаковані в банки та мішечки, на яких розміщувалися надписи незрозумілою для них мовою. Очевидно, що маленькі сироти тішились цим дрібницям і, хоча б, на мить забували про гіркоту реалій свого життя…
Джерело: Львів
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
