“Ночами я дивилася трансляцію з Майдану, годуючи малу молоком. Днями мерзла на Майдані…” – телеведуча Христина Бондаренко про “свою” революцію

День Гідності та Свободи… Мабуть, найголовніший урок, який винесли українці після Революції Гідності, це те, що кожен з нас народжений, щоб бути вільним не лише раз у рік, а усі 365 днів. Однак дуже часто свобода та гідність починається з маленьких вчинків.

Про своє бачення революції та змін у суспільстві написала журналістка Христина Бондаренко. У ті холодні дні вдома вона була люблячою мамою, а на Майдані – громадянкою із своєю активною позицією.

“Пост про добро і революцію. Ну, ладно. І трохи про особисте.

Моїй дитині був рік, коли все почалося. Ночами я дивилася трансляцію з Майдану, годуючи малу молоком. Днями мерзла на Майдані, обмотана у теплий шарф, який беріг мені те, що іла вночі мала.

Для деяких родичів я була революціонеркою, вічним борцем «за все хороше», людиною із загостреним почуттям справедливості і лише потім мамою, дружиною і жінкою. Я пручалася, ображалася, доводила протилежне, але, зрештою, здалася. Декілька років потому це стало вирішальним для певного особистого вибору в моєму житті.

Дитинка росла. Ходила всюди хвостиком, плакала і раділа в унісон.
Їй шість, революції п`ять. Моїй уяві про гідність – щонайменше двадцять.

Моя маленька революція настигла мене акурат до річниці великої. Якось я писала про садочок, куди ходить дочка, – такий собі розсадник жадібності, корупції і жлобства. Коли 200 людей тримають за лохів, виставляючи їм в державному закладі приватні розцінки за «додаткові послуги». Самі ж послуги не надають, гроші йдуть кудись по кишеням, а персонал «клеїть окуня» і робить вигляд, що нічого не відбувається.

На кожному етапі розслідування, яке вела невелика група батьків, з’являлися все нові й нові подробиці. Як от, з’ясувалося, що тато директорки (може, й не до діла, але є таке) – заступник департаменту в Генпрокуратурі, мама – має стосунок до бази продуктів, де замовляли їжу. Що в штатному розкладі – «мертві душі», за які платили не лише батьки, а й держава.
And so on, and so on.

Весь шлях, поки йшов пошук правди, моя мала проходила складно. Часом її могли не нагодувати вечерею, або відвести в окрему кімнату, коли решта займалася письмом чи англійською. Вона плакала. Я жаліла. Потім теж плакала. Думала послати до чорта своє вимахування і оту боротьбу.

Чесних батьків, готових йти проти системи, спочатку були одиниці. Хтось не вірив у перемогу, когось залякали голодом та холодом для дитини, інші самі були системою в системі.

Але вчора все нарешті сталося. Тепер у нас чотири колективні скарги із третиною підписів від загальної кількості батьків. І це лише початок. Ми доб’ємося правди і винні будуть покарані. Пишаюся кожною мамою і татом, хто не лишився осторонь і включився в боротьбу.

Все можливо. Нічого не буває дарма.
Я продовжую вірити в людей, в справжню любов, домовиків і те, що добро все одно переможе.
Та й такє.

З річницею вас!”

Роксоляна Панич, для Україна Неймовірна

Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини