20 березня 2014 року 19-річний курсант другого курсу севастопольської Академії військово-морських сил ім. П.С. Нахімова Паша Гладченко разом із кількома десятками інших курсантів не вийшов на урочисте шикування. Хлопці дивилися на плац із вікна корпусу. А коли на флагшток повісили російський триколор вони вибігли і заспівали гімн України.
Про це розповідає Громадське
Щоб заглушити спів курсантів у динаміках на повну гучність увімкнули урочисту музику. Доспівавши, курсанти віддали честь, поплескали одне одного по плечі і повернулися в корпус.
За два дні до цього Росія анексувала Крим. Академія змінювала прапори і отримувала нове керівництво. Через місяць курсанти поїхали до Одеси.
***
Ми сидимо зі старшим лейтенантом Павлом Гладченком у каюті протидиверсійного катера «Гола пристань», яким він командує, і дивимося відео того дня. Паша стоїть у першому ряду, тому його видно краще за інших.
24-річний старлей Гладченко майже не відрізняється від Гладченка-курсанта — хлоп’яче обличчя, трохи сором’язлива усмішка. Паша періодично коментує запис; коли курсант знімає український прапор, каже: «Сам не розуміє, що робить. Думаю, він там точно плаче». А коли камера оператора починає трястися, тому що він біжить до співаючих, Паша сміється: «Я тоді подумав, що вони нас бити біжать».
— Ну, як тобі — бачити це знову?
— Ну як, — зніяковіло посміхається він. — Згадав, як усе було. Злий я якийсь. На весь їхній народ. Не так треба було вирішувати цей конфлікт.
Перший Крим
Уперше в Криму Паша Гладченко побував у 2009 році. Тоді він був курсантом Київського військового ліцею імені Богуна. Хлопчина з села в Житомирській області з дитинства хотів стати військовим — хоча в його родині військових ніколи не було. Сам він каже, що захоплювався історією Другої світової війни, дивився воєнні фільми — можливо, саме це і сформувало бажання зробити військову кар’єру. А вже в ліцеї Паша вирішив, що стане моряком.
«У мене був друг, Костя, він завжди хотів стати льотчиком, а я — моряком. Ми з ним часто мріяли, що він летить на винищувачі, сідає на авіаносець і питає: «Хто тут командир?». А йому кажуть: «Паша Гладченко». Ну, в принципі, так майже і вийшло, тільки він літає на гвинтокрилі, а я — командир катера».
Крим здався йому непривітним. Ліцеїсти ходили на екскурсії у військовій формі, Паша каже — місцеві реагували на неї з осудом. Згадує, що якась бабуся, побачивши на кашкеті тризуб, навіть почала обурюватися.
У 2013 році Паша вступив до Академії військово-морських сил ім. Нахімова в Севастополі. Крим і тоді залишався для нього трохи ворожим — річ знову була у формі українського військового. «Місцеві дивилися на цю форму з якоюсь відразою», — говорить він.
Павло розповідає, що не одразу зрозумів, коли в Криму почалася анексія: «Я бачу — їздять машини з цими [російськими] прапорами. Ми коли йшли Севастополем і бачили триколори, не скаженіли, бо знали: це — союзники. А тут я бачу, якось фанатично вулицею ганяють на машинах, свистять, розмахують прапорами, кричать: «Ура, Росія!». Я тоді подумав — може, якесь російське свято?».
Увечері, переглядаючи щоденний випуск новин, Паша дізнався, що на площі Нахімова зібралися проросійськи налаштовані люди, кликали на допомогу президента Росії Володимира Путіна. Тоді, згадує він, вперше почало «щось закрадатися».
«Ми сиділи на парах, це був перший робочий день [24 лютого, понеділок]. І тут — тривога, підвищити бойову готовність, — згадує Павло, як «кримська весна» дісталася академії. — Видали нам бронежилети, старі, ганчіркові; каски, як казанок; дали автомати і розвели по постах. Сказали одне: якщо ви помітите рух або порушення вимог статуту — в жодному разі не відкривайте вогонь на ураження».
Довідка: 23 лютого 2014 року виконувачем обов’язків президента України став Олександр Турчинов, а в Севастополі місцеві депутати засудили «захоплення влади в Києві». За день до цього стало відомо, що президент Віктор Янукович утік з країни; спікер Верховної Ради Володимир Рибак подав у відставку. В Криму з цим не погодилися. У Севастополі на площу Нахімова вийшло до 25 тисяч людей, там же стихійно обрали народним губернатором місцевого бізнесмена і громадянина Росії Олексія Чалого. Чинного мера Володимира Яцубу освистали, коли він закликав бути єдиними з Україною — наступного дня він подав у відставку.
На постах
Всю «кримську весну», з 23 лютого до 16 березня, курсанти академії простояли на постах. На півострові тоді події змінювалися мало нещодня. 27 лютого в Криму вперше з’явилися російські військовослужбовці у формі без розпізнавальних знаків — їх називали «зеленими чоловічками». Вони блокували українські військові частини, але не використали зброю — тому проросійські активісти і російська пропагандистська преса називали їх «ввічливими людьми».
академію ім. Нахімова теж блокували — російськими кораблями з моря і «уралами» з суші. Курсанти ж мріяли, щоб це все закінчилося.
«Думали: ось, скоро нас відпустять у звільнення, вийдемо в місто, хтось хотів зустрітися з дівчиною. Ніхто не думав, що все закінчиться саме так. Думали — максимум, на кілька місяців і знову все стане як раніше», — розповідає Паша.
Після «референдуму» курсантів академії почали умовляти залишитися на півострові. За словами Паші, до них приїхали російські генерали разом з батьками кримських курсантів. Їм обіцяли стипендію у 800 доларів — тоді курсанти отримували 208 гривень (26 доларів за курсом 2014 року). Вмовляли і тих, хто був не з Криму.
«Мене викликав командир до себе в кабінет, у нього на стіні висіла карта України. Він обводить територію України і каже: “Паша, ти не розумієш. Ось цього всього не буде”. Потім обводить Крим: “Ось це — головне”. Я сказав “Ні. Я поїду додому”».
Більшість кримчан вирішили залишатися. Але й з інших міст України було чимало охочих, розповідає Паша. Деякі львівські курсанти, які погано говорили російською мовою, зацікавилися пропозицією росіян, мовляв «за такі гроші можна і російську вивчити».
— Був у мене товариш, ще з ліцею, сам з-під Києва. Він вирішив залишитися. Я кажу: «Льоша, що ти робиш? Поїхали, у тебе там мама, там Україна, треба повертатися». Він сказав — «Ні, я залишуся, тут зарплати великі, я і мамі зможу допомагати».
— І ти з ним більше не спілкуєшся?
— Ні. Це вже не друг, це — ворог України.
Гімн і честь
Після «референдуму» курсанти академії імені Нахімова повернулися до навчання, залишивши постійне чергування на постах. 20 березня в академії змінювалося командування. Тим, хто вирішив повертатися на материкову частину України, сказали залишатися в кубрику.
Більшість курсантів вийшла на урочисте шикування. Під звуки гімну України зняли прапори. Коли на флагштоки, вже під гімн Росії, повісили триколор і Андріївський прапор, курсанти вибігли з кубрика і почали співати український гімн.
«Заспівали, а потім повернулися в кубрик, сіли, — згадує Павло. — Прийшов командир, почав нас лаяти: “Що ви наробили, що це за поведінка? Хтось із хлопців сказав: “Ти нам більше не командир, ми не будемо тебе слухати”».
До переїзду на материк залишалося ще два тижні. Постало питання, де жити тим курсантам, які захотіли виїхати. Паша каже, що після зміни керівництва в академію привезли нові продукти — значно якісніші, ніж раніше:
«Ну це показуха була. Нам тепер не можна було харчуватися з росіянами (так він називає тих, хто вирішив залишитися в Криму, — ред.) на одному камбузі. Дозволили тільки на сніданок приходити».
За тиждень курсантам сказали їхати з академії: «Субота, ранок, залітає російський офіцер і кричить: “Українським курсантам покинути територію академії”, бо приїжджає якийсь генерал або адмірал».
Хлопці зібрали гроші, зняли квартиру в Севастополі і жили там. Нове керівництво академії виділило для них невеликий плац, зобов’язало приходити щоранку і відзначатися, і дозволили піднімати свій прапор. «Все-таки якась офіцерська честь у них була», — згадує Паша.
Але з курсантами, які «стали росіянами», вони майже не спілкувалися. Коли в академію приїжджали «важливі генерали», один із курсантів попросив у Павла чорну нитку підшити мундир.
«Я сказав — шукай свою нитку. А ця — моя. Я йому не дав нічого», — говорить Паша і в його голосі вчувається впертість. За п’ять років він не вважає цей вчинок хлоп’ячою дурістю.
Одеса і любов
Довчався Паша в Одесі. 4 квітня дві сотні курсантів академії Нахімова виїхали з Криму. З колишніми товаришами попрощалися тепло — потисли одне одному руки, обнялися. Але Павло не заспокоївся — каже, що хоче зустрітися з цими людьми в морі, «щоб там вирішити всі конфлікти». З 2014 року він ні з ким із однокурсників не спілкується і не знає, що з ними зараз.
В Одесі курсантів спершу розподілили у військову академію, яка займається більше сухопутними професіями. Після цього передислокували до Національної морської академії.
Викладачів разом із курсантами з Криму вийшло мало, освоюватися було важко.
Попри те, що у квітні в Одесі вібувалися проросійські мітинги, які закінчилися пожежею в Будинку профспілок, Паші там усе ж було значно комфортніше, ніж у Криму. Каже, відчуття, що в Одесі повториться кримський сценарій, у нього не було.
На відміну від його дружини. Одеситка Юля тоді ще не знала Павла, а ті події переживала не так спокійно — після анексії боялася, що все може повторитися в Одесі. Та після знайомства з Пашею, каже, відчула себе захищеною.
«Був день військово-морського флоту, приїжджала Олена Вінницька на концерт, — згадує хлопець знайомство з Юлею. — Офіцер дав мені букет квітів і сказав: подаруєш, коли вона вийде. Але я побачив красиву дівчину, не міг встояти і подарував цей букет їй».
Юля спершу не зрозуміла, що Паша — один із тих, кого вона часто бачила по телевізору, адже стежила за кримськими подіями, і сюжет про нахімовців, які співали гімн України, їй запам’ятався.
За два роки вони одружилися. Юля каже, що «все вийшло само собою», Паша — «що це була його продумана стратегія». Вони виховують півторарічного сина Михайла, якого, упевнений Паша, він колись проведе коридорами академії ім. Нахімова, перед тим показавши синові відео, як курсанти співають гімн України.
Командир
Катеру «Гола пристань», яким командує старший лейтенант Гладченко, більше 30 років. У море він виходить рідко — десь раз на місяць і не з бойовими завданнями. Але Паша все одно задоволений — каже, що завжди хотів бути командиром корабля, тому коли йому запропонували цю посаду майже відразу після випуску, навіть не замислювався.
Запрошуючи нас на корабель, командир кілька разів зніяковіло каже: «Не чекайте нічого, у нас катер старий». Та гордо додає, що екіпаж стежить за катером, тож він досі в чудовому стані. Просить не знімати місця з іржею і пояснює — морська вода швидко роз’їдає фарбу. Про свій перший корабель Паша говорить майже як про перше кохання.
Командира зустрічає лабрадор Коба — улюбленець не тільки екіпажу «Голої пристані», але й усіх моряків. Коба живе на катері останні півроку — відколи помер його господар. «Він наш побратим і талісман. З часу, як він з’явився, в екіпажу значно поліпшився моральний стан. Та й мені потрібен був такий друг».
Тут, на Одеській військово-морській базі, працюють більшість нахімовців, які виїхали з анексованого Криму. Один із них — командир катера «Нікополь» Богдан Небилиця — в листопаді минулого року потрапив у полон під час захоплення українських кораблів російськими моряками в Керченській протоці.
Переглядаючи відео з гімном, Паша кілька разів показує на одного зі співаючих: «Це Бодя, Бодя Небилиця».
Проходячи повз пришвартований поруч з «Голою пристанню» катер, пояснює: «Це нові катери — 2016 року. Одним із таких Бодя Небилиця командував».
— Вас багато хто вважає героями. А ти як відчуваєш?
— Для мене герой — це дуже високе звання. Ми не герої, — Паша замовкає і переходить на трохи урочистий тон. — Ми ще покажемо, на що здатні українські Збройні сили.
— Чи виправдалися твої очікування через п’ять років після того, як ти заспівав гімн?
— Я не думав, що буде так. Що буде війна, що буде така економічна ситуація. Але коли ми співали гімн, це не був юнацький максималізм. Ми просто робили те, що вважали за потрібне.
Команда катера “Гола пристань” відпрацьовує підйом по бойовій тривозі,Одеса, 1 березня, 2019. Фото: Анастасія Власова
***
Під час анексії Криму більшість українських військовослужбовців і правоохоронців, які служили там, перейшли на бік Росії і залишилися на півострові.
З 20 тисяч силовиків на материкову Україну повернулися тільки 6 тисяч — кожен третій. Серед них — 200 курсантів Академії військово-морських сил ім. П.С. Нахімова. У березні 2014 року під час переходу навчального закладу під юрисдикцію Росії, близько двох десятків курсантів заспівали гімн України — і відразу ж стали одним із символів вірності Україні.
Додавайте "Україна Неймовірна" у свої джерела Google Новини
